Powered by Invision Power Board


  ОтветитьНовая темаСоздать опрос

> Іван Мазепа.
Sevruk
Отправлено: Май 25 2010, 18:25
Цитата


Користувач
*

Группа: Пользователи
Сообщений: 31
Пользователь №: 9
Регистрация: 21-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: 4



(IMG:http://rus.4post.com.ua/photo/15/sbig/1217841440.jpg)

Народився 20 березня 1639 р. у с. Мазепинці (нині Білоцерківський район Київської області). Належав до родини відомої правобережної української шляхти. Початкову освіту отримав у школі Київського братства, згодом закінчив Києво-Могилянський колегіум та Єзуїтську колегію у Варшаві. Протягом трьох років навчався у Німеччині, Італії, Франції та Голландії, де здобув блискучу європейську освіту, досвід європейського політичного та культурного життя. Знав кілька іноземних мов. Формування національно-політичних переконань І. Мазепи відбувалося під час служби при гетьманах П. Дорошенкові та І. Самойловичеві, які мали програми відродження самостійної й соборної української держави.

І. Мазепа був першим українським гетьманом, який незмінно тримав гетьманську булаву протягом майже 22 років (8081 днів). Цей період характеризувався економічним розвитком України-Гетьманщини, стабілізацією соціальної ситуації, піднесенням церковно-релігійного життя та культури.


На початку XVIII ст., в умовах Північної війни (1700—1721), гетьман І. Мазепа в союзі з польським королем Станіславом Лещинським та шведським королем Карлом ХІІ здійснив спробу реалізувати свій військово-політичний проект, метою якого був вихід з-під протекторату Московської держави і утворення на українських землях незалежної держави.

Помер у ніч з 21 на 22 вересня 1709 р. у с. Варниця поблизу м. Бендери. Похований у монастирі Св. Георгія (Юрія) м. Галац (Румунія).

PMEmail Poster
Top
Sevruk
Отправлено: Май 25 2010, 18:27
Цитата


Користувач
*

Группа: Пользователи
Сообщений: 31
Пользователь №: 9
Регистрация: 21-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: 4



ПОВНИЙ ПЕРЕЛІК ОБ"ЄКТІВ ЗБУДОВАНИХ НА КОШТИ І. МАЗЕПИ!

1. Києво-Печерська Лавра:
а) Троїцька Надбрамна церква (1106—1108; перебудови XVII—XX ст.) відновлена коштом І.Мазепи
б) Успенський собор (1073—1089; перебудова XVII—XVIII ст.) відновлений коштом І.Мазепи (1690) + подарунки.
в) Церква Всіх святих над Економічною брамою (1696—1698) побудована коштом І.Мазепи
г) Кам'яний мур (1696—1701) будувався коштом І.Мазепи: південно-західна башта (башта Івана Кущника, від назви церкви, яку там хотіли відкрити на честь патрона Івана Самойловича; побудована 1696 р.); південна (Часова чи Годинникова, бо в ній до 1818 р. був годинник); північна (Малярна, бо там містилася малярна майстерня); східна (Онуфрієвська — від церкви св. Онуфрія, або Палатна, бо тут містилися палати І.Мазепи) (1698—1701)
д) Церква Різдва Богородиці (1696)
2. Микільська лікарняна церква (кін.1690-х)
3. Трапезна Покрови Богородиці (кін.1690-х)
4. Вознесенська церква (1701—1705)
5. Свято-Троїцький собор Кирилівського монастиря (1695)
6. Микильський собор (1690—1696)
7. Богоявленський собор (1693)
8. Софіївський собор у Києві (1697—1700)
9. Дзвінниця та мури Софієвського монастиря у Києві (1699—1707)
10. Дзвінниця Пустинно-Миколаївського монастиря (др. пол. 1690-х)
11. Церква Живоначальної Трійці у Батурині (1692)
12. Церква Св. Миколи у Батурині
13. Воскресенська церква у Батурині
14. Церква Покрови Богородиці у Батурині
15.Собор Вознесіння Господнього Бахмацького монастиря
16. Успенська церква Глухівського монастиря (1692)
17. Трапезна та дзвінниця Глухівського монастиря
18. Успенська мурована трапезна церква Густинського монастиря
19. Мала трапезна церква Густинського монастиря
20. Покровська церква в с. Дігтярівці Новгородсіверського району Чергігівської області (1708—1709 або1710)
21. Церква Пресвятої Богородиці Домницького Різдвяно-Богородицького монастиря (1696)
22. Церква Петра і Павла в с. Іванівському (поч.1700-х)
23. Церква Покрови Пресвятої Богородиці на Січі (1693)
24. Дерев'яний храм Св. Іоанна Предтечі Кам'янського Успенського монастиря
25. Церква Покрови Пресвятої Богородиці Батуринського Крупицького монастиря (поч. 1700-х)
26. Храм Преображения Господня Лубенського Мгарського монастиря
27. Трапезна церква Лубенського Мгарського монастиря
28. Дерев'яний храм в ім'я Воскресіння Христового в Любечі
29. Мурована Воскресенська церква в Любечі
30. Собор Св. Миколая Макошинського Миколаївського монастиря
31. Церква в с. Мохнатин (1692) іконостас з гербом І.Мазепи,
32. Церква Пресвятої Богородиці у Новобогородицьку (1688)
33. Вознесенський собор у Переяславі (1700)
34. Дерев'яна церква в с. Прачі
35. Дерев'яна церква Св. Іоанна Хрестителя
36. Петропавлівська церква в Рудні (закладна дошка від 10 травня 1698 р.)
37. Троїцький собор Троїцько-Іллінського монастиря у Чернігові (1679—1695)
38. Церква Св. Івана Євангеліста з вівтарем в Чернігові
39. П'ятницька церква в Чернігові
40. Борисо-Глібський кафедральний собор в Чернігові
41. Церква Іоанна Предтечі в Чернігові
42. Трапезна з двобанним храмом Всіх Святих в Чернігові
43. Микільська церква у Білій Церкві (1706)
44. Братський Богоявленський монастир
45. Михайлівський Золотоверхий монастир в Києві
46. Корпус Києво-Могилянської академії (1703)
47. Чернігівський колегіум (1701—1702)
48. Хрестовоздвижениський собор Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря (1689—1709)
PMEmail Poster
Top
Sevruk
Отправлено: Май 25 2010, 18:29
Цитата


Користувач
*

Группа: Пользователи
Сообщений: 31
Пользователь №: 9
Регистрация: 21-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: 4



ЗАХІДНА ЄВРОПА ПРО МАЗЕПУ

"Не може такого бути!" – вигукнув якось поважний вітчизняний журналіст, зачувши про те, що вже на початку XVIII століття європейська та американська преса розміщувала на шпальтах своїх численних часописів інформацію про Україну. По-перше, стверджував він, на Заході ніяких газет у XVIII столітті ще не існувало, а, по-друге, – якби вони там і були, то вже звісно не писали б про Україну. Того разу нам певною мірою вдалося переконати в зворотному скептика-газетяра. Але й дотепер у різних часописах досить часто доводиться натрапляти на твердження, що наша країна стала широко відома в світі лише наприкінці XX століття ("завдяки перемогам футболістів київського "Динамо" та Чорнобильській катастрофі"). Спробуємо не погодитися з цим і повторити аргументацію, наведену в розмові з журналістом, вже для широкого загалу.

Перша в світі газета почала видаватися у Китаї з восьмого, а в країнах західноєвропейського Старого Світу – з шістнадцятого століття. Спочатку тогочасні європейські газети називалися "летючими листками". Так, у 1621 році англійський "летючий листок" під назвою "News from Poland", який друкувався в Лондоні, вміщує інформацію про воєнні успіхи українського козацтва на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним.

На американському континенті найстарішою газетою слід вважати видання "The Prezent State of the New-English Affairs", що виходило періодично в Бостоні протягом 1689 року. А на українських землях найдавніший часопис з'явився ще в 1776 році. Він щотижнево видавався у Львові французькою мовою й мав назву "Gazette de Leopol" ("Львівська газета"). На східноукраїнських землях першою газетою став "Харьковский еженедельник", що з 1812 року почав виходити в світ російською мовою в Харкові.

...Справжньою сенсацією стало повідомлення на Заході про перехід українського гетьмана Івана Мазепи з-під зверхності російського царя Петра І в підданство шведського короля Карла ХІІ Густава, яке відбулося у 1708 році. Адже, починаючи з 1687 року, цей володар булави "вірою і правдою" служив російській короні. Довідавшись про плани Петра І зліквідувати гетьмансько-козацький устрій в Україні, Мазепа вирішив шукати собі іншого протектора. Така нагода видалася під час наступу армії шведського короля на Москву. Саме ці різкі політичні дії й змусили взятися за журналістське перо кореспондентів і дописувачів багатьох європейських газет.

"Невже про того Мазепу щось писали європейські журналісти?" – знову обурено запротестує та сама особа, що, очевидно, вивчала історію ще за часів не такого вже й "нерушимого" Радянського Союзу і чула про цього гетьмана лише як про "клятого зрадника". "Писала, і доволі об'єктивно", – відповімо ми, опираючись на дослідження вчених-істориків (головним чином це розвідки Т.Мацьківа), які не полінувалися перечитати пожовклі сторінки тогочасних газет Австрії, Голландії, Франції, Великобританії, Німеччини. Про Івана Мазепу навіть згадували у виданнях по той бік Атлантичного океану – на американському континенті.

