Powered by Invision Power Board


  ОтветитьНовая темаСоздать опрос

> Походження та ранні етапи етногенезу слов'ян, дискусійна тема із широким колом питань
киянин
Отправлено: Апр 15 2011, 10:41
Цитата


експерт Засновник форума
*****

Группа: Администраторы
Сообщений: 2370
Из: Київ
Пользователь №: 1
Регистрация: 12-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: 25



На створення зазначеної теми мене надихнуло запитання однієї особи щодо написання статті за заданою головним редактором тематикою.

Для подальшого розвитку дискусії наведу деякі тези та відповіді на них.

Ця тема перетинається з іншими, серед них
http://anthrohistory.ipb.su/index.php?showtopic=13
PMEmail PosterWWW
Top
киянин
Отправлено: Апр 15 2011, 10:43
Цитата


експерт Засновник форума
*****

Группа: Администраторы
Сообщений: 2370
Из: Київ
Пользователь №: 1
Регистрация: 12-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: 25



лист, що надійшов (без зазначення імен та назв):

"Здравствуйте! Я пишу статьи для журнала "...", главным редактором которого является (...). Он попросил меня написать статью о роли славян в Древнем мире, особенно в Греции до завоевания Римом. Еще он хотел бы, чтобы я исследовала связь между Древней Македонией и современной. Дело в том, что, насколько я знаю, славяне сформировались гораздо позже указанного ... времени и не могли оказывать влияния на Древнюю Грецию, а Македонию тогда населяли родственные эллинам племена.
Стоит ли мне писать о скифах, сарматах и других племенах иранского происхождения как о предках славян? И может ли существовать иранская версия происхождения славян?
С уважением."
PMEmail PosterWWW
Top
киянин
Отправлено: Апр 15 2011, 10:44
Цитата


експерт Засновник форума
*****

Группа: Администраторы
Сообщений: 2370
Из: Київ
Пользователь №: 1
Регистрация: 12-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: 25



Відповідь:

"По поводу северо-иранцев могу сразу сказать, что максимальное их участие прослеживалось в этногенезе антов (конкретнее, полян и северов) в качестве субстрата. Причем то же самое справедливо сказать и в обратном порядке - славян в этногенезе скифов, сарматов, протоболгар (до миграции на Балканы)... Иранцы активно смешивались со славянами (и германцами) в рамках черняховской культуры. Существуют предположения о том, что славяне якобы выделились из среды балтов (т.е. были не братьями-сверстниками, а как отец-сын) через контакты последних с иранцами и позднейшую христианизацию. Насколько знаю, такие взгляды получили определенную популярность сред прибалтийских и некоторых российских ученых, но их абсурдность сегодня очевидна.

На форуме (см. ниже) есть ссылки монографии по истории славян, советую прочесть "Славянскую Европу 5-6 вв." - свежайшая работа.

До завоевания Римом Греции (т.е. до н.э.) славян на Балканах не было, это очевидно. Они появляется там в 6 в.н.э. При этом настолько энергично, что на территории всей современной Греции кроме городов жили практически одни славяне. "Ославянилась вся земля, и стала варварской" - констатировал факт византийский император Константин Багрянородный.

Македония был контактной зон иллирийского, фракийского и эллинского мира. После заселения территории между Охридом и Белым морем славянами начался процесс активного смешивания последних с полу-кочевыми влахами.

Во времена Древнего Мира славяне контактировали с РИ в основном по "среднему течению Дуная и в Буковине.

Мой совет - не браться за тему, которой не существует:) "
PMEmail PosterWWW
Top
киянин
Отправлено: Апр 15 2011, 10:46
Цитата


експерт Засновник форума
*****

Группа: Администраторы
Сообщений: 2370
Из: Київ
Пользователь №: 1
Регистрация: 12-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: 25



Відповідь складена в спрощеній формі. Якщо бажаєте, можемо продовжити в формі дискусії, а якщо у когось виникнуть запитання, можна задавати в цю тему, і будемо разом намагатися знайти на них відповідь.
PMEmail PosterWWW
Top
Bratilov
Отправлено: Апр 20 2011, 15:41
Цитата


Ветеран форуму з Болгарії
***

Группа: Пользователи
Сообщений: 193
Из: Пловдив
Пользователь №: 7
Регистрация: 20-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: 14



Македонские "историчари" не любят говорят об етом, но исторический факт - во время расселения Аспаруха на юг из Дуная, точно в околности Охрида и Битоля появились т. наз. Куберови болгари. Они там пришли из Аварского каганата - Кубер сделал неуспешний пуч на занятия трона. После несколько битв Кубер со свои люди (болгари и т. наз. сермисиани - потомки византийского населения, живущие в плень у аваров) получил Керамисийское поле из императора.
В прочутий Мадарский надпис есть и такая фраза у Тервеля - он там говорит о свои "чичовци от Македония".
Так что, малоизвестний факт - но болгари создали одновременно две государства на Балканский полуостров :) Конечно, государства Кубера не просуществовало долго.
PMEmail Poster
Top
киянин
Отправлено: Апр 21 2011, 11:28
Цитата


експерт Засновник форума
*****

Группа: Администраторы
Сообщений: 2370
Из: Київ
Пользователь №: 1
Регистрация: 12-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: 25



Если не ошибаюсь, куберова держава была разбита под ударами византийской Реконкисты в 8 веке вместе с проживавшими там славянами.
PMEmail PosterWWW
Top
Bratilov
Отправлено: Апр 21 2011, 12:00
Цитата


Ветеран форуму з Болгарії
***

Группа: Пользователи
Сообщений: 193
Из: Пловдив
Пользователь №: 7
Регистрация: 20-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: 14



Да, кстати последное сведение - надпис в Мадара, а он с время правления Тервела (700-721).
Моя мисл била, что болгари не обитали только северная Болгария, а и другие места. Неслучайно второй центр распространения славянская писмености после Преслава, бил в Охрид - там била школа св. Климент Охридский. В источники немало написано, как княз Борис I положил немало усилия, как и средства для етой школе. (ничего, что если смотрим что говорят наши соседи, у Климента била и держава наверно - как так одинокий учил 3500 ученики?)
:)
PMEmail Poster
Top
киянин
Отправлено: Июл 18 2012, 11:04
Цитата


експерт Засновник форума
*****

Группа: Администраторы
Сообщений: 2370
Из: Київ
Пользователь №: 1
Регистрация: 12-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: 25



Отрывки из интервью с Игорем Гавритухиным

Известный ученый и архолог представляет новый сенсационный взгляд на время и место происхождение славян. Русский обозреватель представляет интервью с научным сотрудником отдела славяно-русской археологии ИА РАН о том, кто были наши далекие предки.

