Powered by Invision Power Board


  ОтветитьНовая темаСоздать опрос

> Війни козаків з турками
киянин
Отправлено: Июн 5 2010, 13:14
Цитата


експерт Засновник форума
*****

Группа: Администраторы
Сообщений: 2377
Из: Київ
Пользователь №: 1
Регистрация: 12-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: 25



Адріан Кащенко
Оповідання перше (роки 1483—1589)
про початок козаччини і боротьбу її з татарами та турками

Давнина України

Не до ладу було б починати оповідання про запорожців, не згадавши попереду хоч коротенько про часи давнього життя України, бо запорожці були дітьми України і весь час свого життя дбали про неї, захищали її від ворогів та обстоювали її права й волю.

Всі землі понад великими річками Дніпром, Бугом, Дністром та Сяном з давніх-давен були залюднені східнослов'янськими племенами. Племена ті жили окремими громадами і управлялися вільними радами громадян, які обирали собі на радах (вічах) правителів — князів.

На північ та на схід од слов'ян жили фінські племена, з котрих найбільшими були по річках Оці та Волзі мордва й черемиси.

У давні часи слов'янські племена розселялися від річки Тиси, що впадала в Дунай, тільки до Дніпра, так що землі понад Дніпром були на краю слов'янських земель, і через те землі ті й прозвані були Україною. Проте з часом слов'яни посунулися з своїми селитьбами й на фінські землі: на річку Двіну, озера Чудське та Ільмень та на річки Волгу й Оку і почали й там складати свої громади й князівства. З початку Х століття, після народження Христа, за часів князювання у Києві Олега, верх над усіма східнослов'янськими племенами взяло плем'я полян, що жило на правому боці середнього Дніпра, маючи своїм осередком город Київ. Земля полян здавна звалася Руссю, і ця назва разом з поширенням влади київських князів, поширилася й на всі слов'янські племена, підвладні київським князям.

За часів київського князя Володимира1 поляни, по волі князя, року 988 приєдналися до грецької християнської віри, а згодом християнство поширилося й на останні східнослов'янські племена. Разом з грецькою вірою слов'яни придбали письменство і почали потроху виробляти свою власну культуру.

Той же князь Володимир об'єднав усі слов'яно-руські племена в одну велику руську державу, що ширилася од річки Тиси за Карпатськими горами до Дону й Азовського моря і од Білого моря до Чорного. Та тільки недовго була та єдність. Великий обшир земель, що посіли слов'яно-руські племена, та брак у ті часи шляхів робили неможливим спільне життя таких великих земель, і скоро велика руська держава Володимира зруйнувалася і розбилася на багато князівств. До того ще Володимир, помираючи, поділив руські землі поміж своїми синами, а слідом по ньому всякий князь поділяв своє князівство поміж своїми дітьми. Ще син Володимира Ярослав сяк-так держав у слухняності своїх братів і мав під своєю рукою всі руські землі, опріч Полоцької, а вже за часів його онуків ніхто не хотів слухатися київського князя. Не минуло й ста років, як велика Київська держава розбилася на кілька десятків, а далі й сотень князівств. Врешті дійшло до того, що мало не у всякому городі був свій князь.

Всі ті князі поміж собою ворогували; всякому з них бажалося мати більше підвладних сіл і городів, і от вони, узброївши своїх людей, ходили воювати сусідів, скидали своїх родичів з князівства, іноді об'єднували докупи чималі краї, котрі з часом знову поділялися поміж їхніми дітьми й онуками.

Під час своїх змагань та сварок князі часто наймали за гроші вояків чужосторонніх: варягів2, або степових хижаків, які, скориставшись занепадом Русі, опанували південними степами. Раніше то були печеніги3, а пізніше половці4.

Найбільше лиха від тих сварок та війн зазнав Київ. Цей город був найславніший і найбагатший з городів, розкиданих по руських землях. За часів Володимира та Ярослава він прикрасився великими та славними церквами й монастирями, був обсипаний великими земляними валами з міцною посеред них мурованою брамою, що звалася Золотою брамою5, і тепер жив згадками про свою славу. Через те всякий більш жвавий князь неодмінно домагався бути князем у Києві та старшинувати над усіма руськими князями.

Через ті колотнечі та війни руські городи руйнувалися, людність біднішала, сила Русі щодалі все дужче занепадала. Цим скористалися сусіди Русі — степовики-половці, що до того часу зігнали з південних степів печенігів та обрів6 і таборилися по всіх степах од Волги до Дніпра. Вони набігали на руські землі, випалювали села й городи, а людей забирали у неволю.

Найбільше від тих нападів знову-таки діставалося Київщині, бо вона була найближче до степів. Врешті у XI столітті половці зігнали руських з степів на північ, опанували Дніпром од лиману до Орелі7, поширилися й на устя Бугу та Дністра і таким чином перетяли стародавні руські шляхи до Чорного моря й Царгорода8.

Поки через тяжкі обставини Київщина і взагалі Україна все дужче занепадала, північно-східні руські землі, захищені од нападів степовиків лісами й болотами, зміцнювалися і склали в XII столітті між річками Волгою й Окою чималу державу — Суздальську Русь, що згодом почала у нас зватися Московщиною. Осередок руського державного життя перейшов таким чином на північ.

За два віки, що минули після князя Володимира, єдність між північною й південною Руссю зовсім забулася, так що суздальські князі не тільки не допомагали Україні у її боротьбі з половцями, а навіть раділи занепаду Київського князівства, і року 1169 суздальський князь Андрій Боголюбський, скориставшись з несили Київського князівства, прийшов із своїм військом у Київ, пограбував його украй, не минаючи навіть церков та монастирів, і, поруйнувавши та попаливши колись великий та славний город, покинув його на поталу степовим хижакам — половцям.

Через тривалий час після походу на Київ Андрія Боголюбського на руські землі насунулися зі сходу татарські орди. Під проводом свого хана Батия9 вони року 1237 зруйнували Суздальську Русь і, повернувши з неї на південь, кинулися на половців і загнали їх аж за Дунай та за Карпатські гори.

Опанувавши південними руськими степами, Батий через кілька років рушив з великими ордами на теперішню Лівобережну Україну і, поруйнувавши Переяславське та Чернігівське князівства, підступив року 1240 під Київ.

Кияни оборонялися уперто, бо бачили собі видиму смерть, та не мали сили одігнати татар, і ті, вдершись у город, вирізали людність та пограбували й поруйнували все те, що кияни вспіли побудувати та придбати за 70 років після руїни, зробленої їхніми братами-московцями під проводом князя Андрія Боголюбського.

Після Києва татари поруйнували ще Волинь10, Поділля11 та Галичину12, а тоді знову повернулися до чорноморських степів, обклавши всі руські землі щорічною даниною.

Русь опинилася у татарському ярмі. Щороку всі руські князі мусили їздити до найстаршого татарського хана, щоб доручати йому данину, і вже од волі хана залежало, чи лишити князя на князівстві, чи, стявши йому голову, передати князівство іншому князю, більш покірливому або такому, що, не жаліючи своїх підданців, давав обіцянку привозити ханові більше данини або подарунків.

Найтяжче з усіх руських земель доводилося од татар знову-таки Русі — Україні, бо вона була найближча до степів і не мала з боку татарських кочовищ ніякого захисту, і після Батиєвої руїни східні та південні землі України зовсім здичавіли, поросли будяками і стали безлюдними степами.

Не так тяжко було Русі Суздальській, або Московщині. Татари не любили ходити у ті землі через ліси й болота і не так її руйнували. Завдяки тому, поки минуло сто літ від Батиєвої руїни, московське князівство вже добре зміцніло і князь московський Іван Калита14 за згодою татарського хана став старшим над усіма східно-руськими князями, проголосивши себе великим князем.

Ще менше терпіла од татар Галицька Русь, бо була заступлена од степів Україною, і в XIII столітті вона за часів короля Данила15, сина його Лева16 та онука Юрія17 набула собі великої моці. Тільки й у неї знайшлися вороги — угри18 й поляки, і ті вороги, знищивши її силу, підгорнули Галицьку Русь під себе, причому ті русини, що жили за Карпатами, дісталися угорцям, ті ж, що були по східний бік гір, дісталися полякам.

Поки Київська Русь — Україна лежала у руїнах, стоптана татарськими кіньми, на північ од неї, на річці Німані почав складатись у міцну державу народ литовський19. У XIV столітті литовський великий князь Гедимін20 почав поширювати свою владу на південь і підгорнув під себе Білу Русь (землі від Прип'яті до верхнього Дніпра). Син же Гедиміна, великий князь Ольгерд21, прилучив до Литовської держави всю Україну обох боків Дніпра, посадовив року 1360 свого сина Володимира22 князем у Києві і, зігнавши на деякий час татар з нижнього Дніпра, Бугу й Дністра, поширив свою державу до Чорного моря.

За часів литовської зверхності Україна трохи відпочила. Литовці не гнітили українців національно, а навпаки, самі переймали українські звичаї, мову й письменство. Та тільки недовго тяглося спокійне життя України. У кінці XIV століття Литва сполучилася з Польщею, державою римсько-католицької віри, і поляки, забравши через якийсь час верх у всій державі, почали потроху обмежувати права православних українців, та, не спинившись на тому, почали скоро обмежувати волю й українського селянства та роздавати українські землі польському панству.

У часи литовської зверхності на Україні вже були вільні вояки, котрі хоч і не звалися ще козаками, а однаково, як і козаки, присвячували себе військовим справам. У ті часи Візантійське грецьке царство23 було вже дуже утиснуте турками і наймало собі вояків за гроші з різних земель. Між іншим, ходили у Царгород і вояки з України, про що згадує пісня з тих часів:

Ой, пустимо ж ся на тихий Дунай,
Далі Дунаєм під Цареград;
Ой, чаємо там доброго пана,
Що платить добре за заслуженьку:
Ой, дає на рік по сто червоних,
По коникові та й по шабельці,
По парі суконь та й по шапочці,
Та й по шапочці, та й по панночці24.

Слідом за лихом, що впало на Україну од польського панування, на неї впало ще й друге лихо. У середині XV століття грецьке — Візантійське царство, від котрого колись прийшла на Русь православна віра й письменство, було зруйновано турками, і Царгород, перехрещений турками у Стамбул, став столицею бусурманів. Держава турецька стала наймогутнішою в Європі, кримська ж татарська орда, що кочувала по всіх південних руських степах, од Кавказу через Дон та Дніпро аж до Дністра, ставши найближчим сусідом турків і маючи одну з турками віру, піддалася під турецьку зверхність і, набувши через те великої сили, зігнала литовців з низу Дніпра й Бугу і почала набігати на Україну та одвойовувати її од Литви.

Найбільше тяжку руїну зазнала Україна од татар за часів кримського хана Менглі-Гірея25. Цей войовничий хан 1482 року дощенту сплюндрував Правобережну Україну разом з Києвом, а через кілька років так само попалив усю Лівобережну Україну з Черніговом та, не спинившись на тому, почав руйнувати ще й Поділля та Волинь.

Про руїну Менглі-Гіреєм так розповідає народна дума:

У неділю рано-пораненьку у всі дзвони дзвонять,
І старії і малії в весь голос голосять,
На коліна упадають і Господа просять:
«Поможи нам, Боже, Київ-город боронити,
Діждем Першої Пречистої26, будем обід становити».
В неділю рано-пораненьку города достали,
Усім церквам українським верхи позбивали,
Полотняні образи під кульбаки клали,
Дзвонами спижовими27 коня напували,
В святих церквах коні становили28.

Руїна України за часів Менглі-Гірея була далеко гірша, ніж за часів Батия, бо всіх людей, хто не був забитий або не сховався у лісі, татари гнали у Крим, а звідтіля продавали у неволю на турецькі галери29 або у заморські турецькі городи. За кілька років вся Україна стала пусткою, понад Чорним же морем та й далі, понад Середземним та Червоним морями, лунали розпачливі зойки сотень тисяч українських невольників та невольниць, одірваних од своїх дітей або батьків і від рідного краю30.

Не маючи собі оборони од своїх зверхників — литовців та поляків, українці зрозуміли, що треба їм самим братися до зброї і проти татарської хижацької сили поставити свою узброєну силу. Коли більшість татарських загонів зійшла з України, люди почали узброюватись, виходити з лісів, гуртуватися у ватаги і зганяти зі своїх земель решту татар. Кому пощастило під час руїни врятуватися разом з сім'єю, ті йшли до руїн своїх осель і потроху відбудовувалися біля рідних, викоханих батьками садків, ті ж, що стеряли під час руїни сім'ї і не мали для кого будувати собі нові гнізда, таки лишилися бездомівними, кохаючись у полюванні й боротьбі з татарами та обороні своїх щасливіших земляків.

Початок козаччини
(IMG:http://storeimg.org.ua/img/9afmg5g3sc89n3a.jpg)
Козаки перших часів. (Козаки пізніших часів вже замість сагайдаків мали мушкети: келера теж вживалася не часто. Іншим був на козаках пізніших часів і одяг.)

Тих українських людей, що після татарської руїни лишилися безпритульними і, взявши до рук зброю, почали виходити у степ та воювати татар, прозвали козаками, що на мові східних народів означало «вільну, рухливу людину».

Не маючи ще певної організації (розпорядку), українська козаччина у перші десятки літ свого життя гуртувалася здебільшого біля замків стародавніх руських князів: Острозького31, Вишневецького32, Дашковича33 та інших — і з ними виходила на татар; далі ж, коли козаків побільшало, вони купчилися по наново відбудованих городах: Каневі, Черкасах, Корсуні, Білій Церкві, Брацлаві і по всіх пограничних староствах (повітах) і ходили у походи під проводом старост, котрі під час походів звалися гетьманами.

З таких гетьманів-старост найбільше уславилися: Лянцкоронський34, староста Хмільницький35, що водив козаків на татарські землі у 1512 та 1516 роках, причому поруйнував Білгород та Очаків, й Дашкович, староста черкаський та канівський, котрий року 1521 зазнав було татарської неволі, та скоро втік з Криму і ходив у роки 1523 та 1528 з козаками під Очаків, а одного разу вдерся було з козаками навіть у Крим.

Виходячи щовесни на південь, щоб висліджувати татар, козаки разом з тим полювали на дичину і, повертаючись під зиму на Україну, привозили з степів коштовні звірячі шкури, а ті, хто ходив річками, привозили рибу.

У ті часи по гаях та байраках південної України така була сила дичини, що з нею було й не розминешся, по річках же така була сила риби, що, як старі оповідачі говорили, звичайно, мабуть, дуже прибільшуючи, «встроми у річку списа, то він так і стремить поміж рибою — не може набік похилитись». Велика здобич, що привозили козаки з півдня, або, як казали, з Низу, заохотила й осілих людей з міст та сіл виходити щовесни разом з козаками на добичництво. Вони узброювалися, єдналися з козацькими ватагами, разом з ними пробували все літо по степах та річках, серед повсякчасної небезпеки од татарських добичників, на зиму ж, обтяжені здобиччю, поверталися до своїх осель. З усяким роком кількість таких осілих добичників більшала, і вони, прийнявши всі козацькі звичаї та організацію, щодалі дужче зміцнювали силу козацтва. Проте хоч добичництво й відігравало не останню роль у поширенні козаччини, провідною метою існування козаччини все-таки була боротьба з татарами, а далі й турками36.