Можна сказати, що західноєвропейські часописи початку XVIII століття були переповнені різними повідомленнями про події в Україні. Англійська щотижнева газета "The Daily Courant" в номері від 29 грудня 1708 року майже всю першу сторінку присвятила розкриттю змісту підписаної угоди між шведським королем Карлом ХІІ Густавом та гетьманом Іваном Мазепою. А вже 16 серпня наступного року кореспонденти тижневика повідомляють про те, що Мазепі вдалося уникнути московського полону. Урядова газета "The London Gazzete" 3 січня 1709 року вміщує наступну інформацію: "...Мазепа, генерал козаків, перейшов на бік короля шведів". У серпневому номері змальовуються фрагменти битви під Полтавою й говориться про перемогу царя Петра І та втечу козаків на чолі з гетьманом Мазепою.

Велику увагу подіям 1708–1709 років приділила й французька преса. "Mercure Historique et Politique" відразу ж інформує своїх читачів про те, що гетьман прийняв під протекцію шведського короля і просить того обороняти Україну. Після того, як князь Меншиков за вказівкою російського царя Петра І наказав знищити гетьманську столицю Батурин і покарати всіх її жителів, "Gazette de France" повідомляє, що "страшний цар жадібний до крові в Україні... Всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як наказують нелюдські звичаї москвинів". Заголовками на зразок "Уся Україна в крові", "Жінки і діти на вістрях шабель" рясніли сторінки провідних газет Франції – "Paris Gazette", "Lettres Historique" та інших часописів.

В одній із німецьких газет, яка виходила в містечку Галле і мала назву "Wochentliche Relation", у номері за 14 вересня 1709 року читаємо такі рядки: "Мазепа – вождь козаків, планував звільнити Україну з-під московського ярма, щоб володіти як суверенний володар під шведською короною". Однак ще 1704 року гамбургський тижневик "Historische Remarques" видрукував на своїх шпальтах грунтовну політичну біографію українського гетьмана. У ній, зокрема, писалося: "Йоганес Мазепа – начальний вождь козаків – польський шляхтич з України, що народився у своїй посілості Мазепинці, недалеко Білої Церкви... Козацька армія одноголосно вибрала Мазепу гетьманом у 1685 році... У 1695 р. Мазепа щасливо здобув сильну укріплену твердиню Газі-Керман. По здобутті тієї твердині, Мазепа того ж року здобув ще інші фортеці..." І хоча німецький часопис помилявся в окремих біографічних деталях, все ж слід віддати належне поінформованості його авторів.

Значну площу для висвітлення місця та ролі Мазепи в тогочасних подіях відвів і поважний франкфуртський журнал "Theatrum Europaeum". Окрім біографії гетьмана та аналізу причин переходу українського правителя під зверхність шведів, німецький друкований орган подає окремі цікаві висловлювання І.Мазепи та Карла ХІІ. Яким чином могли кореспонденти часопису дізнаватись про деталі спілкування цих політичних діячів, лише Богу відомо, але в одному з чисел журналу читаємо наступне. Коли шведський король, замість того, щоб йти на Москву, повернув на Україну, гетьман мовив генеральному писареві Пилипу Орликові: "Чорт його сюди несе. Він зруйнував усі мої плани і наведе сюди російське військо. Тепер Україна буде зруйнована – і все пропало". Ці слова мали б засвідчувати прагнення Мазепи здійснити свій план відходу від царської зверхності шляхом вичікування результату шведсько-російської війни. Натомість після укладення українсько-шведської коаліції та її поразки під Полтавою вже Карл ХІІ відзначав провину гетьмана: "Мазепа, Мазепа, ви нас завели! Коли б ми були послухали нашого вірного генерала Реншельда". Тут король звинувачував гетьмана в тому, що той змусив його продовжувати облогу Полтави, а не відійти вчасно на інші позиції.

Мало чим від німецької відрізнялася інформація, яка подавалася в австрійській пресі. На сторінках віденського двотижневика "Wiennerishes Diarium" відзначалося про знищення росіянами Батурина та повішення ними манекена, який нагадував особу гетьмана. 3 серпня 1709 року віденська "Der Post-tagliche Mercurius" повідомляла про хід Полтавської битви, а в номері від 21 серпня її кореспонденти дописують про перехід Мазепи через Дніпро.

На відміну від французької чи англійської преси, не досить правдива інформація про події в Україні вміщувалося на сторінках голландської газети "Oprechte Haerlemse Saturdaegse Courant". Так, зокрема, в одному з номерів зазначалося: "...Мазепу, якого видав татарський хан, перевезено тепер до Києва, де йому готують важкий процес", у другому йшлося про те, що турки видали гетьмана цареві. Як бачимо, ні перше, ні друге твердження не відповідали історичній дійсності: в 1709 році український гетьман помер власною смертю на чужині.

А що писали про Мазепу за океаном, в Америці? З великою увагою стежив за подіями, що відбувалися за участю українського гетьмана, бостонський щотижневик "The Boston News Letter", який з короткими перервами виходив з 1704 до 1776 року. Вже у перший рік виходу, в інформації від 25 червня, один з кореспондентів газети повідомляв про похід козацьких полків, очолюваних І.Мазепою, на Правобережну Україну для надання допомоги королю Августу ІІ. Наступного року часопис відзначав про з'єднання українських і польських військ "неподалік Яворова". У номері від 15 липня 1706 року знаходимо коротке повідомлення про те, що "Мазепа є в дорозі до своєї головної квартири та про нього немає інших відомостей". Через рік американські журналісти пишуть про похід "небожа генерала Мазепи" Войнаровського до польського містечка Любліна. Ця звістка подається у номерах від 2 лютого і 1 березня 1707 року. Натомість вченим не вдалося розшукати в американській пресі початку XVIII століття інформації про союз Івана Мазепи з Карлом ХІІ.

Як бачимо не така вже Україна й не знана на європейському та американському Заході, як деколи намагаються переконати нас окремі сучасні засоби масової інформації. Адже ще три століття тому українці стали відомі й цікаві тогочасній світовій пресі (а отже, її читачам) завдяки сміливій спробі гетьмана Івана Мазепи звільнитися від міцних обіймів російського монарха. Й можливо, саме ця подія спонукала знаменитого Віктора Гюго, який у паризьких архівах неодноразово переглядав старі французькі газети, висловити наступні пророчі рядки в поемі "Мазепа":

...Цей труп живий, що повзаючи гине
Колись іще буде народом України...

Адже в багатьох західноєвропейських країнах – Австрії, Німеччині, Франції, Голландії, Англії – при зачуванні прізвища Мазепа, в уяві освіченої людини відразу ж постане образ такого собі ловеласа, який обворожив ледве не всіх жінок далеких Польщі та України. Чому так трапилося? Звідки бере свій початок легенда (а може, й правдива історія?) про гетьмана Івана Мазепу як східноєвропейського козацького "Дон-Жуана"?
PMEmail Poster
Top
Sevruk
Отправлено: Май 25 2010, 18:31
Цитата


Користувач
*

Группа: Пользователи
Сообщений: 31
Пользователь №: 9
Регистрация: 21-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: 4



Традиція описувати "любовно-романтичні пригоди" українського гетьмана була започаткована ще за життя Івана Степановича, починаючи з кінця XVII століття. А її виникнення було пов'язане з конфліктом, який трапився між двома придворними польського короля Яна Казимира – молодим покойовим Мазепою та іншим королівським "пажем", Яном Пасеком. Останній у 1661 році підтримував таємні стосунки з опозиційно налаштованими до свого патрона конфедератами. Як вірний слуга, Мазепа був змушений повідомити про це свого короля. У результаті Я.Пасека було заарештовано, але він зумів переконати суддів у невинності. Незабаром під час зустрічі з Мазепою на цьому грунті між ними виникла сварка, яка закінчилася взаємними "ляпасами". Маючи літературний хист, Пасек вирішив відомстити занадто гордовитому "з ніг до голови козакові". Задумана ним помста полягала в написанні та розповсюдженні про свого супротивника неправдивої й сенсаційної інформації, своєрідного "чорного PR-у". Треба відзначити, що це вдалося тогочасному польському літератору надзвичайно добре. Вигаданий ним роман Мазепи з дружиною шляхтича Станіслава Фальбовського закінчувався неперевершеною сценою розправи зрадженого чоловіка над юним коханцем: "...Роздягнувши його наголо, посадив лицем до хвоста, а ногами до кінської голови на його власному коні, зазделегідь знявши з нього сідло. Руки зв'язали за спиною, а ноги підв'язали попід черевом коня. На коня з природи прудкого, нагукали, вдарили батогами, зірвавши йому з голови ковпак, і стрілили над ним кілька разів. Перестрашений кінь погнався додому, як шалений. А треба було їхати через густі корчі, глід, ліщину, грущину, тернину, не простим шляхом, а стежками... І треба було по дорозі часто схилятися, тримаючи віжки в руках, обминати небезпечні густі місця. Бувало, що гілка вдарить часом по голові й роздере одежу. Отже можна собі уявити, скільки дісталося поранень голому вершникові, беручи до уваги, що прудкий і переляканий кінь від страху й болю летів наосліп, куди його несли ноги поки перелетів через ліс... Добравшись до дому увесь поранений, Мазепа почав кричати "Сторожа!"... Вони не йняли віри, але нарешті його впустили, знеможеного й змерзлого, що майже не міг говорити".