РО: Первая достоверно славянская культура - это пражская?

Гавритухин: Пражская культура, по моему мнению, относится именно к конкретному народу славян, а не ко всей славянской общности. Именно остатки материальной культуры тех людей, которые, как я считаю, сначала жили в Полесье, потом достаточно широко распространились, и к VI веку добрались до Дуная - вот это и есть пражская культура, то есть фиксируемые археологами остатки материальной культуры народа славяне. Но в пути к ним присоединялись какие-то другие группировки. На самом Дунае они активно контактировали с византийцами. Известно по письменным источникам, что они уводили за Дунай тысячи пленных. Кого выкупали родственники или церковь, те возвращались обратно, остальные оставалась жить среди славян и становились со временем славянами.

РО: Где расположены самые ранние достоверно славянские памятники?

Гавритухин: Самые ранние памятники пражской культуры, с моей точки зрения, находятся в Полесье. Это Припятское Полесье - то есть территория нынешней Южной Белоруссии и север современной Украины, к северо-западу от Киева.

РО: Можно считать датировку первых славянских памятников удревненной?

Гавритухин: Даже более того. С моей точки зрения, народ славяне, по-видимому, в IV веке уже сформировался. Другое дело, что в IV веке он еще не был важен для Римской империи - соответственно, и для писателей, которые писали ее историю (а другой письменной истории в Европе не было), поэтому про славян и нет письменных известий IV-V вв.


РО: Каково было значение пеньковской культуры в этногенезе славян?

Гавритухин: Пеньковская культура является восточным соседом пражской. Как правило, ее и идентифицируют с антами, что на каком-то отрезке вполне правдоподобно. По своему облику она достаточно близка пражской, хотя по многим показателям отличается и имеет другие истоки. Так что даже если отождествление с антами может вызывать какие-то споры, сообщение Иордана о том, что анты по языку и образу жизни были близки славянам, вполне соответствует соотношению пражской и пеньковской культур. То есть это были народы, которые где-то и очень-очень давно, имели общих предков, к VI в. уже достаточно давно разошедшиеся, составлявшие две разные общности, иногда между собой сталкивающиеся (как сербы с хорватами, например, хотя те и другие славяне). Клады типа Мартыновского как раз и выпадают в то время (в рамках середины - второй половины VII в.), на которое приходится экспансия славян, носителей пражской культуры, на территорию, где локализуют антов. Таких кладов достаточно много - больше двадцати. И то, что эти клады были зарыты и их не достали, свидетельствует о том, что кто-то пришел, и население сменилось.


РО: Имеет место быть какой-то кельтский субстрат?

Гавритухин: Зарубенецкая культура имеет очень опосредованное отношение к кельтам. Если можно говорить, что на юге соседней пшеворской культуры были какие-то реальные кельты, в зарубенецкой такого не было. Это т.н. латенизированная культура, то есть в ней лишь довольно опосредованно ощущается кельтское (латенское) влияние. Но это не значит, что там были кельты. Надо сказать, что зарубенецкая культура - это самая восточная и самая далекая от мира кельтов латенизированная культура. Это огромная культура, территория которой тянется на сотни километров. В ней выделяются три больших локальных варианта и несколько мелких, в которых были разные субстраты. Вообще надо сказать, что, как правило, сложение археологической культуры - довольно сложный процесс, связанный и с переселениями, и с ассимиляциями. Формирование и характер зарубинецкой культуры - вопрос дискуссионный, но при этом любой специалист подтвердит, что кельты (непосредственные носители культуры Латен) в ее сложении не участвовали.

РО: Кто участвовал в культурогенезе пражской культуры?

Гавритухин: Это достаточно сложный вопрос, просто уже потому, что в белорусском Полесье памятники предшествующего времени («предпражские») очень слабо исследованы. Но исходя из общих соображений, общего типологического ряда, по-видимому, в формировании пражской культуры участвовали какие-то потомки зарубенецкого населения (полесского варианта зарубенецкой культуры), какие-то группы, связанные с культурой штрихованной керамики (северные соседи зарубенецкой культуры) и, вероятно, другие. Но говорить конкретно об этом трудно, так как памятники, существовавшие между зарубинецкой и пражской культурой в Южной Белоруссии, фактически не исследованы.

РО: Какие контакты были у носителей пражской культуры с германцами и гуннами?

Гавритухин: Контактов с германцами было много, и самые разнообразные. Кроме черняховской культуры, в составе которой были германцы, об этом мы говорили Например, представьте себе, черняховская культура, занимавшая территорию от Нижнего Дуная и Карпат до Днепра и Северского Донца, распалась в конце IV века. Казалось бы, славянам ничего не мешало идти к Дунаю, куда стремились все северные «варвары», но они вышли к нему только в VI веке. А дело в том, что когда славяне с севера двигались на юг, они оказались в «бутылочном горлышке». С одной стороны его образовывали Карпаты, а с другой стороны это была степь. По степи идти было опасно, потому что там были воинственные и достаточно многочисленные кочевники, по горам тоже идти трудно. Пройти можно было по Прикарпатью, где группировка «постчерняховского» восточно-германского круга существовала до 2-й половины V века. То есть в «бутылочном горлышке», через которое славяне шли к Дунаю, сидела германская «пробка». Славяне с ней контактировали, постепенно кого-то ассимилировали. Думаю, так же, как готская кровь течет в жилах итальянцев, испанцев, крымских татар (но не немцев!), готская кровь течет и в славянах, по крайней мере, в Поднестровье.