З року 1540 історія, називаючи привідців козаків, згадує вже не самих тільки пограничних старост, а зазначає вже козацькі походи на татарські улуси (кочовища), на турецькі городи і під проводом своїх власних народних ватажків: Карпа Масла з Черкас, Якова Білоуса з Переяслава та Андруша з Брацлава37, на підставі чого можна гадати, що ще до середини XVI століття козаччина вже мала певну організацію і сама почала обирати собі ватажка.

Виходячи у степ, козаки вистежували татарських добичників, що ходили на Україну по людей, перепиняли їм шлях, побивали їх і не давали змоги забирати людей у неволю; під час же нападу великої орди, коли перейняти бусурманів козакам було не сила, вони все-таки дбали, про те, щоб перестерегти городи й села про наближення орди, і тоді весь люд кидав свої оселі й ховався по лісах або збігався під захист замків та міцних городів.

На добру здобич од козакування скоро звернули увагу пограничні старости і почали одбирати од козаків добру половину найдорожчої здобичі. Козаки ремствували, а проте деякий час корилися старостам, далі ж, звикнувши до життя по степах, бездомівні козаки, що не мали жінок та осель, почали й зимувати на Низу, то переховуючись по печерах між скелями, понад річками і байраками, то закладаючи свої коші, або січі, по таких островах Дніпра, де б татарам трудно було їх знайти та несподівано захопити38.

Таким чином, вже в середині XVI віку українські козаки поділилися на дві частини: більш покірливі та такі, що мали жінок і домівки, жили на волості, здебільшого у Черкасах та Каневі, а пізніше ще й у Трахтемирові й Корсуні; ті ж, що не мали жінок, або не хотіли коритися розпорядкам на волості, жили на Низу. Через те перші козаки звалися городовими козаками, другі — низовими козаками.

Побачивши, що через перехід частини козаків на Низ козацька здобич починає уникати їхніх рук, польські старости почали ходити на низових козаків походами, вишукуючи їхні коші й одбираючи здобич. Тоді низові козаки, щоб уникнути тих грабунків і пильніше стежити за рухами татар, згуртувалися у чималу громаду, обрали собі отамана і, посідавши на човни, попливли Дніпром за пороги.

Нелегко, мабуть, було переплисти козакам уперше бурхливі пороги, де і в наші часи часто човни розбиваються на дрібні тріски, та козаки зробили те, і з того часу пороги Дніпрові та козаки стали рідними братами на кілька віків, і все життя козацьке гуртувалося біля порогів.

За порогами козаки поробили собі на одному з островів Великого Лугу курені, обкопали свій табір окопами, обгородили засіками і прозвали свій новий кіш Січчю. З того переходу низових козаків за пороги вони й почали зватися запорозькими козаками, або запорожцями. Про цих козаків і підуть мої оповідання, хоч неможливо буде мені обминати життя й городових козаків, бо й ті козаки щовесни виходили до своїх товаришів за пороги, жили з ними одним життям, разом ходили у походи, разом і життя своє у боротьбі з бусурманами віддавали і, хоч зимували на Україні, а все-таки звали себе козаками Війська Запорозького низового.

Перші часи життя Війська Запорозького
(IMG:http://storeimg.org.ua/img/tdhy79hsvnohlvg.jpg)
Великий Луг був дуже добрим місцем для пробування запорозьких козаків. Це був величезний острів, оточений річками Дніпром, Кушугумом та Кінськими Водами, порізаний протоками Дніпра на безліч менших островів. Весь Великий Луг разом з Базавлуком мав 11 миль, або 110 верст у довжину та біля трьох миль завширшки, був укритий одвічним лісом і несходимими пущами шелюгів, очеретів та осоки. Серед тих пущ по островах ще було поплутано багато таких озер та боліт, котрі під час великої води сполучалися з Дніпром. Знайти та добути тут козаків ворогам було зовсім неможливо, прогодуватися ж запорожцям у Великому Лузі було дуже нетрудно, бо всі протоки, озера й лимани його аж кишіли рибою, а лісова пуща була повна звіра й птиці. Бракувало тут запорожцям тільки борошна та пороху, і за тим добром вони час від часу виряджали товаришів байдаками по Дніпру на Україну.

Упорядкувавши сяк-так Січ у захисному куті Великого Лугу, запорожці почали висилати козацькі залоги до татарських перевозів на Дніпрі і чати у степи, понад шляхи, якими найбільше ходили татари на Україну.

Перевозів татарських через Дніпро було чимало, найдавніші з них були: перший між порогами Будилом та Лишнім, другий — трохи вище голови острова Хортиці, на урочищі Кічкас. Перше місце тим подобалося татарам, що там Дніпро поділявся островами Тавольжан (Таволжанський) та Перун на три протоки, і ті протоки легше було перепливати з кіньми по черзі, одпочиваючи по островах; друге місце було вдатне тим, що там Дніпро, спертий скелями, має всього 80 сажнів завширшки.

Вистеживши татар на перевозі, запорожці намагалися перешкодити їм перевозитись, побиваючи всіх, хто допливав до правого берега Дніпра; коли ж це не вдавалося, то подавали вісті на Січ і на Україну. Пізніше вони упорядковували по степових могилах бекети і подавали вісті про татар гаслом: на недалекій од Дніпра могилі запалювали вогонь, а чатівники з дальніших могил, побачивши те гасло, запалювали вогні по своїх могилах, і те гасло за одну ніч передавалося по всіх степах і доходило до України, так що не вспіють було татари перевезтися через Дніпро, а вже на Україні знали, що татари наближаються.

Нема чого й говорити, що обставини життя запорожців у перші сто років існування Запорозького Війська були невимовно тяжкі. Татарські кочовища доходили у ті часи по східному боці Дніпра до річки Орелі, а по правому — до Тясмину39 та Висі, так що єдиним зв'язком Січі Запорозької з Україною, і то незабезпеченим од татарських нападів, був Дніпро. Оточені з усіх боків татарськими кочовищами, запорожці повсякчас сподівалися нападу ворогів і або смерті собі, або тяжкої неволі. До того ж татарські добичники40, набігаючи на Україну за ясиром41 щороку, неначе за своєю власністю, скоро помітили, що запорожці перестерігають Україну про їхні наскоки, і самі якнайпильніше вистежували запорожців, щоб, повбивавши їх, набігти на Україну несподівано.

Щоденна небезпека навчила запорожців стерегти бусурманів. Очі козацькі навчилися бачити у таку далечину, куди тепер сягають тільки підзорні труби, а вухо запорожця чуло й там, де нам, здавалося б, німа тиша. Вони вміли вгадувати, з якого боку наближається небезпека, з того, куди біжать степові звірі або як перелітає птаство.

Якщо небезпека застукувала запорожців близько Дніпрових порогів, вони ховалися поміж скелями й по печерах, що й зараз маються по скелястих берегах Дніпра; коли біля Великого Лугу та по низинах річок — ховалися по плавнях та очеретах; згодом же, вистеживши з своєї схованки ворогів, — кидалися на них несподівано і якщо мали силу, то й побивали.

Найтяжче доводилося тим із запорожців, що чатували по степах. Там було видно далеко навкруги і здавалося, що там запорожцям вже не було порятунку од татар, бо коні степовиків були прудкі, як вітер; проте й там запорожці вміли рятуватися: досить було добігти козакові до якоїсь степової річки або озерця — і вже він врятувався, бо виріже собі очеретину, простромить у колінці її дірочку і, взявши у рот, поринає у воду з головою. Краєчок очеретини, вистромлений з води поміж очеретом та осокою, зовсім був непомітний, а проте козак через нього дихав і міг досидіти під водою, поки татари відходили далі.

Тільки хоч які були запорожці сторожкі, а не одному з них довелося загинути у нерівній борні з бусурманами, як переказують нам сумні народні думи:

І

Понад сагою Дніпровою
Молодий козак обід обідає,
Не думає й не гадає,
Що на його молодого,
Ще й на джуру42 малого,
Біда настигає...
То не верби лугові зашуміли,
Як безбожні ушкалі налетіли,
Хведора Безрідного43,
Отамана курінного,
Постріляли, порубали,
Тільки джури не піймали.
То малий джура до козака прибуває,
Рани йому глибокії промиває.
То козак йому промовляє:
«Джуро мій, джуро,
Вірний слуго!
Їдь ти понад Лугом-Базавлуком
Та понад Дніпром-Славутою,
Послухай ти, джуро,
Чи то гуси кричать,
Чи лебеді ячать,
Чи ушкалі гудуть,
Чи, може, козаки Дніпром ідуть?
Коли гуси кричать або лебеді ячать — то зжени,
Коли ушкалі гудуть — то схорони,
Коли ж козаки йдуть — то об'яви:
Нехай вони човни до берега привертають,
Мене, Хведора Безрідного, навіщають»44.

II

Ой, усі поля Самарські почорніли,
Ясними пожарами погоріли;
Тільки не згоріло у річки Самарки,
У криниці Салтанки
Три терни дрібненьких,
Три байраки зелененьких;
То тим вони не згоріли,
Що там три брати рідненьких,
Як голубоньки сивеньких,
Постріляні та порубані спочивали;
То тим вони спочивали,
Що на рани постріляні та порубані дуже знемагали.
Озоветься старший брат до середульшого словами,
Обіллється гіркими сльозами:
«Прошу я тебе, братику мій рідненький,
Як голубонько сивенький!
Добре ти учини:
Хоч із річки Самарки
Або з криниці Салтанки
Холодної води знайди,
Рани мої постріляні та порубані окропи, охолоди!»
То середульший брат теє зачуває,
До його словами промовляє:
«Братику мій рідненький,
Як голубонько сивенький!
Чи ти мені, брате, віри не доймаєш,
Чи ти мене на сміх підіймаєш!
Чи не одна нас шабля порубала?
Чи не одна нас куля постріляла?
Що маю я на собі дев'ять ран, рубані широкі.
А чотири — стріляні глибокі!
Так ми добре, брате, учинимо,
Свого найменшого брата попросимо:
Нехай найменший брат добре дбає,
Хоч навколішки вставає,
Військову суремку45 в головах достягає,
У військову суремку добре грає, пограває;
Нехай би нас стали странні козаки зачувати,
До нас доходжати, смерті нашої доглядати,
Тіло наше козацьке, молодецьке в чистім полі поховати!»

Неволя бусурманська

З татар, що набігали на Україну, ніхто не хотів вертатися додому з порожніми руками. Пограбувавши по містах та селах все, що знаходилося коштовного, і повбивавши всіх, хто змагався і обороняв своє добро, татари підпалювали всі оселі та зганяли людей з усієї околиці до одного місця. Там вони, як свідчать народні думи, вирізали всіх, хто через старість був уже негодящий до невольницької роботи, вбивали або розганяли геть недолітків, витоптували кіньми таких дітей, що ще не мали сили втекти, останніх же бранців: молодиць, дівчат, парубків та чоловіків, розлучаючи батька з дочкою і жінку з чоловіком, поділяли поміж себе. От уривок з народної пісні про татарську руїну:

За річкою вогні горять,
Там татари полон ділять.
Село наше запалили
І багацтво розграбили,
Стару неньку зарубали,
А миленьку в полон взяли.
А в долині бубни гудуть,
Бо на заріз людей ведуть:
Коло шиї аркан в'ється,
А по ногах ланцюг б'ється...
А я бідний з діточками,
Піду лісом стежечками.

Після поділу ясиру всякий татарин в'язав своїм бранцям руки за спину сирицею46, в'язав далі одного невольника до другого і, нанизавши їх цілу пасму, прив'язував переднього до свого сідла і так тяг через степи до самого Криму. А якщо полонянки не поспішалися за конем, то татари підганяли їх довгими батогами.

Не всі бранці мали силу витримати таку подорож. Роз'ятрені, скривавлені степовими будяками ноги не хотіли слухатися, і нещасні бранці, а найбільше бранки, жінки та дівчата, падали і волочилися за кіньми, поки татари не добивали знесилених, покидаючи їх серед степу на поталу звіру і птиці:

Повели їх по жирниці47,
А жирниця ніжки коле,
Чорну крівцю проливає...
Чорний ворон залітає,
Тую крівцю попиває...

(IMG:http://storeimg.org.ua/img/emhbr7yajsebbxz.jpg)
Татари женуть жіночий ясир. Малюнок Погрібняка.

Та брати невольників, запорожці, стежили за татарами і, не змігши спинити їх тоді, як ті йшли на Україну, підстерігали татар на повороті з України і саме під той час, як татари, обтяжені ясиром, сунули Чорним шляхом48 на південь, з якого-небудь степового байраку несподівано, вихором вилітало Запорозьке Військо і, порубавши татар поодинці, визволяло рідних в'язнів і повертало їх до рідних осель на Україну.

Та не всякий раз траплялося запорожцям так щасливо визволяти невольників. Дуже мала була для того їхня сила і дуже просторі були чорноморські степи. Багато все-таки виводили татари українського люду в Крим до городів Козлова49 й Кафи50, що, починаючи ще з XV віку, стали всесвітніми невольницькими ринками.

З Криму невольники розвозилися на продаж по всіх городах Чорного й Середземного морів. Молодиці й дівчата хорошої вроди купувалися у гареми заможних бусурманів, а всі останні — до всяких робіт. Поводилися бусурмани з невольниками не по-людському: годували їх, як собак, на ніч приковували на ланцюги або в'язали їм руки й ноги і тримали їх в льохах та хлівах; найгірша ж доля припадала, мабуть, тим, котрих турецький уряд забирав на свої військові галери. На галерах невольників приковували ланцюгами до гребок, і вони повинні були громадити веслами і вдень і вночі, переганяючи галери з одного моря на друге, аж поки під час війни або під час хуртовини не гинули разом з галерою у безодні моря.

Про тяжке бідування невольників у турецькій неволі досі збереглося декілька народних дум; нехай же ті думи й повідають читачеві про ту недолю українського народу.

I

У святу неділю не сизі орли заклекотали,
Як то бідні невольники у тяжкій неволі заплакали,
Угору руку піднімали, кайданами забряжчали;
Господа милосердного прохали та благали:
«Подай нам, Господи, з неба дрібен дощик,
А знизу буйний вітер!
Хочай би не встала на Чорному морі бистрая хвиля.
Хочай би чи не повиривала якорів з турецької каторги51.
Та вже ця нам турецька-бусурманська каторга надоїла;
Кайдани-залізо ноги повривало.
Біле тіло козацьке-молодецьке коло живої кості пошмугляло!»
Баша турецький, бусурманський,
Недовірок християнський,
По ринку походжає,
Він сам добре теє зачуває,
На слуги свої, на турків-яничарів зозла гукає:
«Кажу я вам, турки-яничари, добре ви дбайте,
Із ряду до ряду заходжайте,
По три пучки тернини і червоної таволги52 набирайте,
Бідного невольника по тричі в однім місці затинайте!»
То ті слуги, турки-яничари, добре дбали,
Із ряду до ряду заходжали,
По три пучки тернини і червоної таволги у руки набирали,
По тричі в однім місці бідного невольника затинали,
Тіло біле козацьке-молодецьке коло жовтої кості обривали,
Кров християнську неповинно проливали.
Стали бідні невольники на собі кров християнську забачати,
Стали землю турецьку, віру бусурманську клясти-проклинати:
«Ти, земле турецька, віро бусурманська,
Ти, розлуко християнська!
Не одного ти розлучила з отцем, з матір'ю,
Або брата з сестрою,
Або мужа з вірною жоною!
Визволь, Господи, всіх бідних невольииків
З тяжкої неволі турецької,
З каторги бусурманської
На тихі води,
На ясні зорі,
У край веселий,
У мир хрещений,
В городи християнські!»