Очевидно, що такий сюжет Пасек запозичив з грецької міфології, зокрема, оповідання про міфологічного героя Іполіта. Той відкинув кохання мачухи і був нею безпідставно звинувачений, а потім покараний за допомогою прив'язування до запряженої конями колісниці. Налякані морським страховиськом коні понесли колісницю, яка через деякий час розбилася, а невинний Іполіт загинув. Ця легенда була описана ще в трагедії Еврипіда (484–404 до н.е.) і пізніше у творах римського автора Люція Аннея Сенеки. Твори античних авторів були добре відомі в Польщі ще з XVI століття. А отже, Я.Пасек спокійно міг ознайомитися з ними й запропонувати читачеві власну, перероблену версію "трагічного" кохання людини, яку нібито покарали за допомогою коня.

Вигадку Пасека відразу ж підхопив інший тогочасний польський мемуарист Еразм Отвіновський, який у свою чергу додав до неї ряд шокуючих читача деталей. У його записах схопленого Мазепу-коханця вимазали липкою рідиною та обсипали пір'ям, а степовий кінь привіз його на велелюдний ярмарок в одному з міст України. Невдовзі до міфотворення прилучився й французький посол при шведському королі Карлі ХІІ Жак Луї д'Уссон, маркіз де Бонак. На початку XVIII століття він записав у своїх мемуарах "...Ревнивець помстився за свою ганьбу. Він звелів роздягнути Мазепу догола, намастити його медом та обсипати пір'ям. Потім його прив'язали до коня і відпустили на волю. Сором, якого зазнав Мазепа, не дозволив йому повернутися додому й показатися перед своїми друзями. Він поспішив на Україну". Отже, як бачимо, тут подається трохи змінений варіант, поданий перед тим Отвіновським. У 1709 році цю історію повторив у своєму подорожньому щоденнику словак Даніель Крман, який вже зазначав, що Мазепа відбив дружину у якогось визначного королівського міністра, за що його кинули в бочку з смолою і, вивалявши у пір'ї, прив'язали до коня.

Але чи не найбільше поширенню легендарної оповіді про нашого земляка серед європейців сприяв французький письменник і просвітитель Вольтер. Хоча у своїй книжці "Історія Карла ХІІ" (вона вийшла друком 1731 року в Руані) він в основному правдиво відобразив політичні наміри українського гетьмана здобути свободу для України, видатний француз все ж таки не втримався від того, щоб не повторити історію, яка була вигадана Я.Пасеком і підхоплена Е.Отвіновським та маркізом де Бонаком. "Любовна пригода молодого Мазепи з дружиною польського дворянина викрилася. Розгніваний чоловік прив'язав голого Мазепу до дикого коня і пустив його на волю", – писав Вольтер. 1764 року в Амстердамі було видано художню книгу Андре Константа Дорвіля "Пригоди д'Азема", де йшлося про героя-коханця в образі якого вгадувався легендарний Мазепа.

Майже через століття, у 1818 році, знаменитий англійський поет Джордж Байрон напише одну з найвідоміших своїх поем під назвою "Мазепа", де талановито озвучить відоме оповідання:

...Мене десяток гайдуків
Йому до спини прикрутив
Тугим ремінням і пустив...
Свисток, батіг... і кінь побіг,
Що так би й водопад не зміг.
Вперед, вперед! Скажений рух –
Куди не бачив я нічого...
Я ніби згодом спостеріг,
Що він зменшив свій лютий біг,
Та ні! Моє безсиле тіло,
Для диких сил було, мов пух...

Ця поема неодноразово перевидавалася різними європейськими мовами й спричинила до написання іншими авторами XIX століття поетичних творів, де висвітлювалась "любовна трагедія" Івана Мазепи. Серед них найвідоміші – поеми "Мазепа" Віктора Гюго (1829), "Полтава" Олександра Пушкіна (1829) та "Мазепа" Юліуша Словацького (1839). Надзвичайно романтичний сюжет надихає до написання симфонічних опер під однойменною назвою "Мазепа" геніальних композиторів Франца Ліста та Петра Чайковського.

Однак найбільшого поширення серед мистецької еліти тогочасної Європи набувають картини більш та менш відомих художників, які в основному зображують різні сцени легенди про Мазепу, керуючись поетичними рядками найбільш вдалої поеми Дж. Байрона. Один з перших олійних образів Мазепи у 1823 році малює француз Теодор Жеріко. Згодом цього з'явився не один десяток полотен, які за тематикою відображення легендарної оповіді можна розділити за такими назвами: "Старий Мазепа розповідає свою історію Карлу ХІІ" (А.Деверія, 1839; Ю.Коссак, 1860); "Визнання Терезою кохання до Мазепи" (Г.Ріхтер; Х.Яколін, 1850 "Схоплення Мазепи" (А.Баугіан, Ю.Коссак); "Покарання Мазепи" Л.Буланжер, 1827; Л.Гуєснет, 1872); "Погоня вовків за конем Мазепи" (Г.Вернет, 1826; Л.Буланжер, 1839; Ф.Венцель; М.Геримський); "Подолання вплав Дніпра" (Т.Жеріко,1823; Є.Делякруа,1824); "Мазепа і стадо диких коней" (Г.Вернет, 1825; М.Геримський); "Смерть коня Мазепи" (Л.Буланжер, 1830; П.-Л. Лерай, 1849; А.-Н.Морот, 1882; Ю.Коссак); "Козаки знаходять Мазепу" (Є.Харпентер; М.Геримський; Г.-Л. Леві,1875); "Мазепа у козацькій хаті" (А.Деверіа, 1839); "Помста Мазепи" (А.Баугіан, Х.Яколін). Найбільш видатною серед цих багатьох картин визнається монументальне полотно Луї Буланжера, що зберігається в Музеї мистецтв французького міста Руан і зображає сцену боротьби молодого Мазепи з шляхетськими слугами під час прив'язування його до коня.

Фахівці відзначають певне наслідування більшістю художників "рубенсівського" стилю та факту присутності в них певного еротизму. Головним чином майстри пензля подають образ оголеного й прив'язаного до коня літературного Мазепи. Він сприймається якромантичного героя, який хоча й не уник покарання за свій "гріх", але не скорився тяжкій долі. Разом з тим, такі митці, як Л.Буланжер і Г.Вернет вкладали у свої картини глибший зміст і розуміли свого героя як бунтівника.

Зрозуміло, що історичний Іван Мазепа, який вмер власною смертю у 1709 році, не міг "позувати" названим художникам під час їхньої творчості. Адже вся європейська "Мазепіана" була намальована протягом XIX століття, яке отримало гучну назву Віку Романтизму. Тогочасним митцям не обов’язково було навіть використовувати прижиттєві портрети із зображенням "справжнього" Мазепи – їх надихали поетичні рядки Байрона:

...Кохав я і коханим був...
Та ви ще слабкість цю солодку
Не відчували – так я чув...
Ну що ж! То я скінчу коротку
Свою поему мук і втіх...

http://www.mazepa.name/biograph/mazepa13.html
PMEmail Poster
Top
Sevruk
Отправлено: Май 25 2010, 18:35
Цитата


Користувач
*

Группа: Пользователи
Сообщений: 31
Пользователь №: 9
Регистрация: 21-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: 4



Ось що пише Дан Берест про Мазепу в книзі Гетьмани України- Руси

Мазепа Іван Степанович (лівобережний гетьман 1687-1709) – етнічний поляк, ставленик Московії, демагог, лукавець, інтриган, зрадник України-Руси; походив зі старожитньої польської шляхти Білоцерківського повіту Мазеп-Колядинських; син білоцерківського воєводи. Будучи слухняним посібником московського царя, Мазепа провадив політику посилення феодально-кріпосницького гніту та сприяв зміцненню позиції російського царизму в Україні-Русі.
Військова кар'єра І.Мазепи, як і Б.Хмельницького, почалася при польському королівському дворі у якості королівського пажа (прислужника). Через три роки його підвищують до «покойового дворянина» і у віці 17-ти років посилають на навчання в Європу (1656-1659). Повернувшись до польського королівського двору, він у якості посильного виконує різні доручення короля Яна Казимира, пов'язані з політикою Польщі на Правобережній Україні-Русі, зокрема перевозить листи від Казимира до гетьманів – І.Виговського (1659), Ю.Хмельницького (1662), П.Тетері (1663). Невдовзі Мазепа стає на службу до гетьмана П.Дорошенка – ставленика Польщі на українському правобережжі, а через деякий час Мазепа був спійманий запорожцями на Кучманському шляху (у верхів’ях річки Інгул) на спробі доправити в Крим полонених козаків. Дізнавшись, куди й навіщо їхав Мазепа, запорожці вирішили тут же його порішити. Але за Мазепу заступився запорозький гетьман Сірко і врятував від страти на смерть за зраду Батьківщини. Він закував Мазепу в кайдани і відправив до лівобережного гетьмана Самойловича, котрий у 1674 році допровадив зрадника до Москви. Подальший шлях І.Мазепи відомий: перебуваючи при царському дворі, він запопав прихильність царя і згодом повернувся на Україну генеральним осавулом за царським указом 1682 року, а через п'ять років скидає Самойловича і здобуває булаву гетьмана Лівобережної України-Руси.
Посівши посаду гетьмана, Мазепа насамперед подбав про свою безпеку і заснував для того особисту гвардію свою: полки піхотні сердюцькі, батальйони жолдаків та полки кінних компанійців, названих «компанією надвірної корогви». І всі ті війська набирав з бажаючих, а особливо із всякої наволочі і утримував їх на платні у місті Батурині та в околичних селах, що оточували його резиденцію. Вони були його охоронцями і робили все на помах Гетьманський. І горе було тій людині, що потрапляла в їхні руки. «Історія Русів» засвідчує, що вищі урядники жахалися, побачивши у себе тих гвардійців; а простолюдом бавилися вони, як заманеться, через що й ненавидів їх український народ, а самого Мазепу й на дух терпіти не міг. Варто додати, що кількість найманого («охотницького») мазепинського війська: піхоти – сердюків і кавалерії – компанійців, обчислювалась десятьма полками, настільки великим був його страх, як запроданця, за своє життя в оточені етнічних українців.

