Powered by Invision Power Board


  ОтветитьНовая темаСоздать опрос

> Військовий та територіальний устрій Вольностей Зап
Козак
Отправлено: Апр 18 2010, 11:20
Цитата


Новачок


Группа: Пользователи
Сообщений: 6
Пользователь №: 2
Регистрация: 15-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: нет



Устрій запорозької спільноти базувався на республікансько-демократичних засадах, головними елементами яких були інститут козацької ради та курінно-кошовий устрій. Як військово-політичне утворення Запорозька Січ мала подвійний поділ - військовий і територіальний.
У військовому аспекті Січ та її військо поділялися на курені, які були базовою структурною одиницею адміністративно-політичного устрою Січі. Традиційно на Запоріжжі налічувалося 38 куренів. Незмінними впродовж усього існування Січі залишалися їх назви, первісно отримані чи то від імені першого курінного отамана, чи від місця, звідки прийшли за Дніпрові пороги перші козаки - засновники куреня. Більшість із куренів мали назви українських міст, наприклад, Батуринський, Іркліївський, Канівський, Переяславський. У запорозьких козаків слово «курінь» вживалося у двох, але, водночас, тісно пов'язаних одне з одним значеннях: і як назва певної військово-політичної одиниці, що становила ядро Війська Запорозького, і як спеціальне помешкання для його проживання.
Як спеціальна військово-політична одиниця курінь гуртував запорожців, які мешкали на Січі, й тих, що були до нього приписані, але в мирний час вели своє господарство на зимівниках чи в городовій Україні. Кожного, хто прибув на Січ із бажанням стати козаком, записували до одного з куренів. Замість платні в одній з паланок козак отримував землю для господарювання або право на промисел і, залежно від форми або стадії ведення господарства, перебував на помешканні в бурдюзі, зимівнику, хуторі чи слободі. Частина козаків по черзі виконувала обов'язки з прикордонної та гарнізонної служби.
Кожний козак мав подвійне підпорядкування: адміністративно-військове та судове - керівництву паланки (як мешканець, воїн і господар) і військово-мобілізаційне та господарче - керівництву куреня (як воїн і господар). Вироблену чи добуту на промислі продукцію козак реалізовував через торгівлю і на зароблені кошти одягався, озброювався та харчувався (зокрема під час гарнізонної служби чи походу), а також сплачував податки до військової скарбниці Січі та скарбниці куреня.
Поза межами Запорозької Січі в розпорядженні товариства перебували землі, відомі під назвою «Вольності Війська Запорозького», які в адміністративно-територіальному аспекті поділялися на окремі округи - паланки (у перекладі з турецької - невелика фортеця, укріплення, де містилося управління певної частини території, себто територіальна адміністрація). На початку XVIII ст. було п'ять паланок, а згодом вісім (Бугогардівська, Кодацька, Самарська, Орільська, Протовчанська, Кальміуська, Інгульська, Прогноївська). Адміністративно-територіальними центрами паланок були слободи або містечка, які водночас служили оборонними форпостами.
Оскільки одруженим проживання в Січі заборонялося, військо також поділялося на січовиків (людей неодружених) і волосних козаків, або «сиднів» (гречкосіїв), які селилися з сім'ями по довколишніх степах. Усі разом - січовики та їхні волосні побратими - становили одну військово-адміністративну організацію, яка офіційно називалася «Низовим Запорозьким військом і товариством».

Список запорізьких куренів:
38 куренів Запорозької Січі і в кожному була своя курінна старшина: курінний отаман, писар, хорунжий і така посада, як курінний кухар.