II

Поклоняється бідний невольник
Із землі турецької, із віри бусурманської
У городи християнськії, — до отця, до матусі.
Що не може він їм поклонитися, —
Тілько поклоняється голубонькам сивеньким:
«Ой ти, голубоньку сивенький!
Ти далеко літаєш, ти далеко буваєш;
Полети ти в городи християнськії,
До отця мойого, до матусі,
Сядь, пади на подвір'ї отцевськім,
Жалібненько загуди,
Об моїй пригоді козацькій припом'яни;
Нехай отець і матуся
Мою пригоду козацькую знають,
Статки, маєтки збувають,
Великі скарби збирають,
Голову козацькую із тяжкої неволі визволяють!
Бо як стане Чорнеє море согравати,
То не знатиме, либонь, матір,
У которої каторги шукати:
Чи у пристані Козловської,
Чи у городі Царграді на базарі,
Будуть ушкалі турки-яничари набігати,
За Червонеє море у Арбатську землю запродати,
Будуть за них срібло, злото, не лічачи,
Сукна дорогі поставами, не міряючи,
За них брати.
Тоді далася бідному невольнику
Тяжкая неволя добре знати:
Кайдани руки-ноги поз'їдала,
Сирая сириця до жовтої кості
Тіло козацькеє проїдала».
То бідні невольники на кров, на тіло поглядали,
Об вірі християнській гадали,
Землю турецьку, віру бусурманську проклинали:
«Ти, земле турецькая, віро бусурманськая,
Ти єсть наповнена сріблом, злотом
І дорогими напитками,
Тільки ж бідному невольнику на світі не вільно,
Що бідний невольник у тебе пробував
Празника Рожества будь ли Воскресення не знає,
Все у неволі проклятій, на каторзі турецькій
На Чорному морі пробувають,
Землю турецькую, віру бусурманськую проклинають:
«Ти, земле турецька бусурманська,
Ти, розлуко християнська!
Уже бо ти розлучила не єдиного за сім літ війною,
Мужа з жоною, брата з сестрою,
Діток маленьких з отцем і маткою.
Визволь, Боже, бідного невольника
На Святоруський берег,
На край веселий, між народ хрещений!..»

Не легша була доля й українського жіноцтва, захопленого у неволю. Не маючи сили, щоб оборонятися од напасників, молодиці й дівчата тільки сльозами та благанням мали надію умилосердити степових хижаків.

У долині вогонь горить,
Коло вогню турок сидить,
Турок сидить — коня держить,
Коня держить за поводи,
За поводи шовковії;
Біля нього дівча сидить,
Дівча сидить, слізно плаче,
Слізно плаче, турка просить:
— Пусти мене, турчиночку,
Побачити родиночку
Ще й рідную Вкраїночку.

Та даремні всі благання дівчини! Не на те турчин захопив бранок, щоб з шляху пустити їх додому, не покористувавшись з них, як з дівчат і невольниць:

Сестра сестрі промовляє:
Проси, сестро, турка-мужа,
Нехай русу косу утне,
Най до мамки її пошле,
Най ся мамка не фрасує53,
Най нам віна54 не готує!
Бо ми віно утратили
Під явором зелененьким
Із турчином молоденьким...

У неволі молодиць та дівчат чекала ще тяжча недоля, ніж чоловіків, їх примушували бути жінками бусурманів і родити на світ ворогів своєї далекої рідної України. Багато українок ставало жінками турецьких пашів і навіть самого турецького султана та кримського хана. Вони пробували у розкошах, та тільки ті розкоші, ті «лакомства нещасні», як співає народ у думах, не вбивали у дочках України живого духу, і багато з них користувалися своїм впливом на чоловіків-турків, щоб, у чому могли, допомагати своїм землякам, і до самої домовини таїли у своєму серці іскру любові до рідного краю.

Одну з таких невольниць, дочку священика з міста Богуслава, оспівала народна дума:

Що на Чорному морі, на камені біленькому,
Там стояла темниця кам'яная,
Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків,
Бідних невольників.
То вже тридцять літ у неволі пробувають,
Божого світу, сонця праведного в вічі собі не видають.
То до їх дівка бранка.
Маруся, попівна Богуславка, приходжає,
Словами промовляє:
«Гей, козаки, ви біднії невольники!
Угадайте, що в нашій землі християнській за день тепера?»
Що тоді бідні невольники зачували,
Дівку бранку,
Марусю, попівну Богуславку,
По річах пізнавали,
Словами промовляли:
«Гей, дівко бранко,
Марусю, попівно Богуславко!
Почім ми можемо знати,
Що в нашій землі християнській за день тепера?
Що тридцять літ у неволі пробуваєм.
Божого світу, сонця праведного не видаєм.
То ми не можемо знати,
Що в нашій землі християнській за день тепера».
Тоді дівка бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Теє зачуває,
До козаків словами промовляє:
«Ой козаки, ви бідні невольники!
Що сьогодні у нашій землі християнській Великодня субота,
А завтра святий празник, роковий день Великдень!»
То тоді ті козаки теє зачували,
Білим лицем до сирої землі припадали,
Дівку бранку,
Марусю, попівну Богуславку,
Кляли, проклинали:
«Та бодай ти, дівко бранко,
Марусю, попівно Богуславко,
Щастя й долі собі не мала,
Як ти нам святий празиик, роковий день Великдень сказала».
То тоді дівка бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Теє зачувала,
Словами промовляла:
«Ой козаки, ви біднії невольники!
Та не лайте мене, не проклинайте:
Бо як буде наш пан турецький до мечеті від'їжджати,
То буде мені, дівці бранці,
Марусі, попівні Богуславці,
На руки ключі віддавати:
То буду я до темниці приходжати,
Темницю відмикати,
Вас всіх, бідних невольників, на волю випускати».
То на святий празник, роковий день Великдень,
Став пан турецький до мечеті від'їжджати,
Став дівці бранці,
Марусі, попівні Богуславці
На руки ключі віддавати.
Тоді дівка бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Добре дбає, до темниці приходжає,
Темницю відмикає,
Всіх козаків, бідних невольників,
На волю випускає
І словами промовляє:
«Ой козаки, ви бідні невольники!
Кажу я вам, добре дбайте,
В городи християнські утікайте;
Тільки прошу я вас одного — города Богуслава не минайте.
Моєму батьку й матері знати давайте,
Та нехай мій батько добре дбає,
Грунтів великих, маєтків нехай не збуває,
Великих скарбів не збирає,
Та нехай мене, дівки бранки,
Марусі, попівни Богуславки,
З неволі не викупляє.
Бо вже я потурчилась, побусурманилась,
Для розкоші турецької,
Для лакомства нещасного!»
Ой, визволи, Боже, нас всіх, бідних невольників,
З тяжкої неволі, з віри бусурманської
На ясні зорі, на тихі води,
У край веселий, у мир хрещений!

Та тільки не всі українські дівчата й молодиці могли звикнути до життя на чужині і погодитися з новими обставинами свого життя, хоч і у розкошах. Ті розкоші та «лакомства нещасні» не давали долі душі й серцю, а нудьга за рідним краєм і сумління через свою, хоч і примусову, зраду батьківщині й вірі часто доводили потурчених молодиць до самогубства.

Ой турчине, турчиночку,
Дай мі ножа остренького
До завоя55 тоненького;
Тонкий завій укроїла,
Ніж у серце си встромила56.

Ті невольницькі плачі разом зі стогоном народним, що стояв по всій сплюндрованій Україні, бриніли у вухах запорожців. Нудьга за рідним краєм примушувала багатьох невольників тікати з Криму й Туреччини. Не знаючи здебільшого, куди йти, вони легко знову діставалися до рук бусурманам. Піймавши втікача, бусурмани за першим разом люто його карали, за другим же — здебільшого виколювали або випікали втікачам очі й пускали йти, куди знає. Більшість таких осліплених гинула з безхліб'я, а проте були й такі, що прибували на Україну, і тут, переходячи від села до села з кобзою в руках, вони з риданням оспівували як журбу тих, хто лишився на Україні, стеряв під час наскоку дітей, так і страждання тих, хто нудився у бусурманській неволі. Такі кобзарі-сліпці у великому числі пробували й на Січі, і запорожці не мали сили бути байдужими до їхніх співів. Не обмежуючись тими перешкодами, що запорожці чинили татарам на степових шляхах та перевозах, запорожці поривалися до татарських та турецьких городів, де стогнали у неволі їхні брати й сестри, та тільки на перешкоді їм стояв на низу Дніпра, на острові Тавані57, турецький город Аслам58, бо проплисти повз нього човнами було дуже трудно.
PMEmail PosterWWW
Top
киянин
Отправлено: Июн 5 2010, 13:20
Цитата


експерт Засновник форума
*****

Группа: Администраторы
Сообщений: 2377
Из: Київ
Пользователь №: 1
Регистрация: 12-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: 25



Гетьман князь Дмитро Вишневецький (Байда)

У такі часи, біля року 1552, до Січі прибув один з нащадків литовсько-українських князів Дмитро Вишневецький59. Він був жвавий та завзятий вояка з щиро козацькою вдачею. Наслухавшись ще з малих літ про славну боротьбу запорожців з татарами та про їхні лицарські вчинки й звичаї, Вишневецький ще з року 1540 почав козакувати і був козацтву добре відомий, бо пробував деякий час і на Січі.

Року 1550, коли король польський призначив Вишневецького старостою черкаським та канівським, він згуртував біля себе чимало козаків і року 1552, покинувши своє староство, посадив своїх козаків на човни, виплив на Запорожжя і отаборився на острові Хортиці.

Побувавши до того з запорожцями у походах та боях, Вишневецький зрозумів вагу запорозької єдності, одностайності, товариства та любові до рідного краю і прийшов до мислі, що з запорожцями можна поставити справу оборони України од татар далеко ширше й міцніше, ніж вона стояла. Завзятому Байді боліло серце від того, що через невелику силу запорожців вони змушені нападати на бусурманів тільки потай і після всякого наскоку ховатися по пущах Великого Лугу. Він мріяв утворити силу, яка б одверто й оружно стала на низу Дніпра і заступила Україну з півдня; осередком же цієї сили він надумав зробити острів Хортицю, що лежить на Дніпрі зараз нижче порогів та Кічкасу.

Запорожці радо вітали заміри Вишневецького, прибули до нього на Хортицю, обрали його своїм гетьманом і обіцяли міцно стояти разом з ним у боротьбі з бусурманами.

Острів Хортиця чималий: він тягнеться на десять верст удовж і шириться на три версти упоперек. Голова острова (горішній кінець) дуже висока і виходить з води сторчовими скелями, неприступними для ворогів. На цій голові Хортиці Вишневецький і почав будувати городок, обкопуючи його рівчаками та обсипаючи валами; коли ж городок був скінчений, козаки поробили з дубових кряжів ще поверх валів стіни та башти. Той городок простягався од голови острова до Вшивої скелі на східній протоці Дніпра і до острова Мала Хортиця на західній, що зветься у наші часи Старим Дніпром, і поділявся такими ж окопами та стінами упродовж острова на дві частини, щоб коли вороги вдеруться на острів з одного боку, то на другій половині острова можна було оборонятися.

Скінчивши ту велику й міцну будову, Вишневецький звернувся у листах до польського короля Жигмонта60 та до московського царя Івана Грозного61, щоб дали йому помочі на великий похід у Крим.

Надії Вишневецького на поміч не здійснилися. Король не тільки не подав помочі, а ще й гнівався за те, що Вишневецький зачіпає татар, цар же хоч і прислав запорожцям на потугу путивльських козаків, та тільки та поміч була дуже невелика.

Проте року 1556 Вишневецький вийшов-таки походом на Очаків і, поруйнувавши його околиці, визволив чимало невольників. Тільки через брак гармат йому не вдалося добути Очаківського замку. Повернувшись з Очакова, Вишневецький зараз же напав на Аслам-город, та тільки й цього города не добув, а, обминувши його, обійшов з козаками всі татарські степи і попалив татарські улуси до самого Перекопу.

Помщаючись за ті козацькі напади, хан кримський наприкінці того ж року, діждавши, поки Дніпро навкруг Хортиці замерз, атакував з великою ордою городки Вишневецького, але добути їх не зміг. Козаки цілий місяць давали татарам добру відсіч і, добре їх погромивши, врешті таки одігнали геть.

По весні, радіючи своїй перемозі, запорожці посідали на човни, під'їхали несподівано до Аслам-города, добули його штурмом і, повистинавши всіх бусурманів та визволивши чимало не вольників, повернулися на Хортицю з чималою здобиччю.

Тільки недовго запорожці празникували перемогу. Через півроку Хортицю оточила велика сила ворогів. Зі сходу підступив хан з ордою, з півдня на сандалах62 та галерах прибули турецькі яничари, а з заходу підсунулося волоське військо, підвладне турецькому султанові.

Тяжко довелося козакам одбиватись од ворогів, бо тих було вдесятеро більше, помочі ж ні од короля, ні од царя не було, проте вони міцно стояли й одбивалися, не шкодуючи свого життя, і тільки через чотири місяці, коли на Хортиці не вистачило припасу, Вишневецький потай покинув острів і пішов з городовими козаками до Черкас, запорожці ж попливли у Великий Луг до своєї добре захованої і невідомої ні татарам, ні туркам Січі.

Перебувши ці пригоди, Вишневецький зрозумів, що для боротьби з бусурманами козацької сили замало. Проте він на тому не заспокоївся, а, впевнившись, що московський63 цар прихильніше ставиться до його боротьби з бусурманами, ніж польський король, поїхав у Москву, став до царя на службу і, діставши од нього Війську Запорозькому клейноди і невелику поміч військом, року 1558 знову прибув на Хортицю та, згуртувавши біля себе городових і запорозьких козаків, вирушив на татар Дніпром і степами. Наляканий войовничим хистом та завзяттям Вишневецького, кримський хан покинув цим разом козакам всі дніпровські городи й степові татарські улуси і, зібравши всі орди, заховався з ними у Криму.

Козак-побідник

Козаки з Вишневецьким опанували всіма степами, починаючи од річки Бугу до самого Дону, і з цього часу почали мати їх за свою власність. Проте таке становище протяглося недовго, бо московський цар, маючи Вишневецького за підданця, почав користуватися його хистом на користь Московщини і, викликавши його у Москву, послав з московським військом воювати Кавказ, татари ж тим часом знову вийшли з Криму і почали розходитись по своїх кочовищах.

Через рік цар Іван Грозний хотів навіть послати Вишневецького з своїм військом воювати Польщу, та тільки Вишневецький на те не згодився, а почувши, що на Україну з Буджаку набігла татарська орда, знову прибув на Запорожжя і року 1561 листом з Січі Запорозької просив короля Жигмонта прийняти його знову у своє підданство. Король охоче на те згодився, викликав Вишневецького до себе у Краків і там з великою пошаною привітав його разом з найвищою польською шляхтою, як відважного войовника-лицаря.