Слід зауважити, що Мазепа здобув гетьманську булаву не завдяки козацьким чеснотам, а завдячуючи виверткості пристосованця – «людини, відповідно до характеристики Д.Яворницького, лукавої, хитрої, скритної, яка, діючи то улесливістю, то погрозами, дотримувалась принципу подвійної моралі і в політиці, і в особистих взаєминах з іншими людьми». Стосовно обрання Мазепи гетьманом на сумнозвісні Коломацькій Раді (25.07.1687) на площі над річкою Коломак, оточеною московськими військами на чолі з царським воєводою князем Голициним, який вручив клейноди новобраному гетьману, існують небезпідставні висновки щодо здобуття гетьманства шляхом підкупу. По-перше: козаків на раду було допущено лише дві тисячі; по-друге: козацька рада була оточена московським військом для приборкання невдоволених; по-третє: обрання Мазепи було сплановане заздалегідь. Напередодні у царського воєводи відбулася нарада старшин за участю Лизогуба, Гамалії, Забіли, Прокоповича, Кочубея, які одержали підвищення в своїх рангах за згоду обрати гетьманом генерального осавула Івана Мазепу. Зокрема Василь Кочубей став великим землевласником і генеральним писарем Лівобережної України (1687-1699), згодом генеральним суддею (1699-1708); незадовго до Полтавської битви він і полтавський полковник Іван Іскра повідомили Петра-І про наміри Мазепи, за що обоє були страчені Мазепою біля Києва (с. Борщагівка). За проголошення Мазепи гетьманом Правобережної України на Коломацькій Раді князь Голицин одержав від Мазепи 10 тисяч золотих червінців. І це була ще не вся плата за гетьманську булаву: Мазепа підписав чотири «нові статті» до Переяславської угоди, що увійшли в історію як «Коломацькі статті», які позбавляли Україну суверенітету і принижували гідність українського народу.
Перша «Коломацька стаття» узаконювала доноси (власне відтоді на Україні й процвітало фіскальство аж до 1991 року). Друга «нова» стаття позбавляла Україну самостійних міжнародних відносин, бо всі зарубіжні звернення, грамоти, послання, що надходили в Україну, мались негайно пересилатися до Москви. Третя стаття – скорочувала чисельність козацького війська до 30-тисяч, проти 60-тисяч часів Хмельницького. І ганебна четверта Коломацька стаття впроваджувала змішані шлюби так званих «великоросів» і «малоросів», що за 300 років «братерського єднання» знищило Україну-Русь як мононаціональну державу та утворило потужну, постійно діючу колону москофілів, яка досьогодні розхитує державний устрій Незалежної України. Крім того, Мазепа був першим з імперських блюдолизів, хто погодився запровадити на теренах України-Руси московські гроші і вільний перехід усіх бажаючих з теренів однієї держави в іншу (тобто скасування кордону).

Призначений московським урядом на гетьманство, Мазепа потурав царським настановам та всіляко сприяв гнобленню українського народу. Показово, що сам Мазепа, як вірний підніжок московського царату, окрім дарованих маєтностей і земель, отримував найвищу платню на посаді гетьмана за всю історію козацтво. «Государеве жалування» реєстрових старшин було вельми щедрим: гетьман Мазепа отримував щорічно з царської казни 10 тисяч злотих; його військовий обозний і військовий писар – по 1 тисячі злотих, полковники – по 500 злотих, військові судді – по 300 злотих. Тож не дивно, що Мазепа, уподобавши споживацький триб життя, кохаючись у марнославстві, оточивши себе блюдолизами та запроданцями, неухильно і цілеспрямовано перетворював козацьку старшину в представників панівного класу – нових українських панів, що ставали на зміну польській шляхті. За його 20-річне гетьманство наплодилося незчисленна кількість різноманітних привілейованих осіб, що гнобили український народ гірше за ляхів. Тисячі вільних в минулому козаків були повернені в ярмо козацької старшини – нової генерації українських феодалів. В козацькому середовищі стався розкол: з козацької верстви почала виокремлюватися знать, свого роду козацька шляхта, до якої примкнуло вище українське духовенство. Тодішньою мовою вони отримали назву «дуків» і намагалися захопити общинні та найкращі землі і закріпити їх за собою і своїми нащадками, лишаючи козацькій черні (голоті) найгірші земельні наділи, або й взагалі нічого. Визначився процес феодалізації козацької старшини і перетворення її на в справжніх поміщиків. У 1701 році Мазепа видав універсал про дводенну панщину, яку мали відробляти прості козаки на користь старшин. Козаки, селяни й міщани почали втікати на Низ в Запорозьку Січ та на Правобережжя до народного гетьмана Семена Палія на Фастівщину, де той створив своєрідну козацьку республіку, виступаючи як палкий захисник інтересів нижчих верств народу України. Але гетьман Мазепа підступно захопив Палія, зайняв Правобережну Україну і віддав її під скіпетр російського царя Петра. Росія володіла Правобережною Україною лише сім років, з 1704 по 1711-й. Внаслідок невдалого походу царя Петра на Туреччину 1711 року за Прутським миром вона знову ввійшла до Польщі, а людність її було переселено на Лівобережну Україну.
Мазепа, як вірнопідданий московського царату, придушив народне повстання 1692 року під проводом запорозького отамана-гетьмана Петрика (Петро Іваненко), котрий звернувся до українського народу з універсалом, закликаючи пригноблений люд звільнитися від тиранії Москви й своїх немилостивих панів і встановити всюди козацьке самоуправління: «Мазепа й старшина при підтримці царя поділилися нашою братією, записали її собі в неволю і тільки до плуга не запрягають». Усі спроби Петрика в наступних 1693-1694 та 1696 роках були відбиті московськими й мазепинськими військами.

Придушення патріотичного руху українського козацтва руками українських антипатріотів, зокрема гетьманами реєстрового козацтва, – є найганебними вчинками, які повинні оприлюднюватися і вивчатися в учбових закладах задля унеможливлення їх повторень. Хрестоматійним прикладом гетьманського марнославства є прагнення Мазепи узурпувати владу на обох берегах Дніпра навіть ціною зради національних інтересів українського народу. Доказом того є боротьба Мазепи проти фастівського полковника Семена Палія, що громив шляхту як тільки міг і створив своєрідну українському республіку серед ополяченої України-Руси. Маючи собі в противагу такого всенародного улюбленця, Мазепа не спромігся ні на що інше, як підступно ув’язнити Палія для подальшого заслання до Сибіру.
Щоби розвіяти сумніви у антинародній діяльності І.Мазепи, нагадаємо, що усунувши Палія, Мазепа висловлює в доносі російському царю не тільки бажання утримати за собою заселені Палієм землі, але й намагання обмежити побутуюче за Палія переселення з лівої сторони Дніпра народу, що тікав на вільні фастівські слободи, щоби позбутися повинностей, котрі все більше й більше накладала на селян мазепинська старшина та військова знать. Межи тим, Мазепа, зломивши представника демократичних народних поривань, спішив заспокоїти шляхту захопленого ним краю та ввійти з ними у дружні стосунки. Він розіслав універсал дворянам Київського воєводства, в якому запевняв шляхту, що прийшов на терени Речі Посполитої у якості союзника, та просив дворян не кидати свої маєтки і не страхатися селянського повстання, приборкання котрого гарантував. За цим принципом Мазепа постійно діяв по відношенню до шляхти; він не тільки не наносив ніякої кривди та утиску, але навіть споряджав шляхтичам в міста і села запобіжну охорону. Тож немає чого дивуватися, що широка верства населення і переважна більшість козаків не підтримала підступного тирана під час Полтавської битви.
Згідно історичних свідчень, Мазепа для особистої вигоди ганив перед царем усіх малоросіян, виставляючи напоказ лише свою вірність. «Не лише в Січі Запорозькій, – доносив він Петру, – в полках городових и охотницьких, та й в людях, самих ближніх до мене, не знаходжу ні вірності щирої, ні бажання сердечного бути в підданстві у Вашої Царської Милості». Ніхто інший, як Мазепа, допоміг цареві придушити козацько-селянське повстання 1707-1708 років, очолене Кіндратом Булавіним, котрий об'єднався з кількатисячним загоном запорожців на річці Вороні. Повстання охопило дві третини тодішньої Росії і майже всю Лівобережну Україну; до нього приєдналися тисячі українських селян і козацькі загони С.Драного, М.Голого, С.Безпалого, Л.Хохлача та інші. Петро-І опинився між двома вогнями – з північного заходу наступала шведська армія, з південного сходу – численні загони Булавіна. Про участь Мазепи в придушенні повстання одностайно замовчують як російські, так у українські історики: шовіністам не з руки писати про те, що «зрадник» Мазепа урятував імперські Росію, завдавши булавінським загонам вирішального удару в спину; а українським патріотам соромно згадувати, що Мазепа надіслав на Запорозьку Січ наказ з вимогою заарештувати Булавіна і в кайданах привезти до Батурина. Слід додати, що після таких ганебних вчинків, лише дурень міг сподіватися, що його визнають широкі верстви населення й козацтво у ролі керманича національно-визвольної боротьби українського народу.