Батуринський
Брюховецький
Васюринський
Ведмедівський
Вем'яківський
Дерев'янівський
Джерелівський
Донський
Дяківський
Іванівський
Іркліївський
Калниболоцький
Канівський
Кисляківський
Копелівський
Коренівський
Корсунський
Крилівський
Кущовський
Левушківський
Мишастівський
Мінський
Незамайківський
Пашківський
Переяславський
Пластунівський
Платнерівський
Полтавський
Поповичівський
Рогіївський
Сергіївський
Нижньо-
Стеблівський
Вищестеблівський
Тимошівський
Титарівський
Уманський
Шкуринський
Щербинівський

На Запорозькій Січі сформувався своєрідний суспільно-політичний устрій.
Найвищим органом влади була січова (військова) рада. Головна функція ради полягала у реалізації колективної волі товариства, поняття якої посідало центральне місце в системі демократичних громадянських цінностей запорозької спільноти.
Згідно зі звичаєвим правом у роботі січової ради брали участь усі козаки, які на той час перебували у Січі. (За деякими твердженнями, не допускалися до виборів старшини лише козаки-новобранці в перші роки свого перебування на Січі). Кожний мав однакове право голосу. Інколи ради проводилися і на репрезентативній основі депутацій від куренів або ж винятково старшинські. Зібрання козаків з їхньої ініціативи називалося чернецькою радою.
Рада на Запоріжжі була водночас і вищим законодавчим, і адміністративним, і судовим органом влади. На розгляд ради виносилися найважливіші питання життєдіяльності козацького товариства: встановлення козацького устрою, вирішення питань про участь війська у війні, обсяг і характер повинностей Запорозького війська, ведення переговорів із представниками інших країн, заслуховувалися звіти вищих керівників. Нерідко січова рада виступала і як вища судова інстанція у найбільш складних справах. Участь козаків у раді розглядалася як громадянський обов'язок, тому нерідко ледачих підганяли на зібрання киями.
Рада реалізовувала свої повноваження через козацьке коло (велике, мале). Велике козацьке коло складало січове товариство разом із курінними отаманами. Кожен із присутніх на раді козаків міг вільно висловити свою думку. Після тривалих нарад (могли тривати й не один день) козацька рада ухвалювала рішення, яке обов'язково ґрунтувалося на засаді одностайної згоди всіх учасників зібрання. Ця згода досягалася через спрощену процедуру волевиявлення, що зводилася до схвальних або заперечних вигуків і підкидання шапок. Думка більшості перетворювалася на одностайне рішення ради, оскільки меншість завжди була змушена коритися диктату більшості, незгодним загрожували смертю. Це був спосіб, завдяки якому запорозька спільнота, організована на засадах військового суспільства і прямої демократії, забезпечувала свою політичну і військову згуртованість, а також достатній рівень правової й громадянської дисципліни.
Коли козацьке коло обговорювало питання порядку денного в принциповому плані, для пророблення механізму їх реалізації збиралося на нараду мале козацьке коло з представників старшини. Члени малої ради засідали сидячи на землі посередині великого козацького кола. Свої пропозиції, зокрема й підготовлені письмово, вони подавали на розгляд і затвердження великому козацькому колу. Про результати розгляду питання в малому колі козацькому зібранню повідомляли осавули.
Породжена методом прямої демократії колективна воля запорозької громади була обов'язковою для виконання не тільки для січових козаків, мешканців запорозьких слобод і хуторів-зимівників, а й для всіх представників владної ієрархії включно з кошовим. Рада мала достатньо механізмів, аби протистояти ексцесам, пов'язаним з ігноруванням волі спільноти й невиконанням спільних ухвал. Насамперед, існувала практика усунення винуватців із їхніх посад та жорстоких репресій стосовно тих, хто наважувався не виконувати важливих постанов ради. Каралися посли, які, на думку учасників ради, недостатньо ретельно виконали доручену їм справу. Позбавлялися булави, а інколи й життя гетьмани чи кошові, котрі не виправдовували сподівань громади або ж підозрювалися у відхиленні від політичної лінії, визначеної загальною козацькою радою. Наприклад, за спроби посилити свої владні прерогативи за рахунок товариства був страчений козаками один із перших козацьких ватажків Предслав Лянцкоронський.
Ради скликалися обов'язково тричі на рік - на Новий рік, Великдень і Покрову, а також у міру необхідності. Найважливішою вважалася рада, що збиралася на Новий рік. На неї покладалося завдання переобрання виконавчої структури Січі - коша (кошового уряду) та перерозподілу між членами січового товариства угідь, що перебували в підпорядкуванні коша.