Після того Вишневецькому були повернуті всі його маєтки, а проте пильно наказано не водити більше козаків на татарів та турків, щоб не викликати з їхнього боку помсти. Вишневецький скорився волі короля, та тільки не надовго. Життя у розкошах та багатстві не задовольняло завзятого козацького ватажка Байду, і при першій нагоді, не вважаючи на свої немолоді вже роки й на свої хвороби, він знову взявся за шаблю.

Сусідня з Україною сторона — Молдава, що під ті часи була у залежності од турецького султана, хотіла проти волі свого господаря, себто князя, скинути турецьке ярмо — і от молдавські бояри, шукаючи собі помочі, прислали посланців просити Вишневецького, щоб він, набравши військо, став господарем Молдави і уладнав спілку її з Польщею.

Вишневецький охоче на те одгукнувся і кинувся за поміччю до Війська Запорозького. Поклик улюбленого ватажка, що не один раз водив козаків до слави, зразу підняв на ноги запорожців, і до Вишневецького зібралося їх біля 4000. З тим військом Вишневецький року 1564 вирушив у Молдаву, та тільки там його чекала зрада. Другий претендент на Молдавське господарство, молдавський боярин Томжа, сподіваючись собі ласки од турецького султана, вдав з себе спільника Вишневецького, а коли той з невеликою купкою запорозької старшини та польської шляхти одрізнився од свого війська і йшов біля війська Томжі, той захопив Вишневецького з усією старшиною у бранці і мерщій послав у подарунок султанові.

Довідавшись про ту пригоду, запорожці кинулися на військо Томжі, та. побачивши, що догнати й визволити з неволі славного товариша Байду було вже неможливо, мусили, сумуючи, повернутися на Україну.

Діставши до рук свого завзятого ворога, турецький султан скарав його лютою смертю: Байду скинули з башти на залізні гаки, і він, зачепившись за один гак ребром, кілька днів висів та мучився.

У народних згадках Вишневецький назавжди лишився не князем, а добрим товаришем січовим, завзятим Байдою, і народ оспівав його смерть так:

В Цареграді на риночку
Та п'є Байда горілочку:
Ой, п'є Байда, та не день, не два,
Не одну нічку, та не годиночку;
Ой, п'є Байда та й кивається
Та на свого джуру поглядається:
— Ой джуро мій молодесенький!
Та чи будеш мені вірнесенький? —
Цар турецький к ньому присилає,
Байду к собі підмовляє:
— Ой ти, Байдо, та славнесенький!
Будь мі лицар та вірнесенький:
Візьми в мене царівоньку!
Будеш паном на всю Вкраїночку!
— Твоя, царю, віра проклятая,
Твоя царівночка поганая! —
Ой, крикнув цар на свої гайдуки:
— Візьміть Байду добре в руки,
На гак ребром зачепіте! —
Ой, висить Байда та й не день, не два.
Не одну нічку, та не годиночку.
Ой, висить Байда, та й гадає,
Та на свого джуру поглядав,
Та на свого джуру молодого
І на свого коня вороного.
— Ой джуро мій молодесенький!
Подай мені лучок та тугесенький,
Подай мені тугий лучок!
І стрілочок цілий пучок!
Ой, бачу я три голубочки,
Хочу я вбити для його дочки. —
Ой як стрілив — царя вцілив,
А царицю в потилицю,
Його доньку в головоньку.
— Ото ж тобі, царю,
За Байдину кару!

Життя Байди Вишневецького та його походи й боротьба з бусурманами лишили по собі чималий слід на Україні й на Запорожжі. Він одсунув татарські кочовища од Дніпра на схід та захід і тим полегшив становище запорозького козацтва і зносини його з Україною. Про запорожців як про побідників татар пішла чутка по всіх сусідніх землях, і сусідні державці почали рахуватися з ними, як з визначною військовою силою, яку бажано мати на своєму боці. Козацтво й само підвищилося у своїх очах, на Україні ж почали прославляти козаків як оборонців народного життя, і замість невольницьких плачів та жалів на татарську руїну по Україні почали лунати вже й бадьорі пісні про козаків-побідників, як-от пісня про козака Голоту:

І

Ой, на полі та й на Килиїмськім,
На шляху битому ординськім,
Ой, там гуляв, гуляв козак Голота.
Не боїться ні огня, ні меча, ні третього — болота.
Правда, на козакові шати дорогії —
Три семирязі лихії:
Одна недобра, друга негожа,
А третя й на хлів несхожа.
А ще, правда, на козакові постоли в'язові,
А унучі китайчані —
Щирі жіноцькі рядняні;
Волоки шовкові —
Удвоє, жіноцькі щирі валові.
Правда, на козакові шапка-бирка:
Зверху дірка, травою пошита,
А вітром підбита,
Куди віє, гуди й провіває,
Козака молодого прохолоджає.

ІІ

То гуляє козак Голота, погуляв;
Ні города, ні села не займав, —
На город Килію поглядає.
У городі Килії татарин сидить бородатий;
По горницях походжає,
До татарки словами промовляв:
«Татарко, татарко!
Ой, чи ти думаєш те, що я думаю?
Ой, чи ти бачиш те, що я бачу?»
Каже: «Татарине, ой, сідий, бородатий!
Я тільки бачу, що ти передо мною по по горницях проходжаєш,
А не знаю, що ти думаєш та гадаєш».
Каже: «Татарко!
Я те бачу: в чистім полі не орел літав,
То козак Голота добрим конем гуляв.
Я його хочу живцем у руки взяти
Та в город Килію запродати,
Іще ж ним перед великими панами-башами вихваляти,
За його много червоних, не лічачи, брати,
Дорогії сукна, не мірячи, пощитати».

III

То теє промовляє, — дороге плаття надіває;
Чоботи обуває,
Шлик бархатний на свою голову надіває,
На коня сідає
Безпечно за козаком Голотою ганяє,
А козаченько оглядається
І карбачем65 одбивається.
То вже ж той козак Голота добре козачий звичай знає,
Ой, на татарина скрива, як вовк, поглядав.
Каже: «Татарине, татарине!
На віщо ж ти важиш:
Чи на свою ясненькую зброю,
Чи на свого коня вороного,
Чи на себе, татарюгу старого?»
«Я, — каже, — важу на мою ясненькую зброю,
А ще лучче — на мого коня вороного,
А ще лучче — на себе, татарюгу старого.
Я тебе хочу живцем у руки взяти,
В город Килію запродати.
Перед великими панами-башами вихваляти
І много червоних, не лічачи, набрати.
Дорогії сукна, не мірячи, пощитати».
То козак Голота добре звичай козацький знає.
Ой, на татарина скрива. як вовк. поглядає.
«Ой, — каже, — татарине, ой, сідай же ти, бородатий!
Либонь, же ти
На розум небагатий;
Ще ти козака у руки не взяв,
А вже козакові віри доняв,
А вже за його й гроші пощитав.
А ще ж ти між козаками не бував,
Козацької каші не їдав
І козацьких звичаїв не знаєш».
А татарин його озирає,
З його насміхає:
«Ой, ти, — каже, — козаче, козаче нетяго!
Звідкіля ти розуму набрався,
Що вельми одіжно убрався?
Ой, на що ж ти уповаєш?
Чи на свою шапку-бирку,
Що травою шита,
Вітром підбита,
А зверху дірка?
Чи на свої постоли боброві,
Що шовкові волоки —
В односталь з валу?
Чи на свою сермягу семилатную?»
«Ой татарюга старий, бородатий,
Що твоя одежа зможе?
Ще побачим, кому Бог поможе».

IV

Ой, на полі та й на Килиїмськім,
На шляху битім ординськім,
То не ясний сокіл літає —
То козак Голота, сердешний, добрим конем гуляє.
Ой, став татарин ік йому приїжджати,
Став тугого лука напинати,
Сердешного козака Голоту стріляти-рубати,
То козак Гилота нагайкою стріли одбиває.
Ой, на татарина скрива, як вовк, поглядає.
«Ой ти, татарин старий, бородатий,
Да на розум небагатий!
От тепер твого одного коня вороного
Поведу до шинкарки пропивати.
А другим твоїм конем вороним
По городу Килії гуляти, —
Ой, гуляти, гуляти, гуляти
Да єдиного Бога споминати!»

V

Ти між козаками не бував,
І козацької каші не їдав,
І козацьких жартів не знаєш...
Десь у мене був з кулями гаман, —
Я ж тобі гостинця дам».
Як став йому гостинці посилати,
Став татарин із коня похиляти.
«Ой ти, татарин старий, бородатий,
Да на розум небагатий!
Ще ти мене не піймав,
Да вже в город Килію запродав
І срібнії за мене гроші побрав!
Тоді козак добре дбав.
Чоботи татарські істягав.
На свої козацькі ноги обував;
Жупан татарський істягав,
На свої козацькі плечі надівав;
Бархатний шлик підіймав,
На свою козацьку голову надівав;
На коня татарського сідає,
Поле килиїмське вихваляє:
«Ой поле, — каже, — поле килиїмське!
Скільки я на тобі гуляв,
Да такої здобичі не здобував!
Бодай же ти літо й зиму зеленіло,
Як ти мене при нещасливій годині сподобило!
Дай же, Боже, щоб козаки пили та гуляли,
Хороші мислі мали.
Од мене більшу здобич брали
І ворогів під ноги топтали!»

Самійло Кішка (перше гетьманування)

Скоро після смерті Вишневецького-Байди на Запорожжі з'являється оспіваний в народній думі гетьман Самійло Кішка66. Родом Кішка був з Канева, козакувати почав, певно, біля року 1550, у добу тяжких обставин козацького життя, під час же війни та походів Вишневецького він набув собі великого войовничого хисту та завзяття. Ставши гетьманом, він завзявся доробити те, що не вдалося Вишневенькому, а саме: відкрити запорожцям, шлях на море. Вишневецький зруйнував Аслам-город, що заступав запорожцям шлях до моря, та, певно, не встиг використати того здобутку, бо історія не дає звісток про жоден похід козаків на море за часів Байди. Кішка ж схотів використати здобутки свого попередника і почав лагодитись до походу на море та будувати чайки.

Запорожці на морі

Запорожці раділи замірам свого гетьмана, бо з боку моря — з турецьких галер-каторг та надбережних городів — їм вчувався стогін братів-невольників. Вони охоче взялися до будування чайок і ще до року 1568 Самійло Кішка вже встиг вийти на Чорне море і наробити туркам великої шкоди. Це стверджується тим, що року 1568 король польський Жигмонт Август, через скарги турецького султана на козацькі морські напади і через погрози його помститись, видав універсал про те, щоб козаки зійшли з Низу, тобто з Запорожжя, на Україну, оселилися біля пограничних замків та були на королівській службі.

Після того, а саме року 1570, козаків, що пробували на Україні, списали у реєстр і призначили до них за старшого шляхтича Яна Бадовського; запорозькі ж козаки королівського універсалу не послухали. Великого Лугу та південних степів не покинули і писатися у реєстр не схотіли, бо не хотіли поступитися своєю волею; у призначенні ж козакам старшого владою короля вони вбачали порушення свого звичаю обирати отаманів та гетьманів вільними голосами. Через те й Бадовського запорожці не признали за свого старшого.

Скільки років гетьманував на Запорожжі Самійло Кішка і скільки разів виходив він на море — невідомо, тільки знаємо з народної думи, що врешті турки захопили його у неволю. Як сталася та пригода, ніхто не знає. Можемо тільки зазначити, що під час морських походів козаки завжди були у небезпеці од того, щоб дістатися туркам у неволю, бо під час доброго вітру турецькі галери ходили прудкіше, ніж козацькі чайки, і, нагнавши їх, могли потопити гарматною пальбою, а козаків побрати з води у неволю. Та й без того не мало траплялося козакам пригод на морі й од хуртовини. Чорне море під осінь та зиму — завжди дуже бурхливе, і запорозьким легким чайкам часом несила було боротися з розлютованою хвилею. Може, Кішці трапилася така, про яку співається у народній думі «Олексій Попович і буря на Чорному морі»:

Ой на Чорному морі,
Та на білому камені
Там сидить сокіл ясненький,
Жалібненько квилить-проквиляє,
Смутно себе має, на Чорне море спильна поглядає,
Що на Чорному морі щось недобре починає,
Що на небі всі зірки потьмарило,
Половину місяця в хмари вступило
І все небо тьмою вкрило,
А із хмари дрібний дощик накрапає,
А по морю злосупротивна хвиля вставає,
Судна козацькі молодецькі на три часті розбиває.
Першу часть узяло в землю огарянську занесло,
Другу часть вхопило — у Дунай в гирло забило.
А третя часть де ся має?
Посеред Чорного моря,
На бистрій хвилі, на лихій хуртовині потопає.

Такою лихою хуртовиною могло й Самійла Кішку разом з найближчою старшиною січовою викинути на турецький берег і там віддати туркам у неволю. Але могло те лихо статися і не на морі. У томі 21 творів М. Костомарова (стор. 701) надруковано варіант думи «Про Самійла Кішку», початок якої оповідає, що Кішка був захоплений у Лузі Базавлуку, разом з 40 товаришами, турками, що прибули на Дніпро галерами.

Ой у Лузі Базавлузі там стояв курінь бурлацький,
Там був-пробував Кішка, Самійло, гетьман козацький,
І мав він собі товариства сорока чоловіка.
То турецьке паня, молоде баша
По Чорному морю безпечно галерою гуляв
Та до Кішки Самійла в гості прибував.
Та так до них в гості прибував,
Що всіх козаків гетьманських-запорозьких на місці заставав.
Залізні їм пута подавав.

Слова «в гості прибував» треба розуміти як жарт: певно, турки, помщаючись за морські походи Кішки, піднялися Дніпром до Лугу Базавлуку, напали несподівано на Січ або на якийсь відділ Війська Запорозького, при якому був сам гетьман, і захопили його у бранці.

Люблінська унія та її наслідки

Правобережна Україна в XVІ столітті

Поки Україна за часів Вишневецького та Самійла Кішки почала трохи одпочивати од татарських нападів, на неї насувалося нове лихо. Року 1569 по Люблінській унії67 Україну зовсім було одірвано од Литви і прилучено безпосередньо до Польщі, і з того часу становище українського селянства почало дуже гіршати, бо польський уряд почав віддавати його панам у власність без права переходити з місця на місце і навіть позбавив горожанських прав. Під впливом тих утисків українське селянство почало тікати на схід, за Дніпро, та заселяти Лівобережну Україну. Та тільки й те йому не помагало, бо польська шляхта випрошувала собі у короля землі і на Лівобережній Україні, як тільки вони починали залюднюватись; так що селяни ледве поспівали упорядкувати на вільних землях своє господарство, як уже знову довідувалися, що вони не вільні, а панські. Побачивши тоді, що од панів немає порятунку й на Лівобережній Україні, рухливіші й волелюбні селяни почали тікати на Запорожжя і тим збільшувати й зміцнювати Військо Запорозьке.

Хто гетьманував на Запорожжі зараз після Самійла Кішки — невідомо; історія дає тільки звістку про те, що року 1574 запорожці ходили морським походом на турецькі дунайські городи під проводом кошового отамана Покотила.