Варто додати, що лише такий закоренілий тиран, як Мазепа, далекий від розуміння козацьких цінностей і відокремлений від українського народу глухою стіною необмеженого самовладдя, міг сподіватись, що козаки підтримають його під час виступу проти Московії на боці шведського короля Карла ХІІ. Адже в плани Мазепи не входило визволення українського народу з-під панського гніту, бо замість гніту польських і московських панів Мазепа упроваджував гніт нових панів з числа козацької верхівки. До того ж, Мазепа в своїй спробі, так само як Хмельницький, взяв орієнтацію тільки на зовнішні сили, а не на внутрішні. Він вступив у змову з шведським королем, а не зі своїм народом, бо мав на думці лише особисті привілеї – за допомогою шведського короля і його війська здобути в визволеній Українській Державі собі «вольності й маєтності», а про «хлопа» й мови не було!..
Не завадить означити істинну причину злуки Мазепи з Карлом ХІІ. Після здобуття Кракова й Варшави та усунення Августа-ІІ з престолу у 1706 році, шведський король Карл ХІІ посадив на польський трон свого ставленика Станіслава Лещинського. Об'єднаними силами Карл і Станіслав рушили в Білорусь, розбивши «російську рать» без надмірних зусиль і запивши м. Ляховичі. В цей час Мазепа, отримавши царський указ, прибув з військом до Мінська, щоби зупинити шведів, але не поспішав битися з переважаючи силами супротивника. Зваживши на могутність шведсько-польського війська та пам'ятаючи попередню поразку Петра-І у битві зі шведами під Нарвою (1700), Мазепа вирішив скористатися ситуацією на свою користь. Задум гетьмана був не метикуватий – поріднитися з коронованими особами і стати «королем». Для цього була укладена угода про шлюб Мазепи з княгинею Дульською, родичкою короля Лещинського, на згоду гетьмана повернути Малоросію у підданство Польщі. Угода була скріплена на умовах: щоби Мазепа залишався гетьманом обох сторін Дніпра та став повновладним князем Сіверським. Договір був стверджений польським королем Станіславом і шведським королем Карлом ХІІ у квітні 1706 року.
Мазепа і його прихильники, тодішні й подальші, скаржились, що народ український не підтримав Мазепу, а через те, мовляв, і війна з Москвою була програна. Цілком справедливо, війна дійсно була програна через байдужість народу. Але, як слушно зауважили попередні дослідники, через що була та байдужість: через національну несвідомість народу, чи через його любов до Росії, до царів, до російських панів? Ні. Виступ Мазепи про Москви був програний через те саме, через що була програна Хмельницьким війна з Польщею. Народ своїм відстороненням від боротьби відповів, що йому байдуже – чужий чи свій пан, чужий чи свій батіг і ярмо. Хіба ж варто віддавати життя за зміну назви ярма і батога?..
Більшість істориків дають невірне пояснення відстороненню козаків від Мазепи, убачаючи причину у тому, що буцімто козаки пристали до російського царя внаслідок спорідненості релігійних поглядів. Нагадаємо, що козаки ніколи не були щирими християнами, тому й причина зовсім інша. До того ж ця причина навдивовижу проста: козаки просто не мали вибору – або вони приєднуються до Мазепи, або не приєднуються, тобто підтримують російського царя, у якого усі реєстровці перебували на службі. Отже, відмова реєстрових козаків підтримати Мазепу пояснюється не релігійними мотивами і не сфабрикованим універсалом, розісланим Петром-І, де він проголосив Мазепу зрадником і зобов’язав усіх церковників, як слухняних виконавців, проголошувати анафему колишньому хваленому гетьману. Відмова козаків була зумовлена несприйняттям І.Мазепи як вождя нації, котрий, згідно висновку науковців, провадив політику посилення феодально-кріпосницького гніту; негативно ставився до козацтва і Запорожської Січі.

Щоправда у Полтавській битві (27.06.1709) на боці Мазепи виступила Запорозька Січ, і це має своє логічне пояснення. Провадячи власну політику боротьби з гнобителями українського народу, запорожці використовували слушний момент для здійснення своїх планів. Вряди-годи вони навіть виступали у ролі союзників своїх ворогів, щоби за допомогою одного ворога побити іншого. Як казав славнозвісний Іван Сірко: «Я не друг ляхів, я їх ворог, але татари – ворог ще гірший». Цей вислів якнайкраще пояснює ставлення запорожців до Мазепи: хоча вони й ворогували з гетьманом, але за слушної нагоди виступили разом з ним проти Петра. Почувши про допомогу запорожців Мазепі, царський уряд напередодні Полтавської битви вирядив військо зруйнувати Чортомлицьку Січ. Петербурзький губернатор (пізніше фельдмаршал) Олександр Меншиков, який наприкінці 1708 року зруйнував гетьманську столицю Батурин, вирізавши поголовно усе цивільне населення з дітьми включно, направив на Запоріжжя військо під проводом полковника П.Яковлева і Г. Галагана (12-14 травня 1709 року Чортомлицька Січ була зруйнована).
Сучасні історики, прислужуючись чинній владі, завзято просторікують про якісь далекоглядні плани Мазепи, щоби хоч якось виправдати його злочини проти українського народу вподовж 20-літного гетьманства. Але з наведених численних витягів маємо однозначний висновок: Іван Мазепа, розпочавши військову кар'єру при дворі польського короля Яна Казимира, був затятим ворогом українського народу і, як потомний польський шляхтич, вважав українців «холопами», що мусять покірно працювати на своїх панів. Таким чином, безпідставне прославляння І.Мазепи сучасними високопосадовцями засвідчує їхні аморальні принципи й антинародні плани, котрі не відрізняються від тодішніх мазепинських узурпаторських намірів.
Державотворчу діяльність Мазепи, яку вигадали сучасні політикани, приписуючи йому укладення першої конституції, репрезентуючи її як «продукт довготривалої праці видатного гетьмана», спростовується дослідженням М.Драгоманова. Він довів, що конституція 1710 року, оприлюднена Пилипом Орликом, насправді була запорозьким проектом, що розробив отаман-гетьман Кость Гордієнко (1701-1709). Драгоманов так і називає її «Конституцією Гордієнка, найбільш достойного слави з українських козаків». Відтак, звеличення І.Мазепи до рівня національного героя нічим не підтверджене і не може бути схвалене у вітчизняній історії, тим паче у вигляді зображення на грошових купюрах Незалежної України.

PMEmail Poster
Top
Sevruk
Отправлено: Июн 10 2010, 11:01
Цитата


Користувач
*

Группа: Пользователи
Сообщений: 31
Пользователь №: 9
Регистрация: 21-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: 4



Анафема гетману Мазепе - нарушение канонов православия

Анафема на гетмана Мазепу - антиканоническое действие[1], совершенное 12 ноября 1708 года по приказу русского царя Петра І в Троицкой церкви города Глухова[2]. Проповедь на проклятие Ивана Мазепы провозгласил протопоп Новгород-Северский Афанасий Заруцкий, который впоследствии получил за это земли сподвижника гетмана Мазепы - Ивана Быстрицкого.[3]

Николай Костомаров предполагает, что обряд анафемствования был произведен не по правилам православия, а был написан самим царем Петром[4]. Анафема накладывалась в присуствии Киевского митрополита Йоасафа Кроковского, Черниговского архиепископа Иоанна Максимовича и Переяславского епископа Захария Корниловича.

По сведениям Лизогубовской летописи, накануне приезда иерархов церкви, для их устрашения были произведены казни церковнослужителей, головы которых были вывешены в Глухове на площади[5]. 31 октября 1708 года Петр І написал письмо местоблюстителю патриаршего престола в Москве Стефану Яворскому с приказом по Мазепе:«Того ради позвольте онаго за такое его дело публично в соборной церкви проклятию предать».

Антиканоничность анафемы на гетмана Мазепу

Анафема - высшее церковное наказание за тяжкие прегрешения, прежде всего за измену Православию и уклонение в ересь или раскол, и соборно провозглашаемое.[6]

Слово "анафема" происходит от семитского корня "херем" (отлучать), которое означает что-то не отвечающее заповедям Божим. В посланиях святого апостола Павла "анафема" - это передача человека, который отрекается от веры Божьей на суд Бога, а не людей. В послании к коринфянам (16, 22) он уточняет, что анафема для христианина - это отлучение его от Христа:"Кто не любит господа Иисуса Христа, анафема, маран - афа (да будет отлучен до пришествия Господа).

В православии церковная анафема представляет собой соборно провозглашаемое отлучение лица (группы лиц), мысли и действия которого угрожают чистоте вероучения и единству Церкви, «врачующий» акт изоляции от сообщества верующих, акт воспитательный и в отношении анафематствованного и в отношении сообщества верных. Анафема применяется после неоднократных тщетных попыток вызвать у совершившего преступление покаяние и с надеждой на покаяние и возвращение его в церковное общение в будущем, а следовательно, и на спасение его.