Прямыми свидетельствами контактов с гуннами, если говорить о пражской культуре, мы не располагаем. А если говорить о культурах славянского круга, то они были безусловно. У Приска Панийского, который был в составе римского посольства к гуннам, зафиксированы страва, медос и другие несомненно славянские слова. Они свидетельствуют о том, что славяноязычные группы (но, по-видимому, не славяне) были среди сотен народов и племен, подвластных гуннам в эпоху державы Аттилы в середине V века.
PMEmail PosterWWW
Top
киянин
Отправлено: Апр 22 2015, 14:24
Цитата


експерт Засновник форума
*****

Группа: Администраторы
Сообщений: 2370
Из: Київ
Пользователь №: 1
Регистрация: 12-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: 25



книга Україна: від Трипілля до антів, М. Відейко

Розділ 7. СКАРБИ
АНТІВ.


Не простою справою виявилося встановити належність антам такої екзотичної категорії знахідок, як скарби. Спочатку до «старожитностей антів» зараховували ледь не усі знахідки, що траплялися у Подніпров’ї. головне, аби вони могли бути датовані VI—VII ст., тобто часами отих самих дунайських походів.

На землі Краю у ті часи і справді потрапило чимало речей, часом виготовлених досить далеко за його межами. Були серед них і такі, що вийшли з майстерень Візантії — церковне начиння, посуд, прикраси, частини поясів і предметів озброєння. Часом поруч із такими речами траплялися такі, що були виготовлені згідно традицій кочових племен, які мали мешкати у той час поруч із антами. Тому сперечатися про те, хто і за яких обставин сховав у землю золото і срібло можна досить довго. Водночас речі ці, якщо придивитися до них уважніше, і насправді здатні чимало розповісти про своїх власників, і про ті далекі, такі неспокійні часи.

Звідки скарби?

До числа «пеньківських» скарбів зараховують Мартинівський, Малоіржавецький, Вільховчицький. Останній знайдено на поселенні цієї культури, до того ж сховали коштовності у типовому пеньківському горщику. Є ще група так званих Харківсько-Курських скарбів, що групується далеко на сході — Козіївський, Новоодеський, Колосковський та інші. До цього списку можна додати скарб, знайдений біля Трубчевська на Брянщині, в Росії. Щоправда, він був схований у посудині колочинської культури, зате набір речей типово «антський»: пальчасті фібули, пряжки, деталі поясів, прикраси. У звіті про його виявлення є фраза і про те, що ці коштовності належали «слов’янину, який втік від варварської сваволі». Датована ця знахідка VII ст., часами, коли анти завдали, м’яко кажучи, чимало клопоту своїм сусідам. Прочитати б оті слова зі звіту авторам візантійських хронік…Місце знахідки Мартинівського скарбу

Чи не найвідомішим скарбом, у антській приналежності якого не має сумнівів більшість дослідників, є знайдений далекого 1909 року біля села Мартинівка у Канівському повіті1. Більша частина скарбу нині зберігається у Національному музеї історії України, причому частина виставлена у музеї Історичних коштовностей. Декілька речей потрапило до Лондона, де зберігаються у Британському музеї.

Є у складі скарбу візантійський посуд, набори платівок для прикрашання поясів, фібули, жіночі прикраси, деталі військового спорядження. Все це виготовлено переважно із срібла, на деяких речах збереглася позолота. Один час вважали. Що типово антськими є так звані пальчасті фібули, одна згодом виявилося, що в Європі у ті часи такі вироби були поширені не лише серед слов’ян.

У подібних скарбах могли бути і антські трофеї, здобуті під час війн із сусідами, як візантійцями, так і кочовиками. Однак останні теж могли при нагоді пограбувати кого завгодно2. Однак прикраси та й інші речі могли бути отримані і у подарунок. Одне слово, можливостей і обставин чимало. Про деякі з них можна міркувати, виходячи із місця та обставин, за яких могло бути полишено скарб. Однак повну інформацію про господаря здобути навряд чи можливо. Так само складно визначити призначення деяких знайдених речей.

Посуд, виготовлений візантійськими майстрами. Мартинівський скарбДеякі знахідки дають змогу досить наочно познайомитися не лише із особливостями побуту, костюмами, але й деякими звичаями тих часів. Останнє здається особливо цікавим, адже чимало із давніх звичаїв увійшло до традицій, приміром, лицарських часів. У Мартинівському скарбі такими речами є срібні деталі поясів.

Пояс воїна

У середні віки одним із атрибутів лицаря був лицарський пас. Його він отримував при посвяченні, ця річ супроводжувала свого господаря під час походів, битв і придворних балів. Кожен, хто зустрічав людину із лицарським пасом одразу міг дізнатися про його статус, не ставлячи зайвих питань. Так от, традиція носіння паса коренями губиться у добі Великого переселення народів. Вже у ті часи найважливішою зброєю став меч, який міг мати різну конструкцію та довжину, але його треба було постійно мати при боці. Була розроблена досить складна схема кріплення піхов меча до пояса, що надавала зручність при носінні відносно довгого клинка. Відтак пояс став неодмінним атрибутом військового одягу.Тамги на платівках поясного набору з Мартинівського скарбу

З давніх давен такий одяг був візитівкою свого господаря. Все було важливо: тканина, її колір, крій, деталі. Одне слово, особливе ставлення до військової форми та її атрибутів має історію, що вимірюється тисячоліттями. Коли у однострої з’являється щось нове, воно починає «обростати» різноманітними деталями. Так сталося і з поясами. Спочатку його основу складала смужка шкіри із металевою пряжкою. Але ж смужку шкіри можна було прикрасити накладними платівками. Кінець ременя тем краще було укріпити металом. До основного ременя додавалися перпендикулярні смужки шкіри, які теж треба було належним чином прикрасити. Відтак повний набір металевих накладок налічував понад десяток виробів. Матеріал — залежно від заможності та положення господаря у суспільній ієрархії: від бронзи до срібла і навіть золота. Певний поясний набір почав формуватися вже у часи панування готів і гунів.