(IMG:http://storeimg.org.ua/img/ra8vrthue2lrvk5.jpg)

Гетьман Іван Свірговський
68

Того ж року 1574 козацтво вдруге вплуталося в молдавські справи. Молдавський господар Івоня звернувся до польської шляхти і до козаків, щоб допомогли йому скинути турецьке ярмо. На те прохання одгукнувся й Свірговський, прозваний у піснях гетьманом. Зібравши козаків, він вирушив походом до Дністра і, сполучившись там з Івонею та молдавським військом, погромив турецькі залоги у Тягині69, Білгороді70 та Браїлові71, добувши всі ті городи, поруйнував їх; коли ж на поміч туркам з Бу-джаку вийшли татари, Свірговський72 пішов їм назустріч і, упень погромивши, одігнав назад.

Така славна перемога козаків над татарами та турецькими городами збентежила султана Селіма73, і він вислав проти молдаван та козаків 200 000 турецького війська. У великому бойовищі недалеко Дунаю те військо взяло над спільниками перемогу і почало оточувати їх з усіх боків.

Побачивши свою загибель, Івоня по-лицарському радив Свірговському з рештою козаків тікати за Дністер; проте Свірговський, а разом з ним і всі козаки, мали собі за велику ганьбу покинути своїх спільників-молдаван при лихій годині, і всі до одного разом з своїм гетьманом наложили головами у бою біля городу Килії та річки Дунаю.

Про Свірговського теж збереглася пісня, як і про Байду-Вишневецького, хоч треба гадати, що вона не щиро народна:

Ой, як того пана Йвана,
Що Свірговського гетьмана,
Та як бусурмани піймали,
Та голову йому рубали,
Ой голову йому рубали
Та на бунчук вішали,
Та у сурми вигравали,
З його глумували.
А з Низу хмара стягала,
Що ворону ключа набігала,
По Україні тумани слала,
А Україна сумувала,
Свого гетьмана оплакала.
Тоді буйні вітри завивали:
— Де ж ви нашого гетьмана сподівали? —
Тоді кречети налітали:
— Де ж ви нашого гетьмана жалкували? —
Тоді орли загомоніли:
— Де ж ви нашого гетьмана схоронили? —
Тоді жайворонки повилися:
— Де ж ви з нашим гетьманом простилися? —
У глибокій могилі,
Біля города Килії,
На турецькій лінії.

Гетьман Богдан Ружинський (Богданко)

Слідом за Свірговським, року 1575, на Запорожжі з'явився новий жвавий та завзятий ватажок — гетьман Богдан Ружинський74, прозваний запорожцями Богданком. Родом, як і Вишневецький, він був з князів Гедиминовичів, що давно пробували на Україні і стали вже українцями. За часів, мабуть, Самійла Кішки, коли Ружинський жив ще у своєму маєткові на Волині, на його оселю набігли татари, вбили його матір, а молоду дружину забрали у полон. Серце князя запеклося з того часу помстою до бусурманів, і з таким почуттям він подався на Запорозьку Січ, щоб разом з січовим товариством воювати бусурманів та шукати свою дружину. Про нещасливу пригоду з життя Ружинського до наших часів збереглася у кобзарів пісня:

— Ой Богдане, Богдане,
Запорозький гетьмане,
Та чому ти ходиш
В чорнім оксамиті?
— Гей були ж у мене
Гості татарове,
Одну нічку ночували:
Стару неньку зарубали,
А миленьку собі взяли.
Гей сідлай, хлопче, коня,
Коня вороного,
Татар швидко доганяти,
Миленькую одбивати!

На Січі завзятий вояка і добрий товариш Богданко скоро придбав собі поміж товариством пошану, і коли року 1575 запорожці почули, що татари вибралися походом на Поділля, то обрали Ружинського гетьманом, наказавши йому вести Військо Запорозьке на татар.

Ружинський тільки й чекав такої нагоди і, хутко упорядкувавши військо, кинувся з комонним військом у татарські степи, випалюючи улуси, визволяючи невольників і завдаючи татарам нелюдських мук. Не згірше від самих татар запорожці виколювали чоловікам очі, вирізали жінкам груди і давили кіньми татарських дітей — така у ті часи була їх лютість на бусурманів.

Спустошивши чорноморські степи, Богданко вдерся у самий Крим та зчинив і там таку саму різанину. Почувши про руїну своїх земель, татари чимдуж поспішили з Поділля через Очаків у Крим, та запорожці, покинувши Крим, заступили татарам шлях у Прогноях75 і там, притиснувши орду до озер, багато вигубили її війська.

Повернувшись з цього славного походу, Богданко, купно з кошовим отаманом Війська Запорозького Павлюком76, послав до короля Стефана Баторія77 прохання, щоб той ствердив універсалом існування й права Війська Запорозького. Стефан Баторій, взявши на увагу послуги запорожців, що прийшлися цим разом вчасними для Польщі, видав 20 серпня 1576 року універсал, в якому ствердив за Військом Запорозьким володіння городами Трахтемировим та Чигирином і всім Дніпром від Трахтемирова вниз до лиману, а вбік од Дніпра на захід по річках Буг та Синюха, а на схід аж до річки Донець та Дон, себто ті землі, що їх запорожці одвоювали у татар.

На цей Баторіїв універсал у дальнішому житті під час суперечок за землі з сусідніми державами запорожці покладалися і пильно обстоювали добуті за часів Ружинського права.

Разом з універсалом Стефан Баторій надав Війську Запорозькому військові клейноди: корогву, булаву, бунчук та котли.

Того ж 1576 року московський цар, довідавшись, що татарська орда лагодилася набігти на Московщину, прислав на Запорозьку Січ подарунки і просив Ружинського, щоб ударив на татар. Ружинський охоче на те пристав і, викликавши з України на поміч городових козаків та діждавши, поки орда вибралася у похід, кинувся з козаками на лівобережні татарські улуси і почав їх палити. Тут сталося те саме, що торік на Поділлі. Татари, почувши про козацький наскок, поспішилися з Московщини назад, та запорожці перестріли їх і кого побили, кого порозганяли, а всю здобич одняли; невольників же визволили й пустили у рідні землі.

Управившись з ордою на суходолі, Ружинський звернув свою увагу на шлях з Запорожжя до моря. Захопивши Самійла Кішку у неволю та скориставшись часом, поки запорожці з Свірговським плуталися у Молдаві, турки знову поновили город Аслам-Кермень і зробили його ще міцнішим, ніж він був за часів Вишневецького. Щоб не мати перешкод до походів на море, Богданко року 1576 підступив до Аслам-Керменя, обложив його з усіх боків, але, не маючи великих гармат, не міг його добути. При тій нагоді один козак порадив зруйнувати кріпосні мури вибухом пороху і похвалявся, що вміє те зробити. Ружинський ухопився за ту думку і сам, разом з тим козаком, почав працювати на підкопах, підкладаючи під мури міну. Та на лихо запорожцям, козак зробив справу так невміло, що вибух стався передчасно, і тим вибухом було вбито і козака, і самого гетьмана Ружинського.

Не добувши Аслама, запорожці все-таки вийшли на море і поруйнували городи по східному березі Криму.

Шах та Підкова

Після передчасної смерті Ружинського влада на Запорожжі перейшла до кошового отамана Шаха. Діяльність його почалася з того, що він підстеріг у порогах ханського посланця, що повертався з Москви з коштовними подарунками ханові од царя, і одняв у нього всі ті подарунки й гроші.

Розгніваний цим учинком, хан звернувся до польського короля з погрозою, що як той не приборкає козаків та не покарає Шаха, так він сам з ордою піде добувати Шаха на Запорожжі й на Україні. Королеві на той час небажано було зачіпатися з татарами, і він прислав на Запорожжя заборону чинити шкоди татарам та виходити в море. Запорожці було послухалися, та скоро без війни занудилися і через рік знову вирушили походом у Молдаву.

Підвладні турецькому султанові землі, Молдава й Волощина (Мультяни), мали своїх окремих господарів, і ті господарі завжди поміж себе ворогували, скидали один одного з господарства та, підлещуючись до султана, немилосердно обдирали своїх підданців, щоб коштовніші зробити султанові подарунки. Року 1577 молдавські бояри, незадоволені своїм, призначеним турками, господарем, прислали на Січ Запорозьку посланців до відомого на Запорожжі вояка й ватажка Івана Підкови78, котрий неначебто доводився братом убитого разом з Свірговським молдавського господаря Івони, просити його, щоб ішов у Молдаву і був їхнім господарем.

Прохання посланців було до вподоби Підкові, бо він був дуже рухливий та завзятий і не знав, куди подіти свою силу, що, як казали народні перекази, була така велика, що він розгинав руками підкови, від чого й прозваний був на Січі Підковою. Проте розуміючи, що без збройної сили досягти господарства неможливо. Підкова звернувся за поміччю до січового товариства. Запорожці шанували Підкову, бо він щасливо водив їх після Самійла Кішки на море, і, знаючи, що у Молдаві трапляється добра пожива, обміркували Підковину справу на військовій раді і рішили допомогти йому сісти на Молдавське господарство.

Зараз після того Підкова з посланцями вирушив на Україну збирати там козаків та шляхту до походу, а через якийсь час кошовий отаман Шах, побратим Підкови, з шістьма сотнями запорозьких вершників вирушив на Україну, сполучився з Підковою на Поділлі, на Прибитім шляху79.

Як тільки, після того Підкова перейшов за Дністер, у Сороках80 до нього прилучилися молдавські повстанці і проголосили його господарем Молдави. Господар молдавський Петрило не хотів уступитися з свого місця без змагання і вийшов з військом проти Підкови; та козаки його військо погромили, і Підкова урочисто в'їхав у Ясси, столицю Молдави.

Ставши господарем, Підкова послав до короля посланців просити, щоб Молдаву було прийнято під польську зверхність, та з того нічого не вийшло; роздратований походами Богданка та Підкови турецький султан послав на Дунай велике турецьке військо і навіть погрожував війною самій Польщі за те, що її підданці чинять напади на підвладні султанові землі. Польща не сміла воювати з наймогутнішою у ті часи державою — Туреччиною, і король Стефан Баторій прислав до Підкови гінця з наказом негайно вийти з Молдави і не дратувати султана.

Підкова скорився і вийшов з Молдави на Україну, та султан на тому не заспокоївся, а вимагав од Баторія голови Підкови, і король, страхаючись війни з турками, викликав Підкову до себе, запевняючи своєю ласкою, коли ж Підкова, повіривши, прибув до Львова, його зрадливо було схоплено й у присутності султанського посланця року 1578 покарано на смерть.

Про Івана Підкову не збереглося народних дум, є лише згадки про нього у піснях, що здаються не щиро народними, наприклад (збірка Максимовича):

А в городі да у Львові зашуміли верби:
Козак-бурлак вбитий лежить —
Серпяга то мертвий.
Ой, у городі да у Львові задзвонили дзвони:
Козак-бурлак вбитий лежить, правлять похорони.
А в городі у Каневі да й заголосили,
Що Серпягу у могилу тихо положили.
Ой, Серпягу положили да і заховали;
Да помин по Україні, помин відправляли.

Проте видно, що слава Підкови на Запорожжі була велика, бо за його смерть запорожці довго помщалися й на турках, і на поляках. Можна сказати, що зрадлива страта поляками гетьмана Підкови була першою іскрою ворожнечі між козаками й поляками, і та іскра через кілька десятків літ спалахнула великим полум'ям пожежі.

Як тільки до запорожців дійшла звістка про те, що Підкову зрадливо стято, вони, обравши свого кошового отамана Шаха гетьманом, зараз же на поході з Молдави, помщаючись за Підкову, поруйнували чимало маєтків польської шляхти, а після того аж тричі у роках 1579-1581 ходили на Молдаву, наставляючи там своїх господарів.

Історія не дає звісток, чи воювали запорожці за часів Шаха з татарами і чи виходили на Чорне море, а треба догадуватись, що було й того й другого, бо відомо, що Шах поновляв на острові Хортиці городки Вишневецького, а це дає вказівки на широкі його заміри.

Баторієві одміни в устрої козаччини

Трирічні походи запорожців на Молдаву та зачіпки з турками й татарами дуже турбували короля Стефана Баторія, бо у перші роки свого королювання він воював на півночі з непокірливими гданськими німцями та з Москвою і через те мусив жити з татарами та турками у злагоді.

Щоб заспокоїти султана, він не обмежився лише карою на Підкову, а наказав князю Острозькому81 йти на Запорожжя разом з татарським ханом і розігнати запорожців з Січі, а хто буде змагатись, того карати смертю.

Далі він наказав усім старостам по пограниччю, щоб не продавали запорожцям оливи, селітри і ніякого іншого військового припасу, свій же попередній універсал, даний за гетьмана Богданка, він обернув так, начеб той універсал був наданий тільки тому козацькому війську, що пробувало на Україні, себто городовим козакам, хоч справді універсал звертався до козаків запорозьких.

Та тільки легко було наказувати, та не так легко було зробити. Князь Острозький не мав війська, щоб іти на Запорожжя, та не мав до того й охоти; од ханського ж війська запорожці й самі вміли оборонитися. Ловити запорожців по степах Дикого поля, як звали поляки запорозькі степи, та у Великому Лузі було однаково, що ловити вітра в полі. Та й сам Стефан Баторій не мав на мислі зовсім знищувати козацтво, бо й у війні з Московщиною козаки були дуже корисні полякам і на випадок війни з турками козаки теж були дуже потрібні. Він тільки хотів прибрати козацтво до своїх рук, щоб направляти його на тих, кого на ту добу мав за ворога, а не виключно на бусурманів.

З такою метою року 1581 Баторій звелів князю Михайлу Вишневецькому скласти з тих козаків, що найбільше вислужилися у московській війні, полк у 600 душ. Сим козакам він постановив бути вільними від всяких податків, мати право на власність і за те служити оружно короні польській з власним конем, одежею і зброєю. За службу козакам мало виплачуватись жалування, а судити козаків ніхто не мав права, окрім їхнього старшого, призначеного короною. Осідком козаччини було призначено Трахтемирів, де стояв стародавній Зарубський монастир, а при тому монастирі уряжений був шпиталь для покалічених козаків83.

Одібравши 600 козаків, Вишневецький звелів записати їх у реєстр, призначив до них старшим Яна Оришовського, всім же козакам, що лишилися поза реєстром, звелено було розійтися до своїх осель і до своїх панів, на Низ же, себто на Запорожжя, ні в якому разі не ходити.

Ця Баторієва одміна в устрої козаччини мала великий вплив на дальше її життя й розвиток. Давши права невеликій частині козаків, вона всіх решту лишила без жодних прав, поклавши тим початок непорозуміння між козаками реєстровими й нереєстровими. Опріч того, вона викликала незадоволення між великою силою безправних козаків, які з того часу почали домагатися побільшення козацького реєстру, бо, зрозуміло, що ніхто з козаків не хотів повертатися до панів, а всякий хотів придбати права реєстрового козацтва.

З першого часу протест козацької маси виявився у тому, що, рятуючись од панів, вона посунула з України на Січ... А там уже була своя воля: там не хотіли признавати за гетьмана ставленика поляків Оришовського, а щоразу, вибираючись у похід, обирали гетьмана з-поміж себе вільними голосами.