Поскольку анафема является высшим церковным наказанием, ее использование во внецерковных (в частности, политических) целях не считается каноничным: оно не имеет основания в каноническом праве[7] и не может применяться против тех, кто выступает против светской власти.

При наложение анафемы на гетмана Мазепу были нарушены основные церковные каноны:
Анафема была наложена не по церковным, а по политическим мотивам;
Анафема была наложена без соборного решения православной церкви;
Анафема была наложена не по решению православной церкви, а по приказу русского царя Петра І.

В связи с этим ни одна православная церковь, кроме Русской православной церкви, не признала и не признает эту анафему, а каноническая Украинская православная церковь в Канаде[10] , каноническая Украинская греко-католическая церковь, канонически не признанные УПЦ КП[8] и УАПЦ[9] продолжают служить молебны за упокой души гетмана Ивана Мазепы.

Наиболее полно свое отношение к анафеме выразила каноническая Украинская православная церковь в Канаде: «Принимая во внимание все выше изложенное, мы, Собор Епископов Святой Украинской Греко-православной Церкви в Канаде, на своем соборе 6 июля 1959 года в городе Эдмонтоне единогласно постановили:“ Анафему, наложенную в году 1708-м на гетмана Ивана Мазепу, считаем недействительной и несуществующей, а самого гетмана Ивана Мазепу признаем одним из наибольших церковно-государственных мужей. И потому благословляем всему нашему духовенству и всем нашим верным молиться о блаженной памяти гетмана Ивана Мазепы, как верного и благочестивого сына Украинской православной церкви”. Это послание подписал Илларион, митрополит Виннипега и всей Канады и др." [25]

Гетман Павел Скоропадский, в своих воспоминаниях описывает отношение к Ивану Мазепе в Украине:


«Висел между гетманами портрет Мазепы, столь ненавистный всякому русскому, в доме ему не приклонялись, как это делают теперь украинцы, видя в нем символ украинской самостийности, а молчаливо относились с симпатиями, причем только возмущались, что до сих пор в соборах Великим постом Мазепу предавали анафеме, и смеялись над нелогичностью, что в Киеве одновременно в Софийском соборе Мазепу предают анафеме, а в Михайловской монастыре за него, как создателя храма, возносят молитвы об упокоении души»[11]


Не возымела анафема должного действия и на украинскую интеллигенцию. Ректор Киевского университета профессор Михаил Максимович обращается с письмом к протоиерею Петру Лебединцеву - редактору «Киевских епархиальных ведомостей»:

«Хотелось сказать, что можно бы, кажется, уже снять анафемское поминовение в Киеве с того, чьих памятников столько в Киеве – и Лаврская каменная ограда, и Никольский собор, и Братская Богоявленская церковь; кто золотил своим коштом и верхи прежней лаврской великой церкви, от громового удара сгоревшие; чьим старанием возобновлена древняя епархия переясловская и поставлен там Вознесенский собор и проч. и проч. 157 лет уже проклинали его ежегодно: и если проклятие наложено было на него и его единомышленников, и снималось с последних по велению царскому, то и с него могло бы, наконец быть снятым, по милостивой воли царской, церковным ходатайством Киева…». 10 июля 1865 года.[12]

По мнению современного российского историка, доктора исторических наук, профессора Санкт – Петербургского государственного университета Татьяны Таировой - Яковлевой:

«Церковная анафема – явление невиданное в истории Украины – была на самом деле совершена вразрез с канонами православия. Никакого преступления против церкви или религии Мазепа, разумеется, не совершал. Тем не менее традиция этой анафемы свято соблюдалась Православной церковью в Российской империи вплоть до 1917 года. Помните, как у Пушкина: «Раз в год анафемой доныне, грозя, гремит о нем собор». И хотя теперь уже в соборах ничего не провозглашают, московский патриархат до сих пор не решил вопрос со снятием анафемы или признанием ее неправомочной»[13]

Патриарх Киевский и всей Украины – Руси Филарет, сам анафематствованный Русской православной церковью, характеризуя антиканоническую анафему на гетмана Мазепу, говорит:

«Для того, чтобы понять разницу между анафемами, которые налагали отцы Вселенских соборов и анафематствованием Ивана Мазепы Русской Православной церковью, нужно прочесть эту анафему. Эта анафема дышит гневом, а не скорбью; ненавистью, а не любовью. Из текста анафемы видно, что вина Ивана Мазепы состоит в том, что он отказался от Российского царя ради любви к своему народу, а не потому, что впал в ересь. А разница здесь существенная... »[14]

Текст анафемы на гетмана Мазепу

Текст анафемы на гетмана Мазепу гласит:

«Новый изменник нарицаемый Ивашка Мазепа, бывый Гетман Украинский, или паче антихристов предтеча, лютый волк овчею покрытый кожею, и потаенный вор, сосуд змиин, вне златом блестящийся, честию и благолепием красящийся, внутрь же всякия нечистоты, коварства, злобы диавольския, хитрости, неправды, вражды, ненависти, мучительства, кровопролития и убийства исполненный. Ехиднино порождение, иже аки змий вселукавый, яд свой злаго умышления на православное государство чрез долгое время начальства своего потаенный, изблева прошлаго 1708 года в месяце декемврии, презрев толикая благодеяния Божия, и крайнюю неизреченную к себе Государеву милость и любовь, ковалерством превысоким от него почтенный. Сломал веру и верность на крестном целовании обещанную и утвержденную. И аки вторый Иуда предатель, отвержеся Христа Господня и благочестивыя державы Благочестивейшаго Государя царя и великаго князя Петра Алексиевича, всея великия и малыя и белыя России самодержца. И привержеся (врагу Божию и святых Его, проклятому еретику) королю шведцкому Карлу второму надесять, впровадил его в малороссийскую землю иже Церкви Божия и места святая осквернил и разорил. И бысть ему шведцкому королю помощник и поборник в брани, и на благодетеля своего и Государя, разбойническую воздвиже руку, хотя малороссийскую землю аки прегордый люцыфер хоботом своим изменническим, и разбойническим, от благочестивой и великороссийской державы отторгнути. Но не поможе ему Господь сил тое свое диавольское умышление и злобу совершити; ибо силою Божиею, мужеством же и храбростию, непреодоленнаго монарха нашего: Благочестивейшаго Государя нашего царя и великаго князя Петра Алексиевича, всея великия и малыя и белыя России самодержца; и Его победоноснаго воинства побеждены суть вся полки неприятельския, под городом Полтавою, в прошлом в 1709 году, месяца Иуния в 27 день, тако преславно, яко едва сам король свейския и оный изменник Мазепа убеже к Турскому порту под защищение. И тамо окаянный по немногих днех злобу свою, и житие сконча, и хотя взыйти на небо, и бытии подобен вышнему, до ада низведеся. Тем же яко сын погибели за таковую свою измену отступничество от благочестивой державы, предательство же и поднесение рук разбойнических и брани на Христа Господня, своего благодетеля и Государя, со всеми своим единомысленники, скопники и изменники, да будет проклят».[15]

Даже в тексте анафемы идет речь о том, что Иван Мазепа хотел сделать Украину самостоятельным государством: «…хотя малороссийскую землю от великороссийской державы отторгнути».

О том, что гетмана Мазепу обвиняют не в измене православию и уклонении в ересь, а в его отказе от дальнейшего союза с Московией и царем Петром І также свидетельствует текст самой анафемы: «… И аки вторый Иуда предатель, отвержеся Христа Господня и благочестивыя державы Благочестивейшаго Государя царя и великаго князя Петра Алексиевича, всея великия и малыя и белыя России самодержца».




В тоже время, Иван Мазепа в своей клятве перед ближайшими сторонниками 17 сентября 1707 года, не только «не отвержеся Христа Господня», а перед Господом, так излагает свои мотивы:

«Пред всеведущимъ Богом протестуюся и на томъ клянусь, что я не для приватной моей ползы, не для вышших гоноровъ, не для большаго обогащения, ни для инныхъ яковыхъ нибудь прихотей, но для васъ всехъ, под властию и реиментомъ моимъ зостаючихъ для жонъ и детей вашихъ, для общаги добра матки моей отчизны бедной Украины, всего войска запорожскаго и народа малороссийскаго, и для подвышеня и разширеня правъ и вольностей войсковыхъ, хочу тое при помощи Боже поступать, чтобъ вы, зъ женами и детьми, и отчизна съ войскомъ запорожскимъ такъ отъ Московской, якъ шведской стороны не погибли. А если бымъ якихъ нибудь приватных моих прихотей тое дерзалъ чинитъ, побій мене, Боже, в Тройце Святой єдиный и невинная страсть Христова, на души и на теле». [16]

Святой апостол Павел пишет:" Я желал бы сам быть отлученным от Христа за братьев моих, родных мне по плоти...". (Послание к римлянам, 9, 3)

Процедура наложения анафемы

Для наложения анафемы на гетмана Мазепу, было изготовлено чучело, которое разместили посредине глуховской Троицкой церкви. Священники и монахи, которых собрали со всех концов, были одеты в рясы черного цвета, держали в руках длинные свечи из воска, обмазанные сажей.