Певний інтерес становлять зображення на платівках. На перший погляд, деякі з них нагадують стилізовані зображення рослин. Водночас деякі нагадують тамги сарматського часу. Відтак пояс міг свідчити, до якого роду-племені належить його власник. Дослідники відзначають різноманіття платівок з Мартинівського скарбу. З них можна скласти не один набор. Інше питання, чи належали усі ті пояси одному господарю, чи то здобуті під час переможних битв і сутичок трофеї?

Платівки із тамгами є у складі інших скарбів із «антськими старожитностями». Є зображення подібні, а то й ідентичні Мартинівським. Чи то подібна символіка побутувала у середовищі антів, чи то дарунки або військова здобич? Є над чим поміркувати дослідникам. З історичних хронік відомо, що антам випало стати до бою із аварами, військова еліта яких якраз і носила пояси, прикрашені платівками. Щоправда відомо: спочатку слов’яни війну аварам програли.

У деяких тамгах, що їх зображено на речах із Мартинівського скарбу є досить подібні до тризуба часів князя Володимира. Таким чином сармато-аланський внесок у формування військової культури антів та склавинів є досить помітним.

Навушник чи нащічник?

У складі Мартинівського скарбу є два предмети, які певний час іменували «навушниками» — в тому сенсі, що це різновид жіночої прикраси, який носили над вухом, а не гарнітура до плеєра. Академік

Б.О. Рибаков свого часу навіть знайшов певні етнографічні аналоги таким прикрасам.

Один виріб майже цілий, інший — зламано навпіл. Висота того, що зберігся — близько 10,5 см. Товщина платівки ( а вона срібна), з якої їх виготовлено становить лише 0,3—0,4 мм, тобто менше, ніж у покрівельного заліза (0,55 мм). Це срібло за товщиною ближче до бляшанки. Подібну річ, коли її використати таким чином, як запропоновано, тобто закріпити на стрічці, яка одягнена на волосся, досить легко пошкодити. Не кажучи про те, що край виглядає достатньо гострим, аби поранити пальці, поправляючи таке вбрання на голові. Це лише на графічній реконструкції художник завальцював краї платівки, насправді ж вони такими не були. Та й одного отвору для кріплення досить великої (10,5´8,5 см) платівки явно недостатньо.Шолом доби Великого переселення народів, знахідка з території Сербії

Однак дослідники звернули увагу що у часи Мартинівського скарбу існував досить популярний виріб, до якого б оті «навушники» пасували якнайкраще. Цю річ також носили на голові, але не жінки, а воїни. Інша річ, що суворі вояки були не проти похизуватися дорогими, прикрашеними золотом та сріблом обладунками так само, як жінки коштовними діадемами, височними кільцями чи намистом. Йдеться про шоломи, певна кількість яких, переважно багато прикрашених, дійшла до наших днів.

Шоломи у VI—VII, як і в попередні століття, на додачу до міцного купола обладнували захистом для обличчя, нащічниками. Вони були рухомі, кріпилися до нижньої частини купола шолома. Виготовляли їх, ясна річ, із заліза, а із зворотного боку, там, де поверхня торкалася обличчя, обшивали шкірою або тканиною. А згори прикрашали залежно від заможності господаря, в тому числі срібними і навіть золотими накладками. Причому потреби робити ці прикраси масивними, товстими не було — адже захистом слугувало саме залізо, та й носити на голові перевантажений прикрасами шолом — справа не надто приємна.

Прикрашали накладки карбуванням, золотили, робили вставки із яскравого каміння — залежно від статусу та заможності замовника. Платівки із Мартинівського скарбу і за обрисами, і товщиною цілком відповідають подібним прикрасам ранньосередньовічних шоломів. Таку платівку могла утримувати на місці шкіряна (або із тканини) обшивка нащічника, відтак досить було і одного отвору, аби приклепати її до залізної основи.

Та обставина, що обидві накладки зі скарбу призначені для правого нащічника дає право припустити, що вони належали до двох шоломів. Стан речей дозволяє припустити, що їх обдерли із поверхні, особливо не переймаючись тим, аби вийняти річ цілою. Це вже певною мірою нагадує збирання трофеїв на полі битви.

Інше питання, чиї голови могли захищати ті два шоломи. У ті часи в Європі подібні захисні обладунки використовували готи, слов’яни, авари. Усі, хто міг дозволити собі замовити (або підібрати на полі бою) подібну красиву і вельми корисну річ. Хоча використати знятий із ворога шолом не завжди вдасться, адже розмір може і не співпасти, річ індивідуальна. А от знайти застосування сріблу, обдертому з шолома, можна було б без проблем.

Оскільки у декорі шоломів було використано «лише» срібло, то мова може йти, швидше за все, про власність не якогось короля чи князя — ті спромоглися б і на золоті прикраси. Однак ці воїни могли належати до почту поважної особи, входити до елітного загону, про зовнішній вигляд якого мусив піклуватися сам володар. І трапилося так, що одного дня власники цих шоломів загинули у бою, а їх зброя та обладунки дісталися переможцям. Останні зняли із них все, що змогли (або встигли), не збираючись використовувати лише залізо. Причому це не були єдині військові трофеї, які потрапили до складу Мартинівського скарбу.