Кіш як центральний орган управління Запорозької Січі
Кіш як центральний орган управління відав адміністративними, військовими, судовим й навіть духовними справами козацького товариства. Він складався з військової (командної) старшини, до якої входили отаман, суддя, писар і осавул. На чолі коша стояв виборний кошовий отаман.
Кошового отамана обирали на рік. Вибори, як правило проходили 1 січня кожного року разом із кошовим обилали і всю військову старшину. Це не означало, що обраний мав обов'язково керувати увесь свій термін. Його могли переобрати в будь-який момент. Але для того, щоб ініціювати переобрання кошового отамана, або будь-якої іншої посадової особи, треба було мати вагомі аргументи. Ними могли бути злочин, незадовільне керівництво громадою та зрада. Відомі випадки, коли кошові закінчували життя самогубством. Дехто з кошових обіймав цю посаду по 10-15 років, як, скажімо, І. Сірко або П. Калнишевський.
Вибори кошового отамана знаменували кульмінаційний момент ради, оскільки від його діяльності значною мірою залежало життя на Січі протягом цілого року. Кошовий отаман зосереджував у своїх руках велику військово-адміністративну та судову владу. Він наділявся надзвичайними повноваженнями під час воєнних дій, але ніколи не був необмеженим диктатором. У своїх діях кошовий отаман керувався козацькими звичаями й традиціями. У мирний час владу кошового отамана обмежували: щорічний звіт перед військовою радою, річний термін перебування на посаді, а також сама військова рада, яка будь-коли могла зажадати звіту отамана. Кошовий отаман керував усіма галузями козацьких вольностей у Січі, паланках, зимівниках; від імені товариства вступав у дипломатичні зносини з іншими державами. Кошовий затверджував обраних або призначених козаків на посади, а також розподіл земель (паланок) і трофеїв між куренями; вирішував питання прийняття козаків до війська або їх звільнення. Як верховному судді йому належало остаточне вирішення або затвердження у справі, вибір виду й міри покарання винного чи злочинця. Тож найчастіше кошовий отаман виступав у ролі найвищої апеляційної інстанції. Іноді, залежно від ситуації й характеру порушення заведеного порядку, він розглядав провину безпосередньо. До обов'язків кошового входило також призначення духовних осіб у січову й паланкові церкви.
Другою після отамана особою в Запорозькій Січі був військовий суддя, який виступав гарантом дотримання споконвічних звичаїв січової спільноти. У виконанні своїх основних функцій військовий суддя керувався не писаним законом, а переказами й традиціями, закріпленими багатовіковим досвідом народу. На суддю покладався обов'язок вершити судочинство «швидко, справедливо та безпристрасно». Він розбирав кримінальні й цивільні справи, чинив суд над злочинцями, давав поради протиборчим сторонам, але найбільш складні й відповідальні справи разом із своїми пропозиціями передавав для остаточного затвердження кошовому отаманові або раді. За відсутності кошового отамана суддя переймав його обов'язки, тобто ставав наказним кошовим отаманом. За допомоги військового скарбничого він регулював витрати коштів на Січі та виконував обов'язки начальника артилерії. Зовнішньою ознакою влади військового судді була велика срібна печатка, яку він мусив завжди мати при собі під час загальних рад і скріплювати нею всі постанови січового товариства.