Распевая псалмы, они окружили чучело, а затем, вращая на чучело черные свечи, стали выкрикивать вместе с дьяками и пономарями: «Да будет Мазепа проклят». Затем архиерей ударил чучело палкой в грудь и крикнул: «Предателю и отступнику Ивану Мазепе - Анафема». Затем чучело с криками потянули из церкви, а за ним шли священнослужители, напевая: «Днесь Иуда оставляет учителя, приемлет дьявола». Это театрализованное представление, которое Петр І устроил в церкви, было невиданное в Украине.[17]

Судьба Троицкой церкви

После процедуры наложения анафемы, доселе невиданной в истории украинской церкви, многих исследователей интересовала судьба Троицкой церкви. Архиепископ Филарет Гумилевський, рассказывая о Троицком соборе после наложения в нем анафемы на гетмана И. Мазепу, писал: «Страшной потом была судьба этого глуховского собора», - и привел сведения о его дальнейшей судьбе:
В 1720 году было запланировано строительство Троицкого каменного храма взамен деревянного. Средства выделило российское правительство. Однако после смерти И. Скоропадского работы почти прекратились.
Только в 1746 году закончили разборки деревянного собора и заложили новый.
В 1748 году произошел пожар, и почти все, что успели построить, и заготовленные материалы сгорели.
В 1759 году здание, наконец, довели до покрытия, но построенная колокольня упала, при том разрушила угол храма, а на стенах возникли трещины.
Строительство возобновили только в 1765 году, привлекая к работе архитектора А. Квасова, но после этого он заболел и поручил надзор за строительными работами своему ученику Ф. Савичу.
В 1784 году строительство почти закончили, но снова произошел пожар, и в соборе сгорело все, что могло гореть.
Только в 1805 строительство храма было закончено.

Но в ХХ веке на долю храма выпали новые несчастья. В конце 30-х годов собор был забран у верующих и запущен. В 1962 году местная власть снесла Троицкий храм, мотивируя тем, что вид собора портит город, и на этом месте устроила сквер.[18] При этом рядом с Троицкой церковью, находились еще три церкви, которые сохранились до сих пор и являются памятниками архитектуры ХVІІІ столетия.

Наш Отец Небесный не позволил существовать храму, где было совершено антиканоническое и антиправославное, осквершившее храм Божий, действие.

Вопрос о снятии анафемы

Вопрос анафемы на гетмана Мазепу является одним из ключевых, мешающих объединению украинских православных церквей. Яростным противником снятия анафемы с гетмана является Одесская епархия УПЦ МП. Здесь нет ничего удивительного, так как под сенью этой епархии родилось печально известное в Украине "политическое православие".

Именно клирик этой епархии протоиерей Андрей Новиков попытался в своей статье обосновать, почему с Ивана Мазепы не может быть снята анафема .[29] Анализ этой статьи показывает, что доводы отца Андрея носят ничтожный характер и с исторической, и с богословской точек зрения и если они будут положены в основу решения богословской комиссии, то комиссия просто покажет свою некомпетентность.

Статья отца Андрея была разбита в пух и прах Виталием Семеновым, Олегом Гончаруком,[30] кандидатом богословия дьяконом Андреем Глущенко,[31] которые показали несостоятельность оригинального исследования отца Андрея по всем пунктам:

"Так вот, отдал защитник русских интересов в Одессе протоиерей Андрей Новиков в Православие.ру очередной материал в духе «опять эти украинцы, бандеровцы хотят навредить русскому народу». Отдал, и не подумал, что мы, православные украинцы, верные Русской Православной Церкви, ведь можем и возразить. И даже сказать: батюшка, у вас в России (о.Андрей плохо скрываемый противник украинского государства и самоуправляемой УПЦ) есть свои кумиры - Иван Грозный, Петр I, Екатерина II, Иосиф Сталин и проч. «православные» строители государства. Прежде чем выискивать бандер и мазеп у нас, дайте достойную оценку сначала своим национальным героям (или антигероям?), их «однозначности», православности и порядочности. А касательно Мазепы - позвольте нам самим решать, кто он для нас в нашей украинской национальной истории (которую мы отличаем от российской) - герой, предатель, выдающийся деятель своей эпохи или запутавшаяся трагическая личность... Оставляя за комиссией Священного Синода нашей Церкви компетенцию в вопросе каноничности/неканоничности наложения анафемы на Ивана Мазепу, хочется предложить протоиерею Андрею Новикову ответы на его же тезисы о якобы «однозначной» каноничности анафемы Ивану Мазепе. Если одесскому священнику и одновременно русскому патриоту «с Мазепой всё ясно», то нам, украинским патриотам и одновременно таким же православным христианам той же Церкви, ясно не всё."

Отец Андрей договорился даже до того, что снятие анафемы с Мазепы стало бы "автоматическим признанием принципиальной возможности погрешимости Церкви и несостоятельности и других ее анафем, в частности, анафемы лжепатриарху Киевскому Филарету Денисенко".[32]

Здесь отец Андрей либо заблуждается, либо сознательно манипулирует понятиями. Церковь никогда не может быть погрешима, погрешимы могут быть лишь люди ее представляющие, в том числе и те кто, под страхом смертной казни или из других побуждений, совершили антиканоническое действие в отношении гетмана Мазепы.

Вопрос об анафеме на гетмана Мазепу был вынесен на обсуждение Священного Синода УПЦ Московского патриархата, заседание которого состоялось 14 ноября 2007 года[19]. Синод поручил Богословской комиссии УПЦ и Киевской духовной академии изучить вопрос относительно канонических и исторических обстоятельств отлучения от Церкви гетмана Ивана Мазепы и фактов совершения по благословению церковной власти заупокойных богослужений по нему[20].

17 марта 2008 года на Всеукраинской казачьей Раде Украины[21], которая состоялась в Киеве, Президент Украины заявил, что он издал Указ об установке памятников гетману Мазепе в столице Украины Киеве, Полтаве[22], и сделает всё возможное для снятия анафемы на гетмана Мазепу.

В настоящее время в ряде средств массовой информации дискутируется вопрос о том, что анафема на гетмана Мазепу была снята ещё в 1918 году[23].

22 февраля 2008 года, будучи в Москве, Президент Украины В. А. Ющенко поинтересовался у Патриарха Алексия ІІ, действительно ли в 1918 году была снята анафема с гетмана Мазепы. Из заявления Патриарха Алексия ІІ следует, что «в 1918 году патриарху Тихону действительно поступало обращение с просьбой рассмотреть вопрос о снятии анафемы с Мазепы, о чем Святейший Патриарх сообщил на совещании епископов в рамках проходившего тогда в Москве Поместного Собора Православной Российской Церкви. … Снятия анафемы не было, что не исключает того, что этот вопрос компетентными канонистами и историками может быть рассмотрен в будущем»[24].

Обращение Президента было связано с тем, что каноническиеУкраинская православная церковь в Канаде (в составе Константинопольского патриархата)[25] и Украинская греко-католическая церковь, а также считающиеся неканоническими Украинская православная церковь Киевского патриархата и Украинская автокефальная православная церковь не признают анафему на гетмана Мазепу и проводят богослужения за упокой его души.

Удивительно, но, видимо, находясь под влиянием соседней Одесской епархии, 8 марта 2009 года архиепископ Тираспольский и Дубоссарский РПЦ Юстиниан (Овчинников), совершая чин Торжества Православия в Преображенском кафедральном соборе города Бендеры, снова, несмотря на то что в Русской церкви еще в 1869 году из чина Торжества Православия были исключены все имена,[26] провозгласил анафему Ивану Мазепе.

Данное действие было Украиной проигнорировано. 20 марта 2009 года, в храме Святителя Николая Чудотворца в селе Мазепинцах, было проведено торжественное богослужение в честь 370 - летия со дня рождения гетмана Мазепы, которое провел патриарх Киевский и всей Руси - Украины Филарет. В торжественном богослужении приняли участие Президент Украины Виктор Ющенко, народные депутаты Украины, представители органов власти, общественности и казачества.[27][28]

Здесь также необходимо отметить, что верные канонической Украинской православной церкви, также поддерживают идею снятия анафемы на гетмана Мазепу. На Харьковщине, именно они выступили инициаторами установки памятника гетману Мазепе в районном центре Коломаке Харьковской области. Когда еще один православный "борец" Василий Анисимов попытался осудить эту идею, 12 областных казацких организаций направили коллективное обращение к Блаженнейшему митрополиту Киевскому и всей Украины Владимиру с просьбой разъяснить Василию Анисимову, что давать оценки личности такого масштаба как Иван Мазепа от лица Украинской православной церкви, может лишь Собор УПЦ, а не пресс - секретари.

Здесь необходимо отметить, что наиболее взвешенную позицию по данному вопросу высказал глава Отдела внешних церковных связей Украинской православной церкви Московского Патриархата архимандрит Кирилл, который на пресс-конференции высказал мнение, что снятие анафемы возможно, после того как утихнет политизация этого вопроса.

Можно согласиться и с мнением дьякона Андрея Глущенко:

"Я глубоко убежден, что публичная дискуссия по поводу анафемы Мазепе должна быть прежде всего лишена политической и эмоциональной окраски и проходить в спокойной атмосфере, с изложением канонических и исторических аргументов, а также не должна переходить в обсуждение самих личностей, выступающих здесь со своими частными мнениями. Окончательное решение данного вопроса должно быть признано исключительно лишь за полномочным органом - Богословской Комиссией, Архиерейским Синодом или Архиерейским Собором."