Танцюючі чоловічки

У скарбі є кілька речей, які впродовж ХХ ст. стали таким собі наочним символом таємничих антів. Це виготовлені з срібла зображення людей і тварин. Найбільш відомими є чотири зображення чоловіків, одягнених у вишиті сорочки, широкі обличчя з вусами оточені широкими, золоченими «німбами». Розведені в сторони коліна та покладені на них руки створюють враження, що ці поважні люди танцюють, є навіть така думка, що гопака. Таке поєднання традиційного одягу та танка вважається беззаперечним доказом стосовно приналежності вусатих танцюристів до слов’янського роду-племені."Танцюючі чоловічки" з Мартинівського скарбу

Зображень тварин знайдено п’ять і їх вважають зображеннями коней. Щоправда коні ці якісь хижі, з величезними, вищіреними зубами. Одне слово, страшні тварюки. Було висловлено припущення, що кожному чоловічку має відповідати пара тваринок, тобто всього коней-звірів початково мало бути вісім. Усі фігурки, як людей так і тварин, мають по два отвори (діаметром 1—2 мм) для кріплення до якоїсь поверхні. Відтак постає питання: до якої поверхні?

У національному музеї історії України, у вітрині, де виставлено чимало речей із Мартинівського скарбу, можна побачити цікавий малюнок-реконструкцію. На ній зображено «антського князя», на одяг якого, а саме на грудях, нашито повний набір чоловічків та тварин — всього 12. Виглядає то і насправді досить урочисто. Щоправда, є дослідники, які вважають, що встановити виключну належність прикрас до чоловічого або жіночого костюма неможливо. Проте про те, що ці зображення мають відношення до давнього вбрання, пишуть багато.

Збільшене зображення верхньої частини чоловічка з Мартинівського скарбуОднак при більш уважному вивчення чоловічків та тваринок виникають деякі запитання. Насамперед, чи достатньо мати лише два отвори для закріплення на тканині досить масивних і великих зображень? Адже мало хто звертає увагу на опис цих речей, що його можна вичитати у виставкових каталогах. Так, висота чоловічків складає 7,5 см при максимальній ширині

4,5 см, а довжина «коней» сягає цілих 9,5 см. Товщина платівок складає 2—

3 мм, це відлиті із срібла зображення, отож у сумі набір із 16 предметів мав досить солідну вагу.

Ці вироби не до порівняння із золотими бляшками, який нашивали на одяг у скіфські часи. Вони невеличкі, майже невагомі, проте мають переважно не по два, а цілих чотири отвори. До того ж краї тих виробів, які нашивали на одяг, як правило рівні. Це зроблено ще й для того, аби платівки не чіплялися одна за одну або за прикраси на одязі сусіда або сусідки. А от у мартинівських тваринок та чоловічків забагато виступаючих частин — зубів, копит, ліктів та колін, які здатні зачепитися за що завгодно. Спробуємо уявити, які наслідки могли б мати для антського князя братські обійми із достойником, що мав аналогічні прикраси на одязі, або із жінкою? До того ж навіть на широких князівських грудях розмістити оті 16 зображень було б надто складно, коли мати на увазі їх справжні розміри3.

Вже було висловлено припущення, що ці речі могли прикрашати зображення божеств, встановлені у давньому святилищі. І насправді, в давніх хроніках є згадки про звичай прикрашати вирізьблені із дерева зображення богів накладками із дорогоцінних металів. Однак для таких статуй мартинівські фігурки виглядають навпаки, замалими. Хіба що йдеться про якесь приватне, невеличке князівське святилище.Вершник доби ранього середньовіччя із щитом, прикрашеним фігурними металевими накладками. Реконструкція за даними розкопок у Західній Європі

Якщо повернутися до скіфського золота, то серед нього є значна група виробів, яка була призначена для прикрашання футлярів для луків — горитів. У даному випадку обриси платівок могли бути якими завгодно, адже їх кріпили до пласкої, досить твердої шкіряної поверхні. Крім того досить великі бляхи кріпили до щитів — згадаймо усіх тих біжучих оленів, стрибаючих пантер, риб та інших представників дикої фауни. Коли порівнювати мартинівські фігурки, то швидше із подібними виробами.

І насправді, у VI—VII ст. є категорія військових обладунків, для оздоблення яких використовували подібні речі. Це — щити, які були не лише важливою складовою частиною захисного обладунку, але й мали презентувати оточуючим статус свого господаря. На території Європи відомі знахідки срібних та золочених накладок на щити того часу. Це зображення воїнів (піхотинців та вершників), різноманітних хижих тварин4. Є такі, що розмірами цілком відповідають речам із Мартинівського скарбу. Продовжували прикрашати щити подібними зображеннями ще у часи вікінгів, щоправда тоді платівки стали дещо більшими.

З цих зображень складалися цілі епічні сцени, зміст яких, мабуть, був цілком зрозумілий у ті часи. Це могли бути пари вершників, які сходилися у двобої, групи тварин, які когось переслідують. Кріпили такі речі або по колу, відступивши трохи від краю щита, або горизонтальними рядами. Мартинівський набір відповідає більше схемі кріплення по колу, коли як не повернеш щит — все виглядає однаково.

Відтак можна спробувати розмістити реконструйований набір із 4 чоловічків та 12 тварин. Питання лише, як згрупувати. Можна підібрати пари тварин, а у проміжку між ними розмістити чоловічків. Інший варіант — посередині танцюрист, а зліва-зправа по тварюці. Загальна довжина трійці платівок близько 25—30 см, це якщо розміщувати їх із невеличкими проміжками. Довжина кола пересічного щита того часу при діаметрі 60—70 см досягала 1,8—2 м. Цього досить, аби розмістити з інтервалом у 10—15 см усі 4 набори фігурок, навіть відступивши від кромки щита на 5 см. Адже її, кромку, у давні часи зміцнювали, обшиваючи шкірою, або клепаючи залізні накладки.