Не минуло й року після зазначених заходів короля Баторія, а вже запорожці знову напали на турецькі городи Ягорлик84 та Тягиню й поруйнували їх. Добувши у Тягині з іншою здобиччю дванадцять турецьких гармат, козаки хотіли перевезти їх на Запорожжя, щоб рятувати ними Січ, але король, довідавшись про те, що запорожці побрали турецькі гармати, послав королівське військо з наказом догнати запорожців і, одібравши гармати, повернути їх султанові, козакам же всім, хто ходив на Тягиню, постинати голови.

Все-таки ті заходи короля не зовсім вдалися: запорожці, довідавшись, що їх наганяє польське військо, потопили гармати на поході у річці, а самі, попродавши іншу здобич на ярмарках, повернули з України на південь і зникли у безмежних степах Запорожжя.

Самійло Зборовський


Під час війни короля Стефана Баторія з московським царем Іваном Грозним на Запорожжі з'явився значного роду шляхтич Самійло Зборовський85. Року 1583, щоб вислужитись у короля, він почав зноситися з запорожцями, підмовляючи їх іти з ним на південні московські городи. Козакам Зборовський був відомий за доброго вояку, і вони покликали його прибути на Січ.

Зборовський нічого доброго й славного на Запорожжі не вчинив і про нього не варто було б і згадувати, коли б його перебування на Запорожжі не було списане його приятелями поляками і не освітило нам життя Запорозької Січі у ті часи.

Перш за все з записів про пробування Зборовського на Запорозькій Січі ми знаємо, що Січ року 1583 була на острові Буцькому, який тепер зветься Томаківським. Цей острів лежить на Дніпрі проти устя річки Томаківки на межі Великого Лугу з Лугом Базавлуком. Од правого берега острів Буцький одмежовується протокою Дніпра Ревуном, двома озерами та Чернишівським лиманом, з півдня ж його миє дніпрова протока Річище і широкий у десять верст луг, або, по-теперішньому, плавня. Середина острова піднімається високою горою, що до берегів сходить помалу і тільки побіля Річища спадає кручами.

По острову був добрий степ, де можливо було випасувати чималі косяки коней, байраки ж на ньому та береги ще у XIX столітті були рясно вкриті дубом, грушею та кислицею. Січ Запорозька була на південному боці острова, біля Річища, де січові окопи збереглися й до наших часів86.

Острів Буцький (Томаківське городище)

Доступитися до Запорозької Січі на Буцькому було нелегко, бо протока Ревун досить широка і перейти її оружною рукою було неможливо. З гармат же хоч і можна було дострелити до острова, та, як бачимо з плану, Січ була захована за високою горою й могилами і дістати її там при тодішніх гарматах було неможливо. Доступитися ж до Січі з боку Річища годі було й думати, бо там на цілу милю слалися непроходимі пущі плавнів.

Запорожці зустріли Зборовського аж у порогах і проводили до себе на Січ та, зібравши через кілька днів раду, привітали його урочистими промовами, вихваляли його лицарство та завзяття і, обравши гетьманом, почали лагодитися до походу на Молдаву.

Чутки про заходи Зборовського скоро дійшли до кримського хана та до молдавського господаря, і обидва вони, страхаючись, щоб запорожці не воювали їх, прислали на Січ посланців. Молдавський господар обіцяв подарувати Зборовському 500 коней, аби він не йшов на Молдаву, хан же кримський обіцяв йому Молдавське господарство, аби запорожці не воювали татар. Зборовський упевняв посланців, що не мав на мислі воювати ні Молдави, ні Криму, і разом з тим просив татарської помочі до походу на Московщину.

Ханські посланці на це одповіли, що хан не може йти на Московщину, бо, за наказом султана, повинен іти воювати персів, і що він був би дуже радий, коли б і Зборовський з запорожцями пішов на перську землю спільно з ордою.

Далекий од ідей козацтва і охочий до авантюр значний польський шляхтич, не спитавши волі запорозького товариства, згодився стати з ханом до спілки. Тільки таке порушення звичаїв Запорозького Війська, у якого воля товариства була вища за владу гетьмана, не минулося дурно Зборовському: запорожці, довідавшись про його вчинок, скликали раду і почали йому дорікати за спілку з бусурманами, що мучать у неволі сотні тисяч їхніх братів; коли ж гонорливий шляхтич почав погрожувати, що примусом поведе запорожців на персів, то запорожці вхопили його у свої дужі руки і хотіли, насипавши йому за пазуху піску, вкинути у Дніпро87. Зборовському врешті довелося перепросити запорожців і, скорившись волі ради, зректися спілки з ханом.

Тим часом війна Польщі з Московщиною скінчилася, і Зборовський, не знаючи, що робити на Запорожжі, вирядив 2500 козаків до верхів'я Бузького лиману, куди молдавський господар обіцяв вислати йому коней, а сам з частиною війська на кількох десятках байдаків виплив Дніпром у Прогної88. Минаючи Дніпром Аслам-город, Зборовський упевнив турків, що не буде воювати татар, і ті пустили козаків далі без перешкоди.

Зборовський справді не смів зачіпати татар та турків, бо мав уже від своїх приятелів листи про те, що король дуже гнівається на нього за те, що він підняв запорожців у похід; та тільки бути з запорожцями біля татар і не воювати їх було неможливо, бо козаки не мали сили спокійно дивитися на татар і зараз же кидалися їх бити. Через те сталося так, що комонні козаки, їдучи до Бугу, зразу ж почали бити випадкових на шляху турків і тим збентежили Очаків.

Не відаючи про те, Зборовський набрав у Прогноях декілька байдаків солі і вирядив їх на Січ, сам же з останніми байдаками поплив лиманом до місця, куди мало підійти комонне військо. Та тільки тут козакам сталася пригода. Сподіваючись собі від походу запорожців всього недоброго, турки вже підстерігали їх у Бузькому лимані з десятьма галерами та кількома десятками сандалів і, побачивши своїх запеклих ворогів, зразу ж почали громити запорозькі чайки з гармат.

Тікати запорожцям не було куди. У запалі вони кинулися було штурмувати галери, та турецькі сандали чинили їм до того перешкоди, галери ж своєю пальбою вбивали козаків і навіть потопляли їхні чайки.

Побачивши, що лихо, запорожці пристали до берега і, поховавши чайки в шелюгах, позалягали біля берега в ямах, що порили вепри.

Радіючи з того, що застукали запорожців, турки хотіли всіх їх побрати у бранці і з тим висадили частину війська на берег, та запорожці до рук туркам не далися, а, вдаривши на них як один, багатьох повбивали, решту ж загнали назад на галери.

Одбившись од турків, запорожці пішли понад лиманом угору, маючи на мислі сполучатися з своїм комонним полком, а тут знову лихо: з степу набігло чимало татар і почали закидати їх стрілами, а з лиману знову-таки били з гармат турки.

Тяжко довелося запорожцям одбиватися аж до ночі, коли ж стемніло, вони повернулися до своїх чайок, поскладали на них поранених товаришів і, спустивши чайки на воду, почали потайно обминати турецькі галери. Та й на цей раз не пощастило запорожцям: більшу частину військових чайок половили і, побивши чимало товариства, побрали останніх у неволю. Тільки вісім чайок із Зборовським зрятувалися і піднялися до устя Бугу, де й сполучилися з комонним військом, яке нічого не знало про пригоди свого невдалого гетьмана.

Деякий час Зборовський шукав тут молдавських посланців, та, не знайшовши нікого, мусив врешті йти понад Бугом на Україну, тяжко бідуючи з безхліб'я. Незадоволені своїм гетьманом, що погубив багато товариства, запорожці скинули Зборовського з гетьманства і, обідрані та голодні, пішли на Січ; Зборовського ж за наказом короля у 1584 році було схоплено, привезено до Кракова і там покарано на смерть за те, що збентежив Туреччину.

Богдан Микошинський

Розраївшись зі Зборовським і повернувшись до Січі, запорожці зараз же обрали гетьманом Богдана Микошинського і, посідавши на чайки, попливли у лиман ловити турецькі галери та визволяти товаришів з неволі. На цей раз похід козаків був далеко щасливіший, і вони, застукавши турецький флот біля Очакова, напали на нього зовсім несподівано і, добувши майже всі галери штурмом, повизволяли товаришів, а самі галери попалили.

З походу Богдана Микошинського бачимо, що Аслам-Кермень, стоячи на острові Тавані, не міг забезпечити турків од козацьких походів на лимани та Чорне море. Запорожці вміли обминути його у темні ночі. Далеко трудніше було повертатися запорожцям з походів, бо турки вже знали про них і підстерігали по всіх дніпрових протоках. Іноді, щоб вернутись на Січ, запорожцям доводилося пробиватися крізь турків силою і теряти частину товариства, іноді вони витягали чайки на берег, переносили їх на плечах, обминаючи Аслам-город суходолом, а часом було й так, що доводилося топити свої чайки нижче Аслам-города і йти на Січ пішки, кидаючи у Дніпр чимало важкої здобичі.

Після нападу Богдана Микошинського турецький султан того ж таки 1584 року, поскаржившись у листі королю, що запорожці попалили його галери, вимагав, щоб той приборкав козаків.

Щоб заспокоїти султана, Стефан Баторій другого року (1585) послав на Січ шляхтича Глембицького, щоб вгамував запорожців, а непокірливих привів на волость, та запорожці пустили того посланця «у Дніпр води пити», себто втопили, самі ж того ж таки року аж двічі ходили на татар степами.

Гетьман Михайло Ружинський

Останні походи відбулися вже під проводом князя Михайла Ружинського89, бо Микошинський, через те що допустив утопити королівського посланця, мусив уступитися з гетьманства. Перший похід Ружинського був під Перекоп, а другий — на річки Кальміус та Берду. З тих походів запорожці пригнали до Січі 40 000 татарських коней. Від часу тих походів запорожці й почали мати землі по річках Кальміусу та Берді за свої.

Щоб помститися за останні козацькі напади, кримський хан року 1586 вийшов з Криму, щоб напасти на Україну, і дійшов з ордою до перевозу через Дніпр, що на Таволжанському острові, та запорожці поспіли заступити татарам той перевіз і не пустили їх на правий берег Дніпра — тих же, що спромоглися перекинутись через Дніпр, побили або потопили.

Року 1587 запорожці набігли на Очаків і, вирізавши турків у передмісті, поробили там драбини та по тих драбинах вдерлися вночі й у самий Очаківський замок і побили й там бусурманів. Визволивши при цьому з неволі чимало земляків та обважившись здобиччю, козаки щасливо повернулися на Січ.

Року 1588 частина запорожців з ватажком Гаврилом Голубком вибралася походом на Волощину, але господар дістав поміч од турків і виступив козакам назустріч. У битві під Бичиною Голубка було вбито, запорожці ж повернулися на Січ.

Друга частина запорожців на тридцяти чайках виходила того ж року у Чорне море і, привернувши до Криму, недалеко від Козлова, пошарпала його околиці і щасливо повернулася до Дніпра, захопивши ще по дорозі кілька турецьких кораблів з крамом. Таких крамарських кораблів запорожці у ті часи, треба гадати, захоплювали чимало, бо тогочасна дума говорить про це, як про річ звичайну:

Ой, сидить козак на демені90,
Він деменом повертає
І на Чорне море поглядає:
Ой, пливе судно одним одно,
В йому турчин сидить з туркенею,
А туркеня сидить, вона не гуляє —
Шовковий рушник вишиває:
Ой, кому цей рушник буде —
Ой, чи турчину, чи татарину,
Ой, чи козакові молодому?
Ой, це буде кошовому молодому.

Кулага

Року 1589 запорожці знову виходили у море під проводом кошового отамана Кулаги. Наблизившись до города Козлова і угледівши біля нього кілька турецьких, риштованих гарматами галер, діждали у морі ночі, а як стало темно, атакували ті галери, побили турків і, визволивши невольників, попрорубували галерам днища і пустили їх на дно. Управившись з галерами, Кулага пристав до Козлова і пустив козаків грабувати базарні крамниці. Це було зроблено необачно, бо поки запорожці упоралися з крамницями91, козловський калга Феті-Гірей зібрав узброєних татар і кинувся на запорожців, побиваючи їхні розрізнені купи.

Кулага завзято рубався, та козаки не встигли згуртуватися до нього, і татари його вбили, а кілька десятків запорожців захопили у бранці. Останні запорожці, одбившись од татар, посідали на чайки і виїхали в море. Там вони обрали собі отамана Лободу92 і, пограбувавши під його проводом Білгород (Акерман) на Дністрі, повернулися на Запорожжя.

У всіх перелічених походах останніх років брали участь разом з запорожцями й городові українські козаки. Од реформи Стефана Баторія 1589 року лишилися тільки права козаччини, від обмежень же не лишилося й сліду. Реєстри городових козаків не поновлялися і жалування козакам не платилося, а через те всякий козак звав себе реєстровим, аби не платити податків і не підлягати панові. Городові козаки, як і до реформи, літували на Січі і ходили разом з запорожцями у походи і навпаки: багато запорозьких бурлак виходили на зиму («вилежувати зиму», як казали запорожці) до українських городів, і таким чином певного поділу козаків на реєстрових та запорозьких знову на якийсь час не стало.

Що більше наближався XVII вік, то козаччина все збільшувалася й зміцнювалася, і чутка про хист та відвагу запорозьких козаків все далі розходилася по світу, чи, як казали запорожці, «дибом по світу вставала».



------------------------------------------------------------------

[1] Володимир — київський князь Володимир Святославович (помер 1015 р.). Почав княжити з 978 р. Об'єднав Русь, запровадив християнство.

[2] Варяги — давньоруська та візантійська назва скандінавів (норманнів). У Х—XI ст. були воїнами-найманцями в руських князів. Потім злились із східними слов'янами, прийнявши їхню мову та культуру.

[3] Печеніги — кочівний народ тюркської групи. В IX—XI ст. перекочовували з Середньої Візантії в причорноморські степи. За підтримкою Візантії нападали на Київську Русь. У XI ст. були витіснені на захід половцями. Частина з них українізувалася.

[4] Половці — кочівний народ тюркського походження, який утворив у причорноморських степах державу (XI—XIII ст.).

[5] Золота брама (Золоті ворота) — головна урочиста брама давнього Києва, побудована в 1037 р. До наших часів збереглася в руїнах. Реставрована в 1982 р. з нагоди 1500-річчя Києва.

[6] Обри — авари, племена тюркського походження, які в VI ст. вторглися на Дунай і створили самостійну державу. Спустошували слов'янські землі, а також Візантію, Німеччину, Італію. V VIII ст. їх розгромили слов'яни, відтак удару їм наніс Карл Великий та угорці. На початку Х ст. держава обрів перестала існувати.

[7] Орель — ліва притока Дніпра. Бере початок у Харківській області, протікає по межі областей Дніпропетровської з Харківською та Полтавською, відтак Дніпропетровською областю. Довжина — 346 км.

[8] Царгород — давньоруська назва Константинополя — столиці Візантії. Нині Стамбул — місто в Туреччині.

[9] Батий (Бату, помер у 1255 р.) — монгольський хан, нашестя якого поклало початок татаро-монгольського ярма на Русі. В 1236-1239 роках поневолив північно-східну Русь. а в 1240-1242 — південно-західну. Героїчний опір східних слов'ян послабив монголів і цим порятував Західну Європу.