И нет сомнений, что анафема будет снята как антиканоническое и антиправославное действие, произведенное над строителем церквей и защитником православия в Украине.
PMEmail Poster
Top
Sevruk
Отправлено: Сен 2 2010, 19:05
Цитата


Користувач
*

Группа: Пользователи
Сообщений: 31
Пользователь №: 9
Регистрация: 21-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: 4



Гетьман Іван Мазепа та Запорозька Січ: від непорозумінь до союзу

Особливим політичним організмом, який підпорядковувався українському гетьману, було Запорожжя. В 1686р., за російсько-польською угодою Запорозька Січ перейшла з-під подвійного підпорядкування Варшаві та Москві під виключну зверхність останньої. І якщо попередній невизначений статус був козакам на руку, дозволяючи їм лавірувати між двома державами, то відтепер несанкціонована співпраця з Річчю Посполитою ставала незаконною. З цього часу Запорожжя за тодішнім формулюванням знаходилося під царською владою та гетьманським регіментом. Не могло Низове Військо контактувати й з південними сусідами через початок російсько-турецької війни. Однак право на самостійні політичні зв’язки з іноземними державами було цілком природним у розумінні запорожців. Так, у одному з листів до гетьмана Івана Самойловича від 1686р. вони, обвинувачуючи гетьмана в намірах «викорінити» Низове Військо, вимагали поваги до себе, зазначаючи, що «не тільки пресвітлі государі, царі наші православні, але й найясніші християнські монархи, римський цісар і король польський, також цар, і вейзир турецький, та хан кримський, пишучи до нас при належних потребах, віддають нам належну шану і не понижують лицарської хвали нашої».


Зрозуміло, що й наступнику цього гетьмана довелося вирішувати непрості питання взаємин з Січчю, яка традиційно була осередком початку небезпечних для соціальної стабільності рухів, на яку насамперед звертали увагу зовнішні сили, плануючи певні антиукраїнські чи антиросійські акції. Питанням великої ваги було те, наскільки Мазепа зможе впливати на Січ, наскільки, врешті, вдасться йому просунутися на шляху до підпорядкування Запорожжя гетьманській владі, що не могло відбутися відразу, а переросло в тривалий та наповнений конфліктами процес.

Гетьману довелося прикласти чимало зусиль для боротьби з такими діями Січі, які суперечили політиці Батурина. А приводів до цього було досить. Насамперед слід згадати постійну практику налагодження мирних взаємин запорожців з татарами й турками під час війни, а саме тоді, коли припинялися значні воєнні акції, котрі проводилися за участю російських та українських гетьманських сил. На такі дії козаків штовхали економічні інтереси і аргументи щодо необхідності дотримуватися спільної політичної лінії на них не діяли. В листопаді 1689р. вони відправили посольство до польського короля з клопотанням про підданство. Надалі низові козаки продовжували практику служби за винагороду Речі Посполитій. А на початку XVIII ст. запорожці вчинили цілу низку дій, які викликали різко негативну реакцію як у Батурині, так і в Москві. Так, були розгромлені селітряні майдани на Самарі, які належали власникам з Гетьманщини, звучали погрози знищення російських фортець на Запорожжі, значний міжнародний резонанс викликало пограбування підданих Порті грецьких купців, які наважилися їхати зі своїми товарами через запорозьку територію. В 1703р. запорожці відмовилися присягати на вірність Петру І, через існування на їхній території російських фортець. З 1702 по 1705 рр. нагальною була проблема розмежування на місцевості володінь між Турецькою та Російською державами, чому чинили перешкоди як запорожці, так і татари. В 1707—1708 рр. певна кількість запорожців взяла участь у повстанні на чолі з Кіндратом Булавіним.

Але чи найбільша криза виникла наприкінці 1702 — на початку 1703 рр., коли запорожці готували спільний виступ з татарами проти Росії, що мало призвести до початку нової війни з Османською імперією. Гетьман готувався до збройного протистояння, допускалася й можливість переходу запорожців під владу турецького султана. Згадаймо, що все це відбувалося тоді, коли за антиурядові дії в самій Росії цар не зупинявся перед масовими стратами. На той час дії запорожців настільки дратували Мазепу, що й він ладен був висловлюватися про самі радикальні кроки. Так, в 1703р. в листі до боярина Федора Головіна гетьман запропонував знищити Січ — «прокляте гніздо запорожців».

Та не дивлячись на всі труднощі, Мазепі вдалося значно просунутися в справі поширення свого впливу на Запорозьку Січ. Для цього використовувалися самі різні заходи. Необхідно мати на увазі, що велику роль в цій справі зіграли й споруджені в ході Кримських походів та на початку XVIII ст. на території Запорожжя очолювані російськими воєводами Новобогородицька, Новосергієвська та Кам’яно-Затонська фортеці. Крім широко декларованої функції опорних пунктів у боротьбі з Османською імперією, вони були призначені й для контролю над Запорозькою Січчю. І треба відзначити, що гетьман був прибічником існування на запорозькій території таких осередків.

За гетьманування Мазепи чітко виконувалося правило, що він є посередником у взаєминах Січі з Москвою. Всі запорозькі листи, як і листи з Москви, йшли через гетьмана. Більше того, часто саме він приймав рішення чи відправляти ті чи інші документи, навіть такі важливі, як царські грамоти на Січ, чи затримати їх до слушного часу. Росіяни віддавали на його розсуд ці питання, цілком обґрунтовано вважаючи, що він значно краще зможе розібратися в місцевих справах. І гетьман щоразу доводив свою компетентність і вправність. Приміром, великим успіхом виглядала у Москві швидка ліквідація загроз, які ніс із собою виступ Петра Іваненка, особливо в 1692р., коли допускалася можливість підтримки Запорозькою Січчю разом з Кримським ханством цієї акції. Виключно через Батурин їхали до Москви запорозькі делегації з клопотаннями про надання річного царського жалування, чи зі взятими полоненими. Так само лише після відвідин гетьмана їхали на Січ царські посланці. Зрозуміло, що Мазепа не був єдиним джерелом інформації про стан справи на Запорожжі. Про це доповідали й ближчі до Низового Війська російські воєводи. Отже Москву влаштовував заведений порядок і вона, в цілому, була задоволена тим, як Мазепа вирішує питання взаємин із запорожцями.

Січ значно залежала від позиції Батурина в економічних питаннях, що дозволяло впливати і на її політичну позицію. Так, від гетьмана залежало своєчасне постачання борошна, певна кількість якого вже традиційно щорічно відправлялася з Гетьманщини на Січ, та грошей, які йшли з коштів, зібраних з перевозу через Дніпро у містечку Переволочній. Додаткові надання давали змогу вплинути на активність Низового Війська при проведенні воєнних дій проти Османської імперії. Гроші надсилалися до запорожців з метою залучення їх до участі у великих російсько-українських походах на Крим чи до самостійних бойових операцій. За сприянням гетьмана в часи активних бойових дій до запорожців надходили необхідні матеріали для будівництва чи ремонту плавальних засобів, готові човни, справні гармати в обмін на пошкоджені, боєприпаси, кошти на озброєння та охорону запорозьких кордонів. Особливо багато даних про надходження додаткових коштів на Січ маємо за другу половину 90-х років, коли активізувалися дії проти Османської імперії.

Чимало зусиль доводилося докладати гетьману в тих випадках, коли політична позиція більшості Низового Війська різко розходилася з вимогами гетьманського уряду. При цьому гроші й подарунки пересилалися як усьому Війську, так і січовій верхівці. В таких ситуаціях Мазепа не шкодував грошей, діяв не тільки відкрито, але й таємним способом, як кошовому отаману, так і старшині відсилав «часті гостинці». Приміром, в 1691р. кошовий отаман в своєму листі Яків Мороз дякував гетьману за прислані подарунки — 20 талерів йому та по 10 талерів судді, писарю й осавулу, обіцяючи вірно служити. А в 1688р. сама запорозька старшина, занепокоєна заворушеннями серед «голоти», радила Мазепі роздати біднякам трохи грошей, щоб зменшити загрозу початку повстання.

В тих випадках, коли такі дії не давали бажаного результату, Мазепа вдавався до економічного тиску на Запорозьку Січ, користуючись значною залежністю останньої в питаннях постачання насамперед продовольства від Гетьманщини. До Запорожжя протягом певного часу, за допомогою військових сил, не пропускалися торгові ватаги з українських міст та затримувалася щорічна платня. Найчастіше такі дії практикувалися в тих випадках, коли гетьман хотів змусити низових козаків розірвати перемир’я з південними сусідами.

Іноді Мазепа вдавався до використання сили, в тих випадках, коли потрібно було зупинити взаємини Січі з Річчю Посполитою, чи зупинити переходи українців через територію Запорожжя на Правобережжя. Наприклад, у 1688р. протести Січі викликало те, що за розпорядженням гетьмана було перейнято посланців від правобережного гетьмана Андрія Могили. Тоді запорожці знову висловлювалися в тому дусі, що мають право зовнішніх зносин з закордонними монархами.

В’ячеслав Станіславський
PMEmail Poster
Top
0 Пользователей читают эту тему (0 Гостей и 0 Скрытых Пользователей)
0 Пользователей:

Topic Options ОтветитьНовая темаСоздать опрос

 


Текстовая версия