Військові служителі, похідна та паланкова старшина
Окрім діючої військової старшини та «батьків» до структури управління Запорозької Січі входили також військові «служителі» (начальники або чиновники) - нижча виконавча ланка, а також похідна та паланкова старшина.
До військових чиновників належали такі особи.
Військовий пушкар на Січі очолював артилерійську та фортифікаційну справу. Зберігав порох і свинець, ядра, навчав і командував гармашами. Клопотався постачанням артилерії. У віданні пушкаря була також пушкаря, де утримувалися злочинці, тому часто він використовувався як в'язничний наглядач. У розпорядженні пушкаря перебували підпушкар і декілька гармашів.
Військовий товмач (або драгоман), окрім іншомовних перекладів документів та переговорів з іноземцями, очолював розвідку та контррозвідку Січі. Входив до складу посольств, що відряджалися від Січі до інших держав.
Довбиш завідував військовими литаврами, якими скликав козаків на ради. Крім цього прямого обов'язку, довбиш інколи виконував поліційні (супроводжував злочинців на суд, приковував засуджених до ганебного стовпа посеред січового майдану тощо) та інспекторські (проводив інспекцію виходу козаків із зимівників) функції. Назагал довбиш уважався помічником осавула: направлявся в паланки для з'ясування причин затримки податків, особисто мав бути присутнім при виконанні вироків, стягував на користь війська мито тощо.
Діяльність військових шафарів та кантаржеїв пов'язувалася з дотриманням режимних вимог. Шафарами (яких було чотири чи більше), називали збирачів податків на перевозах: Козацькому, Микитинському (через Дніпро), Самарському (через Самару), Бугово-Гардовому (через Буг). У кожного шафара був підшафарій, писар і підписарій. Кантаржей на Січі був хоронителем еталонів ваги і міри, стежив за дотриманням правил торгівлі. До функцій кантаржея належало також відання збором відрахувань до січової скарбниці. Він збирав на користь товариства податок із товарів і продуктів, які привозилися на продаж до Запоріжжя.
Військові канцеляристи поділялися на старших і молодших та перебували під командою військового писаря.
До складу військових служителів входили також отамани січової школи. Вони очолювали освіту дітей у січових школах (навчання велося коштом Січі), та обиралися самими школярами (один для школярів старшого, інший - молодшого віку). Військові шкільні отамани піклувалися забезпеченням школярів продовольством і приладдям, зберігали шкільну скарбничку.
Важливим елементом адміністративно-політичної структури була церква. Збереглося надзвичайно мало історичних відомостей, що давали б уявлення про внутрішньоцеркову організацію й структуру запорозької церкви. Через настоятеля церковно-січової церкви (Покрови Богородиці) реалізовувалися розпорядження кошового отамана, військової ради, адресовані й іншим запорозьким церквам (у 1775 р. в Запорозькій Січі діяло 14 парафій). Потреба виконання управлінських, розпорядницьких церковних функцій зумовила згодом (у часи Нової Січі) спеціальну посаду - начальника січових церков.
До військових служителів належали також козаки, що обіймали посади булавничого, хорунжого, бунчужного і перначника. Хоча інколи їх відносили й до вищої кошової старшини.
За січовою (військовою) старшиною йшла територіальна - паланкова. Вона стояла вище військових «служителів», однак діяла за межами Січі, у своїх паланках. Паланкову старшину комплектували за допомоги виборів у Січі. До її складу входили: полковник (його називали ще «сердюком»), осавул, писар, підосавул, підписар, хорунжий. На ці посади щорічно обиралися на раді найзаслуженіші люди.
Полковник на території паланки уособлював кошового. Він так само виконував адміністративно-фінансові та військові функції, відав судочинством. (До паланкового суду входило по три представники від паланкової адміністрації та козацької громади). Влада паланкового полковника поширювалася як на козаків, що мешкали на території певної паланки, так і на осіб, котрі проїжджали через територію паланки.