Реконструкія щита, прикрашеного фігурками людей і тварин з Мартинівського скарбуТакий щит мав виглядати досить поважно. Спробуйте уявити блискучі срібні фігурки, частково визолочені, на поверхні червоної шкіри. Можливо, додаткове вивчення цих речей дасть змогу більш докладно встановити докладніше історію їх створення та використання, пролити світло на їх долю опісля того, як полишили поверхню виробу, для якого були початково створені. Цілком вірогідно також, що при докладному вивченні речей з Мартинівського скарбу вдасться встановити ще деякі «запасні частини» до давнього щита. Це можуть бути, приміром, якісь округлі бляшки, що могли бути укріплені у якості розподілювачів між групами зображень.

Та обставина, що деякі фігурки обламані, якраз і може розглядатися, як свідчення на користь того, що прикріплені були ці зображення зовсім не до тканини, а до більш щільної поверхні. Причому вони були прикріплені зовсім не нитками, які так легко зрізати чи навіть відірвати. Схоже на те, що платівки просто віддирали, як кажуть «із м’ясом», ламаючи біля отворів під цвяхи. Так буває на полі битви, коли обдирають коштовну здобич із тіла та обладунків переможеного супротивника. А те, що у скарбі нема повного комплекту фігурок — то їх цілком могли збити із щита під час бою, коли господар щита намагався відбити удар меча, списа або бойової сокири. І якщо власник щита, можливо особа досить високого рангу, опинилася у вирі битви, то це була дійсно жорстока січа.

Відтак постає питання: коли скарб і справді антський, то кому належав щит? Чужим, або ж воювали зі своїми, антами? Таким чином ми наблизилися до питання, хто ж сховав цей скарб півтори тисячі років тому, аби його було знайдено біля села Мартинівка Канівського повіту на початку ХХ століття?

Хто власник скарбу?

Якщо підбити підсумки, то виявляється, що надійно та однозначно встановити приналежність Мартинівського та інших подібних до нього скарбів справа не така вже й проста. У даному випадку асортимент речей є достатньо різноманітним, а зібрано їх із значної території — від володінь Візантії до степів Північного Причорномор’я. До складу скарбу входять речі, які могли бути приналежністю чоловічого та жіночого вбрання. Є речі, аналогічні виробам майстрів, які працювали на Пастирському городищі5.

Вище вже було сказано про те, що за деякими ознаками Мартинівський скарб нагадує зібрання військових трофеїв, зібраних впродовж довгого та неспокійного життя. Датували скарби по-різному. Називали VI ст. (час появи окремих речей), VII ст. (цей час найкраще представлено у скарбі), а також другу половину VII ст., тобто час між 650—700 роками. В останньому випадку можна із впевненістю сказати, що на той час від булої антської величі мали лишитися виключно світлі та барвисті спомини — про походи на Дунай та спілкування князів із візантійськими достойниками. Ареал пеньківської культури, як вважають, опинився тоді у зоні впливу кочовиків, чимало селищ та навіть городищ припинили своє існування.

У такому випадку знахідки «антських скарбів» на півночі та сході стають зрозумілими — туди тікали ті, хто встиг зробити ноги із небезпечного Подніпров’я. Ті, хто не встиг, приховав фамільні скарби на місці, розраховуючи повернутися. Однак цілком вірогідно що скарби із речами, належними до військової амуніції, могли прикопати і кочовики, які переслідували (і грабували) недобитки антів. Але й це не все. Пригадуючи звичаї «дітей Одина» ( і не лише їх) ховати в землю срібло-золото із розрахунком скористатися коштовними речами у потойбічному світі, чи присвяти частини здобичі богам, також можливо пояснити появу скарбів, подібних до Мартинівського. Тоді стає зрозумілим, чому по срібло ніхто не прийшов, адже його вже не слід було повертати у цей світ.

1 Повний його опис можна знайти у статті: Б. А. Рыбаков Древние русы// Советская археология, 1953. — Т. XVII. — С. 76—89. У цій праці, до речі, було визначено належність скарбу не антам, а «давнім русам», які, на думку автора статті входили до антського союзу.

2 Розповідь про скарби, які найвірогідніше належали саме кочовикам, викладено у розділах: «Часи скарбів» та «Булгарія у степах України».

3 У розпорядженні майстра, який взявся б прикрашати таким чином князівський одяг, була ділянка тканини висотою 35—45 см і шириною 30—40 см. Ширина одного набору платівок (чоловічок+2 тваринки) 23,5 см при висоті 7,5 см.

4 Такий стиль декорування щитів був відомий у Краї ще у скіфські часи — пригадаємо бронзові, та навіть золоті платівки у вигляді риб, оленів та іншої живності, реальної та фантастичної.

5 Про городище та його майстрів докладніше у розділі: «Місто майстрів на кордоні зі степом».
"Україна: від Антів до Русі", М. Відейко, видавництво "Кріон"
http://www.litopys.com.ua/encyclopedia/kny...deyko/rozdil-7/
PMEmail PosterWWW
Top
киянин
Отправлено: Апр 22 2015, 14:24
Цитата


експерт Засновник форума
*****

Группа: Администраторы
Сообщений: 2370
Из: Київ
Пользователь №: 1
Регистрация: 12-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: 25



Розділ 8. КНЯЗЬ КИЙ
ТА ЙОГО ГРАД.

Розділ 8



КНЯЗЬ КИЙ ТА ЙОГО ГРАД.



Кожне місто має власну легенду стосовно обставин, а іноді навіть часу свого заснування. Було б дуже дивно, коли б подібної легенди не мав Київ, беручи до уваги його значення в історії держав, столицею яких він був у різні часи. Там, де є такі легенди, є також чимало бажаючих віднайти їх коріння, встановити достеменно, що правда, що і як було насправді, чого не було а чого взагалі не могло бути, бо не могло бути ніколи.