[10] Волинь — одна із складових земель України. Розміщена у верхній течії Бугу та до правих притоках Прип'яті. Назва походить від Давнього міста Волинь, що за 20 км на південь від Володимира-Волинського. Здавна була заселена дулібами, бужанами, або волинянами.

[11] Поділля — історико-географічна область, що займає територію колишнього пониззя між річками Південним Бугом і Дністром.

[12] Галичина — історико-географічна область України, розміщена на північних відрогах Карпат і прилеглої до них низовини. За часів Київської Русі становила окреме удільне князівство.

[13] Московщина — Московщиною, або Московією, називали до XVIII ст. без будь-якого негативного відтінку російську національну державу, тому що вона формувалася довкола свого політичного центру — Москви, подібно до того, як Київська Русь, або Київська держава, була сформована в Х ст. довкола Києва.

[14] Іван Калита (Іван І Данилович, помер у 1340 р.) — великий князь московський, один із перших об'єднувачів Московського князівства, його прізвисько пояснюється його багатством.

[15] Данило (Данило Романович Галицький,1201-1264) — князь Галицько-Волинської землі з 1238 року, видатний політичний діяч та полководець. Воював з литовськими та польськими феодалами, розбив угорців, підкорив Київ. Будував міста (Холм, Львів). У 1254 р. прийняв королівський титул.

[16] Лев — галицький князь (бл. 1228 — бл. 1301). Після смерті батька Данила (1264) успадкував Перемишльське князівство і місто Львів, назване в його честь. Приєднав до Галичини Белзьке, Холмське і Дорогочинське князівства, а також Люблінську землю.

[17] Юрій (Юрій Львович, бл. 1250-1308, за іншими даними — 1314) — галицько-волинськнй князь, син Льва Даниловича. Князював у Холмщині й Підляшші, брав участь у воєнних походах на Польщу. Після смерті батька в 1301 р. об'єднав усі землі Галицько-Волинського князівства.

[18] Угри — самоназва мадяри, народ з угро-фінської сім'ї, заселяє Паннонську низовину на південь від Карпат.

[19] Литовський народ — згідно з дослідженнями сучасних білоруських істориків об'єднавчою силою Великого Литовського князівства були білоруси, які тоді називалися литвинами. Власне, литовські племена (цю назву вони перейняли від литвинів-білорусів) справді перебували тоді на нижчому рівні розвитку. Однак прибалти дали Литовському князівству династію, подібно до того, як варяги — Київській Русі. Тепер можна з певністю вважати, що Велике князівство Литовське було спільною державою білорусів, литовців та українців.

[20] Гедимін (Гедимінас, помер у 1341 р.) — великий князь литовський (1316-1341), називав себе королем Литви й Русі. Значно розширив кордони Литовської держави.

[21] Ольгерд (Альгердас) — великий князь литовський (1345-1377). Двічі невдало робив походи на Москву (1368, 1370), підтримуючи тверських князів у їхній боротьбі проти об'єднувальної політики московського царя Дмитрія Донського.

[22] Володимир (Ольгердович) — син великого литовського князя Ольгерда (1296-1377), посаджений батьком на київському престолі після захоплення ним Брянської, Чернігово-Сіверської, Подільської, Смоленської, Переяславської та Київської земель.

[23] Візантійське грецьке царство — держава, яка виникла в східній частині Римської імперії внаслідок її розпаду. В IV— VI ст. в ній був рабовласницький устрій, відтак феодальний. З 330 року столиця — Константинополь. Захоплення його турками в 1453 р. ознаменувало кінець Візантії.

[24] М. Костомаров. Т. XXI, с. 689. (Примітка автора)

[25] Менглі-Гірей (Менгли-Герай, помер у 1515 р.) — кримський хан. Переніс столицю ханства зі Старого Криму в Бахчисарай. За його правління Кримське ханство стало васалом Туреччини (1475), відтіснило Литовське князівство від берегів Чорного моря. В 1482 р. захопив і зруйнував Київ.

[26] Перша Пречиста — перший з трьох богородичних празників, які святкуються на Україні. Припадає на 28 серпня, до дня Успіння Богородиці. Звідси його друга назва — Успіння.

[27] Спижовий — бронзовий, з бронзи.

[28] М. Костомаров. Т. XXI, с. 684. (Примітка автора)

[29] Галерами звалися кораблі, що могли плавати не тільки під вітрилами, а й на гребках. На ті гребки й садовили невольників. (Примітка автора)

[30] Спустошливість набігу Менглі-Гірея автор дещо перебільшив.

[31] Острозький — рід Острозьких, волинських князів, один з наймогутніших у Литовській державі в 1341-1620 роках. У II половині XVI ст. Костянтин Острозький заснував школу і друкарню.

[32] Вишневецький — рід Вишневецьких ведеться від значного козака, відтак гетьмана Дмитра Вишневецького. Один з найбагатіших феодальних кланів на Україні. Заувага web-упорядника: Очевидна помилка. Насправді рід Вишневецьких ведеться від князів литовських, а не від Дмитра Вишневецького, як подає примітка. Дмитро Вишневецький взагалі не мав прямих нащадків.

[33] Дашкович (Дашкевич Євстафій, номер у 1535 р.) — український феодал, литовський воєвода. На початку XVI ст. перейшов на бік московського князя Івана Васильовича. Згодом повернувся на Україну. Займав посаду канівського старости, з 1514 — черкаського. Далі брав ряд фортець на Дніпрі для оборони України від татарських нападів і припинення втеч козаків на пониззя Дніпра.

[34] Лянцкоронський — рід українських феодалів. З них відомі такі: 1) Предслав (помер 1531 р.), староста хмільницький, служив у війську Острозьких під час їх походів проти татар у 1516 р. під Акерман та проти турків у 1528 р. під Очаків; 2) Станіслав (номер у 1657 р.), польський гетьман коронний, очолював польське військо у боях під Красним і Вінницею, в 1651 р. зазнав поразки від Івана Богуна. Заувага web-упорядника: Автор має на увазі Предслава Лянцкоронського.

[35] Хмільницький — від міста Хмільник на Вінниччині.

[36] М. Грушевський. Історія України, с. 195. (Примітка автора)

[37] Це ясно доводять нам події з життя Війська Запорозького, хоч пізніші історики за прикладом шановного М. Грушевського й відкидають провідну ідею існування козаччини. (Примітка автора)

[38] Один із факторів, виникнення козацтва — соціальний (боротьба проти поміщиків) — автором недооцінюється.

[39] Тясмин — річка в Кіровоградській та Черкаській областях. права притока Дніпра, довжина 194 км. Бере початок иа Придніпровській височині.

[40] У кобзарських думах — "ушкалі". (Примітка автора)

[41] Ясир — рухлива здобич, найбільше невольники. (Примітка автора)

[42] Пояснення див. у розділі «Січове життя». (Примітка автора)

[43] Безрідний Хведір — за історичними джерелами ця постать не ідентифікується. В аналогічних випадках надалі зноски не подаватимуться.

[44] Ант. та Драгоманов. Історич. пісні малор. нар. с. 248. (Примітка автора)

[45] Невеликий ріжок, щоб подавати гасло. (Примітка автора)

[46] Ремінці, нарізані з сирої, невиробленої шкіри. Набігаючи на Україну, татари привозили з собою цілі пасма сириці. Коли сириця зсихалася на руках бранців, то завдавала їм нестерпних мук. (Примітка автора)

[47] Викошене поле. (Примітка автора)

[48] Див розділ «Шляхи на Запорожжі». (Примітка автора)

[49] Тепер Євпаторія. (Примітка автора)

[50] Тепер Феодосія. (Примітка автора)

[51] Каторга — галера. (Примітка автора)

[52] Червона лоза (Примітка автора.)

[53] Не робить собі збитків. (Примітка автора)

[54] Віно — посаг, придане. (Примітка автора)

[55] Завій — пов'язка, покривало, намітка.

[56] Це потурчена молодиця попросила у чоловіка-турка ножа, неначе б на те, щоб покроїти полотно, та, скінчивши діло, устромила ніж собі в серце. (Примітка автора)

[57] Тавань — острів, розташований в районі сучасного Берислава, районного центру Херсонської області.

[58] Аслам — турецьке місто, збудоване з метою перекрити запорожцям вихід у море.

[59] Вишневецький Дмитро Іванович (помер у 1563 р.) — український магнат. У 50-х роках XVI ст. був черкаським і канівським старостою. В 1554-1555 роках на Малій Хортиці збудував замок. У 1558 р. брав участь у поході російського війська в Крим.

[60] Жигмонт (Сигізмунд II Август, 1520-1572) — король Польщі (1530-1572) та великий князь Литовського князівства (1548-1572) з династії Ягеллонів. Зрівняв православних у правах з католиками (1563), уклав Люблінську унію (1569). У 1572 р. уперше взяв на службу 300 козаків. Звідси й почалися реєстровці.

[61] Грозний Іван (Іван IV Васильович Грозний, 1530-1584) — великий князь всея Русі з 1533 р., російський цар з 1547 р., творець централізованої російської держави, великий деспот, звідси його прізвисько.

[62] Сандал — велике турецьке парусно-весельне судно, можливо, виготовлялося з сандалового дерева.

[63] Московський — термін московський, як і московська держава, А. Кащенко вживає без будь-якого негативного відтінку, у відповідності з історичною традицією. Для означення нового періоду історії колишнього московського царства, що почався у XVIII ст., він вживає термін Росія, російський.

[64] За іншими даними, Д. Вишневецького було страчено в 1563 р., отже.до описаного тут походу.

[65] Карбач — батіг, малахай.

[66] Самійло Кішка — запорозький гетьман початку XVII ст. (дати народження і смерті невідомі), брав участь у морських походах. У 70-х роках XVI ст. попав у полон до турків, де перебував близько 25 років. Поблизу Гльозева (Козлова, тепер Євпаторія) 1599 р. очолив повстання українських невільників на турецькій галері, які перебили яничарів і повернулися на Україну. Після визволення — гетьман запорозьких козаків. Брав участь у походах на Молдаву (1600) та Лівонію (1601-1602).

[67] Люблінська унія — угода польських та литовських феодалів, яка призвела ло оформлення єдиної польсько-литовської феодальної багатонаціональної держави — Речі Посполитої. Внаслідок унії Україна — складова частина Литовської держави — потрапила під владу польських магнатів, що погіршило її становище.

[68] За польськими джерелами — Сверчовський. (Примітка автора)

[69] Тепер Бендери. (Примітка автора)

[70] Тепер Акерман. (Примітка автора). Найновіша назва Білгород-Дністровський.

[71] Браїлов — Браїлів, нині смт. Жмеринського району Вінницької області.

[72] Свірговський Іван (Сверчовський, помер не раніше 1574 р.) — козацький гетьман на початку 70-х років XVI ст. Брав участь у боротьбі проти турків. Об'єднаними силами українських козаків та молдавських повстанців розгромив 24.IV.1571 року велике (102 тис.) турецьке військо. Через зраду тяжко поранений попав у полон. За деякими відомостями, був страчений у Стамбулі.

[73] Селім (Селім Мест, 1524-1574) — турецький султан (1566-1574). Син султана Сулеймана II і Роксолани. За його правління Туреччина воювала з Іраном, Угорщиною, Венецією, «Священною лігою», було закінчено завоювання Аварії та Кіпру. Зазнав поразок від російського війська під Астраханню (1569) та об'єднаних українсько-молдавських військ (1574), що, безумовно, послаблювало могутність Туреччини.

[74] Ружинський Богдан (Остафій Ружинський) — намісник польського воєводи в Києві у 1575-1581 роках. Очевидно, Богданом його прозивали на Запорожжі.

[75] Прогної — система лиманів та озер на північному узбережжі Чорного моря в межиріччі Дніпра і Дністра. Давні угіддя запорожців.

[76] Павлюк (Бут Павло Михнович, помер у 1638 р.) — гетьман нереєстрових козаків, керівник повстання 1637 р. проти Польщі. Невдовзі після програної Кумейської битви потрапив до рук коронного гетьмана М. Потоцького і був страчений у Варшаві. Заувага web-упорядника: Помилка. Автор має на увазі зовсім не того Павлюка, що став на чолі повстання 1637 р. а відтак був страчений поляками — отже, ніяк не міг бути спільником Ружинського бл. 1575 р.

[77] Стефан Баторій (1533-1586) — семиградський (трансільванський) князь, польський король (1576-1586) і полководець. Спочатку зробив спробу знищити Запорозьку Січ, але, готуючись до війни з Росією, вирішив використати в ній українських козаків, тому збільшив реєстр до 600 чоловік.

[78] Підкова Іван, він же Серпяга (помер 16.VI.1578 р.) — запорозький гетьман і молдавський воєвода. За допомогою козаків розпочав у 1577 р. боротьбу проти турецького ставленика П. Мірчина. 31.XI.1577 р. визволив Ясси, після чого його було проголошено господарем. У 1578 р. турки та молдавські бояри почали наступ на Молдову. Підкова відступив на Україну. В Немирові його по-зрадницькому захопив брацлавський воєвода Я. Збаразький. Підкову страчено у Львові за рішенням польського уряду.

[79] Прибитий шлях — шлях, яким татарська орда нападала на Поділля та Галичину.

[80] Сороки — місто в Молдові на правому березі Дністра, нині райцентр.

[81] Острозький Костянтин (Василь) Костянтинович (1526-1608) — князь, український магнат, київський воєвода, культурний діяч, власник володінь, які давали щороку прибутку понад 1 млн. злотих. Виступав на захист православ'я. Заснував у Острозі школу. Був керівником антиуніатського православного собору в Бресті 1596 р.

[82] Вишневецький Михайло — багатий український магнат, київський каштелян, палкий прихильник православ'я, батько Яреми Вишневецького.

[83] М. Грушевський. Історія України, с. 267. (Примітка автора)

[84] Ягорлик — турецьке місто на узбережжі Ягорлицької затоки по сусідству з Кінбурнзькою косою.

[85] Зборовський Самійло (помер у 1584 р.) — польський магнат, власник міста Золочева. Стефан Баторій послав його в 1582 р. на Запорозьку Січ з метою залучити козаків до участі у Лівонській війні. Але його місія скінчилася невдало. Утік з Січі. Був убитий за наказом короля, звинувачений в політичних інтригах. Версія про обрання С. Зборовського козацьким гетьманом належить польському історикові Б. Папроцькому. Деякі сучасні історики не поділяють цієї версії.

[86] За дослідженнями автора. (Примітка автора)

[87] Д. Яворницький. Істор. запор. коз. Т. II. с. 71. (Примітка автора)

[88] Велика коса, що простяглася од Криму до Очаківської протоки. На тій косі є багато озер з сіллю, запорожці ж на своїх степах солі не мали і завжди за Прогноївські озера змагалися з татарами. (Примітка автора)

[89] Ружинський Михайло — гетьман реєстрового козацтва (1585), походив із старовинного князівського роду.

[90] Демень — різновид козацької чайки.

[91] Д. Яворницький. Істор. запор. коз., с. 89 (Примітка автора)

[92] Лобода Григорій (помер у 1596 р.) — запорозький гетьман у 90-х рр. XVI ст. Належав до реєстровиків. Восени 1594 і весною 1595 років разом із С. Наливайком (гетьманом випищиків) брав участь у походах проти турків на Молдову. У травні 1596 р. вів оборону козаків в урочищі Солониця. Був убитий повстанцями, запідозрений у зраді.
PMEmail PosterWWW
Top
киянин
Отправлено: Ноя 1 2015, 16:45
Цитата


експерт Засновник форума
*****

Группа: Администраторы
Сообщений: 2377
Из: Київ
Пользователь №: 1
Регистрация: 12-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: 25



Здобуття українськими козаками Озова в 17-му столітті.