Гетьман (від нім. Hauptmann, польськ. Hetman — начальник) — назва вищих воєначальників у таких державних і військово-державних утвореннях як Велике Князівство Литовське, Королівство Польське, Річ Посполита Обох Народів та Військо Запорізьке Низове (військово-державна організація). ВпершеНазва гетьман походить з Чехії, з часів повстань таборитів і гуситів (в XV ст.). Вперше гетьманом тут називають відомого воєначальника Івана (Яна) Жижку. У Польщі та Великому князівстві Литовському
З 2-ї пол. XV століття – командуючий збройними силами. Початково гетьман призначався королем лише на час воєнних дій, надалі - з 1503 р. посада гетьмана великого коронного (гетьмана великого королівського), згодом гетьмана великого литовського стала постійною, а з 1581 р. – довічною. З 1527 р. гетьмани стали найвищими військовими керівниками. Їхніми помічниками були гетьмани (відповідно коронний та литовський) польні ("польові" - як військова посада це приблизно відповідало посаді Field Marshal, фельмаршал) що займалися, зокрема, організацією постачання війська, розвідки, керували найманими військами тощо. Вперше ця посада з’явилася у Польщі у 1539 р., у Великому князівстві Литовському дещо пізніше. Слід зауважити, що посади гетьмана у Польському королівстві і Великому Князівстві Литовському зазвичай віддавалися представникам впливових князівських родин, в князівстві Литовському - часто нащадкам Рюриковичів і Гедиміновичів, Острозьким, Вишневецьким (з роду яких козацький воєначальник Дмитро Вишневецький), Кішкам (з роду яких козацький полководець Самійло Кішка), Ходкевичам та ін. В Україні
Після утворення 1572 р. українського реєстрового козацького війська (Війська Запорізького Низового) гетьманами стали називати його керівників. Уряд Польсько-Литовської держави всіляко уникав вживання даного титулу і підміняв його виразом “старший його Королівської Милості Війська Запорізького”. Однак козацькі керівники продовжували вживання титулу гетьмана (К. Косинський, С. Наливайко, Т. Федорович). Повноваження гетьмана реєстрового козацтва були суттєво обмежені урядом Речі Посполитої, а часто ця посада взагалі скасовувалась. Так, придушення козацько-селянських повстань 1637 – 1638 рр. Замість гетьмана було призначено урядового комісара.
Внаслідок відновлення після Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького 1648 – 1657 рр. української держави гетьман став її главою. В його руках була зосереджена вся повнота виконавчої, законодавчої та судової влади, здійснював зв’язки України з іноземними державами, мав значний вплив на церковні справи. Гетьманські укази – універсали, які були обов’язковими для всього населення. Ознаками влади гетьмана були бунчук та булава. Гетьман мав право призначати замість себе наказного гетьмана тимчасового керівника певної території.
Титул гетьман, як український аналог слова президент вживалося, упродовж квітня – грудня 1918 р. на чолі Української Держави стояв Павло Скоропадський, який мав титул гетьмана.
Етимологія слова "гетьман" (згідно Д.Яворницького: ІЗЗ с.37) походить від власного імені литовського князя Гедиміна (Гедиман, Гедман, Гетман), під орудою якого були вперше розбиті монголо-татарські орди об'єднаним русько-литовським військом у 1320 році; хоча деякі науковці убачають подібність слова від німецького Hauptmann – капітан. В «Щоденнику» своєї подорожі на Січ (згідно ЛЩ) Еріх Лясота залишив багато цінних відомостей, зокрема й щодо титулу «гетьман». У його нотатках записане послання запорожців імператору Рудольфу 1594 року, де сказано самими запорожцями однозначно: «Коли отримали певну відомість, що кримський хан з усією своєю ордою хоче переправитись біля Очакова через Дніпро, ми вирушили туди разом із своїм гетьманом, щоби перешкодити їм на переправі». Цей епізод Лясота занотував такими словами: «На березі нас відразу ж провели в Коло запорожців, а оскільки кілька днів тому, а саме 31 травня, гетьман Богдан Микошинський на 50 галерах з 1300 козаками подався в моря, ми… воліли зачекати на щасливе повернення гетьмана».


--------------------
Вольному – Воля, скаженому – круча, спасенному – рай.
PMEmail Poster
Top
0 Пользователей читают эту тему (0 Гостей и 0 Скрытых Пользователей)
0 Пользователей:

Topic Options ОтветитьНовая темаСоздать опрос

 


Текстовая версия