1982 року славне місто над Дніпром урочисто відзначило поважну дату — 1500-річний ювілей з часу заснування. У місті вже поставлено кілька пам’ятників на честь засновників міста. Кожен турист може оглянути земляні вали «града Кия», дбайливо відновлені на Старокиївській горі, а також прочитати відповідні написи на встановлених у цьому місці кам’яних плитах.

Здавалося б, все необхідне зроблене, знайдено і вичерпно пояснено громадськості ведучими фахівцями. І все одно суперечки навколо персоналій засновників міста, місця його розташування, часу та обставини цієї події тривають і досі.

Доба легенд

Одна тисяча і п’ятсот років тому. П’яте століття від Різдва Христова. Саме у ті часи народжувалися найвідоміші з числа нині відомих та популярних легенд Європи: про короля Артура та лицарів Круглого столу, скарби Нібелунгів. Є такі давні легенди і у нашому Краї. Одна з них — про засновників Києва, князя Кия, його братів — Щека, Хорива та їх сестру — Либідь.Заснування Києва, мініатюра з Радзивілівського літопису XIV ст.

Трапляється, що давні легенди перегукуються між собою. Так, у «Пісні про Нібелунгів» згадано про галасливий натовп бійців з Києва, які прибули, аби привітати наречену володаря гунів, Етцеля-Атілли. Щоправда, вчені пояснюють: цей барвистий епізод був остаточно написаний через шість сотень років по тому, коли по Атіллі зосталися лише моторошні спогади, однак Київ був знаний у Європі, як столиця могутньої та казково багатої держави. І все ж таки подібна «зустріч» у давніх переказах вражає. Уяву.

Чимало дослідників вважають, і то не без підстав, що усіма давніми переказами можуть і справді стояти цілком реальні люди та події, пам’ять про яких стала надбанням легенд. Керуючись подібними міркуваннями вони шукали і знаходили, кожен — своє: хто Трою, хто Камелот, стольне місто короля Артура, хто скарби чи гробниці давніх володарів. Відтак пошуки матеріальних слідів князя Кия та збудованого ним міста з огляду на подібний світовий досвід не виглядають чимось екзотичним.

І справді, чимало вдалося знайти. Знайшли навіть дещо, про що і мови не було у давніх переказах. Приміром, велетенське городище скіфського часу на околиці Києва. Воно мало такі розміри, що на його території цілком можна було розмістити середньовічне місто, навіть не одне. А от назви цього населеного пункту перекази якось не зберегли, от вам чергова забута легенда минулих часів.

«Офіційна» історія

Офіційна історія про заснування Києва стала частиною літопису, знаменитої «Повісті минулих літ». З часу її написання минуло понад вісім століть. Це означає, що її автор творив у часи, принаймні удвічі ближчі до князя Кия. От що він записав:

«І було три брати: один на ім’я Кий, другий — Щек і третій — Хорив, а сестра їх — Либідь. Сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щекавиця, а Хорив на третій горі, яка прозвалася по імені його Хоревицею. І збудували місто на честь старшого свого брата, і назвали його Київ. Був навколо міста ліс великий, і ловили там звірів, а були ті мужі мудрими, і називалися вони полянами, від них поляни і нині в Києві…»

Пам'ятник засновникам Києва на майдані Незалежності в Києві. Іноземні туристи часом іменують його "пам'ятником вікінгам"Відзначимо, що вже тоді літописцю довелося доводить таку свою точку зору. Мабуть, і у давні часи на Русі вистачало скептиків, які завжди були напоготові вишукувати суперечності та недомовки у офіційній історії країни: «деякі, не знаючи кажуть, що Кий був перевізником; був тоді біля Києва перевіз з того боку Дніпра, відтак і казали: «На перевіз, на Київ». Отакої, ніякий ваш Кий не князь, а перевізник. Але перші історики Краю не здавалися, а шукали нові аргументи, які вважали достатньо вагомими: «Коли б Кий був перевізником, то не ходив би до царя» і не мав би від того високих почестей. А ще, виявляється, після відвідин Царгорода Кий встиг збудувати містечко на Дунаї — Києвець, де хотів жити з родом своїм. І дійсно, чого б це перевізнику засновувати місто на Дунаї? Це справа гідна князя.

У одній з пізніх літописних версій можна знайти навіть таку подробицю, як те, що Кий нібито ходив в гості до царя з силою ратною, тобто війною. Було таке, чи не було — важко сказати, до того ж цей список літопису датовано аж XVI століттям. Часу було вдосталь для виникнення все нових подробиць і легенд із життя чи то князя, чи то перевізника.

Міфи та реальність

У давні часи було чимало племен і народів, які обходилися без писаної історії. Її успішно замінювали перекази, легенди, міфи — як прийнято казати, «усна народна творчість». Виникає та живе ця творчість за власними, притаманними їй неписаними правилами та законами. В тому, що такі закони існують не сумніваються вчені, які вивчають міфи та легенди. Вони вже давно помітили одну вражаючу рису народної творчості. Виявляється, у різні часи, у різних племен та народів можуть побутувати міфи та перекази, досить подібні за сюжетами та діючими персонажами, надто, коли йде мова про пригоди осіб із правлячого князівського або ж королівської роду, а також заснування міст, особливо столичних.