Маючи постійну небезпеку від турецької фортеці на Озівському морі, українські козаки прикладали багато зусиль для того, аби її ліквідувати. Донські козаки, існуванню яких Озівська фортеця загрожувала в першу чергу, власними силами впоратися з турками не могли, тож доводилося запоріжцям допомагати своїм східним сусідам. Переконавшись після походу на Озів Байди-Вишневецького 1560-го року, що з суші здобути турецьку фортецю дуже важко, запорожці вирішили спробувати здобути її з моря. Ці морські походи українських козаків повинні були стати відповіддю туркам за їхні постійні набіги на слов’янські землі, помстою за покривджені долі українських бранців, які саме через невольничий ринок Озова потрапляли у вічне рабство до турецьких феодалів.

З різних джерел відомо, що впродовж першої половини 17-го століття було декілька таких морських походів запорізьких козаків до Озова. Відомий дослідник історії українського флоту Мирослав Мамчак, спираючись на документи з турецьких архівів, стверджує, що після Вишневецького до Озова з козацькими флотиліями рушили й інші відомі запорізькі отамани – Семен Скалозуб 1600-го року (загинув у бою в Керченській протоці) і Іван Сулима 1632-го року. Сулимі, за Мамчаком, нібито навіть вдалося здобути Озів, хоча інші джерела про це нічого не кажуть. Більш традиційною датою походу Івана Сулими на Озів вважається 1634-й рік. Радянський історик Юрій Тихонов стверджував, що козакам під час наступу вдалося взяти куткову вежу міста, але мури вежі обвалилися, і камені засипали вхід до фортеці. В цьому нападі на Озів разом з запорожцями брали участь і донські козаки, а після походу гетьман Сулима зиму перебував на Дону, і повернувшись на Запоріжжя наступного року, штурмом узяв польську фортецю Кодак на Дніпрі, але потрапив у полон до поляків і був страчений у Варшаві.

Є також свідоцтва про морські походи запоріжців на Озів 1615-го року (разом з донцями) і 1633-го (можливо це також помилкова дата походу Сулими). Мирослав Мамчак, знов таки спираючись на турецькі документи, згадує про дві спроби узяти Озів князем Вишневецьким (він відносить цю подію до 1559-го року):

«Чотири турецьких документи від 2 липня 1559 року згадують про атаку, здійснену «Дмитрашкою і невірними» на фортецю Азов. На цей раз напад 10-тисячного сухопутного загону і флотилії Вишневецького, крім гарнізону Азова, відбивали Ногайська орда та турецька флотилія із шести галер та десятка каліт. Цей напад, хоч і був відбитий, викликав велику тривогу в Стамбулі.

Вперше передовий турецький форпост, що зв’язував Стамбул з Астраханню і Туркестаном, давній «шовковий шлях» та пункт доставки в столицю Порти продовольчих запасів і невільників опинилися під загрозою. В Стамбулі почався голод. За повідомленням Алі-Реїса, адмірала турецького флоту, у вересні того ж року Вишневецький вдруге взяв в облогу Азов, а його ескадра здійснила атаку на Керч, де, витримавши бій з турецькою ескадрою, відступила на Дон» (Мирослав Мамчак «Флотоводці України»).

Як бачимо, свідоцтв про запорізькі походи на Озів не так і багато, і вони часто суперечать одне-одному. Тем не менш, ми можемо зазначити, що здобуття Озова залишалося однією із провідних засад запорізької воєнної політики 17-го століття, і після того, як ближче до середини цього століття, значно посилилося донське козацтво, у запорожців виникла реальна можливість, спільно з донцями, захопити нарешті цю важливу турецьку фортецю на узбережжі Озівського моря. Захоплення козаками Озова відбулося у червні 1637-го року, і провідна роль у цій військовій операції належала цього разу саме донським козакам, але без значної допомоги з боку запорожців зробити їм це було б дуже і дуже важко.

Перш за все, саме відчайдушний штурм Озова гетьманом Сулимою за три роки до того, коли тільки нещасливий випадок не дозволив українським козакам увірватися до міста, надав донським козакам віри в те, що здобути цю турецьку фортецю, яка до того вважалася неприступною, цілком можливо. Рішення про похід на Озів було схвалене донським військовим кругом ще у січні. До середини квітня донські козаки чекали на запорозькі загони, які рухалися їм на допомогу. В результаті, до походу зібралося 4,5 тисячі донців і 1 тисяча запорожців. 21 квітня розпочалася облога міста. Тривала вона дев’ять тижнів. 18 червня, зробивши підкоп під мур та заклавши міну, після вибуху, козаки увірвалися до Озова. Суточки на вулицях міста продовжувалися три дні. Турків було вибито з Озова, козаками було звільнено 2 тисячі бранців.

Так на п’ять років Озів став козачим містом. Територія фортеці стала заселятися козацькими родинами, місто захищав могутній гарнізон з донців та запорожців. Участь запорізьких козаків в так званих «озівських подіях» 1637-1642 рр. яскраво висвітлена в історичних працях і дослідженнях українського історика і архівіста 20-го ст. Олени Апанович. За її твердженнями, саме завдяки запорозьким підривникам, козакам вдалося захопити це місто. Після здобуття Озова та поділу воєнних трофеїв запорожці пішли з міста. Але довідавшись про те, що турки збирають велике військо і готуються вибити козаків з Озова, донці знову звертаються до українців по допомогу. В Озів прибувають нові загони українських козаків. Донські повідомлення до Москви стверджують, що на кінець 1637-го року в Озові вже було 700 запорожців, а донський отаман Михайло Татаринов очікував прибуття на Дін не менше 10 тисяч вояків з України. Насправді запорожців до Озова прийшло набагато менше – лише кілька тисяч, але знову саме вони відіграли вирішальну роль в справі захисту Озова від турків.



Здобуття козаками Озова 1637-го року. Реконструкція.

Літом 1641-го року до Озова підійшло величезне турецько-татарське військо. Турків і татар було в 6-8 разів більше від козаків. Турки мали добре озброєні кораблі та важкі гармати. Коли вже вороги оточили місто, зненацька, з боку моря, з’явилися запорозькі чайки з українськими козаками. Кілька сотень українців, під прапорами, з музикою, в святковому вбранні, прорвалися до Озова, нагнавши страху на переляканих турків та надавши нову надію на перемогу оборонцям міста.

Про інший звитяжний вчинок українців пише російський дослідник Олександр Самсонов у своїй праці «Безсмертний подвиг донських і запорізьких козаків: Озівське сидіння». Автор зазначає: «Загін донців, після розвідки повертаючись назад, на березі зіткнувся з багатотисячною армією супротивника. Козаки прийняли нерівний бій - відкочуючись до річки, прорватися вони не могли, дорогу закрила турецька армія. Гарнізон Озова також допомогти не міг, навіть усе військо, вийшовши за мури, просто вилягло б у бою. Але сталося справжнє диво –«сміливість і міста бере»; запорожці зажадали пропустити їх допомогти гинучим братам. Старшини були вимушені поступитися: ворота відкрилися і загін запорізьких козаків понісся у бій. Турецькі командири не вірили своїм очам: невірні загубили розум, самі рвуться до своєї загибелі. Турецькі сипахи лавиною рушили назустріч, але козаки зробили унікальний маневр - на ходу збилися в клин, пробили турецький фронт і прорвалися до залишків загону донців. Сипахи були елітою турецьких військ, хоробрими і умілими воїнами, але і вони не чекали такого розвитку подій. Турки змішалися, і, поки перебудовували ряди, а паша (турецький командувач) слав допомогу, козаки змогли пробитися під захист стін Озова».



Пам’ятний знак на честь загиблих козаків. Позаду – залишки озівських валів.

Облога турками Озова продовжувалася до самої осені. Погубивши у боях біля 25 тисяч чоловік, османи змушені були припинити війну і повернутися до Туреччини. Натомість вони вдалися до дипломатичних засобів. Турецький уряд звернувся до московського царя, вимагаючи від росіян вчинити тиск на донських козаків, та погрожуючи Росії широкомасштабною війною у випадку не виконання турецьких вимог. Росія ж провадила у відношенні до донських козаків в ті бурхливі часи досить таки лукаву політику. Таємно допомагаючи Озову, разом з тим офіційно заявляла про те, що не має на донських козаків жодного впливу. Тепер же, злякавшись османського ультиматуму, московський цар Михайло Романов наказав донцям віддати туркам Озів і назавжди покинути місто. Не чекаючи такої зради від росіян, донці розгубилися. Воювати на два фронти – проти турків та москалів вони не могли. Довелося залишати Озів, пожертвувавши ради миру з Росією, тисячами загиблих в боях за фортецю козаків. Донці зруйнували озівські мури, забравши з собою до своєї столиці міста Черкаська на згадку про колишні перемоги стулки воріт фортеці та коромисло міських терезів. Вони й донині зберігаються в Воскресенському соборі станиці Старочеркаської. Турки ж незабаром поновили Озівську фортецю, і через кілька десятиліть українським і донським козакам знову довелося проливати свою кров, штурмуючи турецький Озів. Такою була кривава ціна, що заплатили козаки за московську зраду 1642-го року.

Повернувшись до Озова, турки знову, на довгі 50 років, встановили контроль над узбережжям Озівського моря. Нову спробу вибити їх звідси здійснив у 1695-1696 рр. молодий російський цар Петро Перший. Зазнавши поразок при його попередниках від турків і шведів, Московська держава втратила всі виходи до теплих морів. Новий амбітний володар Московщини вирішив повернути Росії морські узбережжя, і з цією метою розпочав нову війну з Туреччиною. Провідну роль у бойових діях цієї війни відігравали українські козаки – реєстрові та запорозькі, які мали величезний досвід у боротьбі з турками. Під час першого походу на Озів 1695-го року, українські війська під проводом гетьмана Мазепи відвертали увагу турецьких армій бойовими діями на Дніпрі, захопивши турецькі фортеці Кизикермен, Тавань та інші. А от росіяни під Озовом зазнали поразки, відступивши звідти з великими втратами. Діставши науку з цієї невдачі, Петро Перший наступного року віддав перевагу у новому поході під Озів саме українським козакам. Керував українськими військами в Другому озівському поході 1696-го року чернігівський полковник, наказний гетьман Яків Лизогуб. І дотепер пишаються мешканці Чернігова славними перемогами своїх предків, що відбулися під Озовом триста років тому. Ось як про це пише чернігівський історик Олександр Глушко:

«Похід на Азов у 1696 р., що розпочався 24 квітня, став однією з найбільших військових кампаній за участю Чернігівського козацького полку. На чолі козацького корпусу у складі російсько-українського війська був наказний гетьман, чернігівський полковник Яків Лизогуб. Водночас гетьман Іван Мазепа з кількома полками, у тому числі частиною чернігівських козаків, прикривав Крим, щоб хан з ордою не напав на російсько-українські сили з тилу. Крім чернігівських козаків, під командуванням Я.Лизогуба були також Прилуцький, Лубенський, Гадяцький, компанійський і сердюцький полки загальною чисельністю до 15 тисяч чоловік. Військо рухалось у напрямі Батурин – Охтирка – Валуйки – Черкаськ – Азов і прибуло до місця призначення 17 червня 1696 р. Табір розташувався на лівому березі Дону. Прибувши під Азов, війська взяли його в облогу і почали готуватися до штурму. Козакам довелось також відбивати напади татар, які намагалися прорвати кільце оточення. Особливо активну участь у бойових діях взяла козацька і компанійська кіннота, яка, починаючи з 18 червня, щоденно зривала спроби татар прорватися до міста з боку р. Кагальник. Також було відбито напади турецько- татарського війська з боку степу 24 червня, 30 червня, з 2 по 8 липня, 13 липня.Козаки Чернігівського полку брали активну участь і у відсічі вилазкам турецького гарнізону з обложеного Азова.

Вирішальну роль у взятті фортеці відіграли українські козаки під проводом Я. Лизогуба. Російські урядовці, які відповідали за постачання під Азов продовольства, значну його частину розікрали, відтак в українських і російських полках почався голод. Голодні козаки, залучені до земляних робіт, вирішили здобувати Азов і, незважаючи на те, що московське командування не планувало наступу, здійснили успішну атаку. З метою підготовки до штурму Азова з 23 червня по 15 липня було насипано земляний вал, який значною мірою вирішив долю походу, споруджено потужний табір, укріплений артилерією. З 14 по 16 липня з цього валу вівся обстріл Азова, внаслідок якого вдалося зруйнувати один з бастіонів фортеці. 17 липня, відбивши атаку татарської кінноти зі степу і вилазку турецького гарнізону з Азова, війська розпочали штурм фортеці. 19 липня азовський гарнізон капітулював. Після перемоги чернігівські козаки з 20 по 29 липня брали участь у відбудові фортеці, а 31 липня рушили додому. Незважаючи на запеклу боротьбу під Азовом, втрати чернігівських козаків у цьому поході були порівняно незначними – загинуло 26 і було поранено 25 козаків, 4 потрапили в полон».



Катерининська церква у Чернігові. На передньому плані намети московських попів.

Петро Перший по заслузі оцінив подвиг українських козаків під Озовом. В козацькому місті Острогозьку, столиці одного зі слобідських українських полків, повертаючись після звитяжної перемоги, російський цар зустрівся з українським гетьманом Іваном Мазепою, і від щирого серця дякував українцям за їхню хоробрість та рішучість. На місці цієї зустрічі царя і гетьмана, на центральній площі сучасного Острогозька Воронізької області (що зветься і зараз Майданом), поставили нащадки українських острогозьких козаків пам’ятний знак – єдиний у Росії, де ім’я великого українського гетьмана згадується з пошаною. А чернігівські козаки на пам’ять про здобуття Озова збудували 1715-го року Катерининську церкву, яку присвятили пам’яті покійного вже тоді Якова Лизогуба. Своїми вишуканими формами Катерининська церква дуже нагадує Воскресенський собор у донському Черкаську. Обидва собори побудовані українськими майстрами, за кращими зразками українського козацького бароко. В наші часи Катерининський собор міста Чернігова належить Українській Православній церкві Київського Патріархату. Але московські попи й досі чинять провокації, аби повернути цей український храм під свою юрисдикцію. Під стінами святого місця вони встановили свої намети, з яких лунає в Божий храм антиукраїнська агітація. Історія повторюється – 300 років тому українські козаки боронили Озів від ворожих турків, тепер українські вірні боронять свій храм від нападів посіпак російського імперіалізму. Але перемогли ми триста років тому, переможемо і зараз.

Пам’ять про козацьку перемогу зберігається і в сучасному Озові. На гербі міста зображено козацький український хрест, що розташований зверху над півмісяцем. Це символізує перемогу козаків над турками
haidamaka.org.ua/page_zdukkodon.html
PMEmail PosterWWW
Top
0 Пользователей читают эту тему (0 Гостей и 0 Скрытых Пользователей)
0 Пользователей:

Topic Options ОтветитьНовая темаСоздать опрос

 


Текстовая версия