Існує чимало пояснень цьому дивному явищу. Одне з них лежить у площині суто, так би мовити, сімейній. Оскільки засновниками столиць є особи з правлячої сім’ї або ж роду, то цілком закономірним є те, що у легенді буде мовитися про певну кількість братів та сестер. Співвідношення при цьому може виявитися різним: трапляється 3:2, буває і 7:2. Серед них, ясна річ, будуть старші та молодші, при цьому старші можуть займати — і так було заведено — відігравати більш поважну роль у подібних справах. Те, що мандрують та щось засновують діти, а не батьки, теж є закономірним. Адже у реальному житті саме молодше покоління за законами родового суспільства мало робити подібні справи. Ясна річ, представники правлячого клану були керівною силою у таких процесах — мав же хтось опікуватися організаційними питаннями у такій нелегкій справі, як заснування чи то нового міста, чи то нового села.

Оскільки подібні події реально відбувалися в житті всіх без винятку народів, які населяли землі Європи у давні часи, то відповідно кожен із них склав легенди, чимось подібні, а в чомусь несхожі між собою. Впродовж тисячоліть ці легенди обростали подробицями, деталями. Проте у будь-якому випадку вчені завжди намагаються вирахувати, хоча б приблизно, час, коли відбулася така подія. Шукають якісь зачіпки також і в працях давніх істориків, часом знаходять, проте згодом може виявитися, що знайшли не зовсім те, що шукали.

«Дніпровське місто»

В пошуках засновників Києва були спроби знайти осіб, причетних до цієї події, хай би навіть поза межами слов’янського світу. Так свого часу виникла легенда про мандри Апостола Андрія, який, прибувши на кручі Дніпра пророкував появу тут великого міста, славного святинями. З визначенням дати цієї події, щоправда у самих загальних рисах, проблем нема: це перше століття нашої ери. В ті часи на території Києва існувало кілька поселень зарубинецької культури, однак жодне з них не могло б претендувати на статус міста — ні за розмірами, ні за наявністю укріплень. Однак коли б місто вже було, чи потрібним було б пророцтво?Пам'ятний знак на честь Апостола Андрія, встановлений у центрі давнього Києва

Значний резонанс у наукових та громадських колах викликали теорії стосовно готського та хазарського внесків у справу заснування Києва. У історичних працях, присвячених звершенням готів, а також давніх сагах, згадано столицю готського королівства, місто під назвою Данпрастад ( або Данпрастадір), тобто місто на Дніпрі.

Це мало були величне та багате місто, гідне величезної держави, межі якої ще шістнадцять століть тому на півночі сягали Балтійського моря, а на півдні — Чорного та Азовського морів. І ще у ХІХ ст. вчені мужі досить серйозно обговорювали можливість того, що Данпрастадір міг бути предком княжого Києва. При цьому посилалися на знахідки старожитностей доби черняхівської культури та скарби римських монет, знайдені на території міста. Деякі вважали, що після того, як готи пішли, місцеве населення, здобувши незалежність, перейменувало місто на Київ, може щось добудувало і назвало його на честь Кия, свого князя.

Проблема у ідентифікації місця розташування Данпрастадіра полягає в тому, що за наявними описами зробити це практично неможливо. Вказані в текстах темний ліс та священна могила здається могли бути співставлені з Києвом та його околицями. Лісів тут було багато, всі темні, ну і могила є — Аскольдова, проте хто знає, як вона звалася раніше…

Все було б добре, коли б вдалося знайти більш виразні сліди існування міста у III—IV ст., більш значущі, ніж випадкові знахідки та вже згадані скарби римських монет. Не вистачало слідів споруд, укріплень, нарешті — величезного кладовища, яке мало б лишитися за півтори—дві сотні років існування великого столичного міста. Однак саме цього ані на території центральної частини міста, ані на його околицях не знайдено і досі.

Нещодавно у справі пошуків Данпрастадіра з’явилася нова версія . Справа в тому, що у ті давні часи ще животіло давнє місто, що його деякі сучасники іменували «містом Борисфенітів». Йдеться про славнозвісну Ольвію, засновану еллінами ще близько середини І тис. до н.е. Тривалий час вважали, що у ІІІ ст., у часи скіфських воєн (тобто готської навали) останні ольвіополіти назавжди пішли з міста по тому, як його полишив напризволяще римський гарнізон.

Однак за час тривалих розкопок назбиралося чимало речей, які можна було датувати і ІІІ і IV ст.: кераміка, монети і навіть скарби. Це дало підставу говорити про те, що місто продовжувало жити ще у часи славетного короля Германаріха. Місто займало територію у пів квадратного кілометра, налічувало сотні збудованих із каменю споруд, вкритих черепицею. Навіть укріплення, високі башти, ворота та кам’яні стіни тоді ще були у непоганому стані. Чим не столиця? Нічого подібного в межах готського королівства, коли не рахувати міст Боспору, у ті часи не було. І темний ліс на лівому березі лиману був, ну а могил-курганів в тих краях завжди вистачало. Готи могли особливо не перейматися тим, що це місто стоїть не на Дніпрі. Було «місто Борисфенітів», стало — Данпрастадір, і досить.

Скільки років Києву?

Реконструкція Золотих Воріт у Києві, споруджена з нагоди 1500-річного ювілею містаОскільки уся історія заснування Києва знаходиться у так званій недатованій частині літопису, то визначитися із часом цієї події і насправді досить складно. Було запропоновано кілька шляхів вирішення цього питання. Мовилося вже про святкування 1500-літнього ювілею, яке відбулося ще 1982 року. З того часу лунали побажання (і вимоги) переглянути дату заснування, додати ще якусь кількість років — мовляв, 15 століть надто малий вік для такого поважного і славного міста. Менш гучними були заяви, що 1500 — то вже занадто, достатньо 1200—1300, що це виглядало б більш пристойно і реалістично. Є також заяви, що нема особливих підстав вважати Київ містом навіть у часи Віщого Олега, відтак і 1100 — забагато. Адже ще не було тоді тут ані величних храмів, ані пристойного палацу володаря землі Руської, не кажучи про ремісниче виробництво та інші необхідні атрибути пристойного середньовічного міста. Ясна річ, суперечкам тим ніколи не буде покладено край. Тим більш цікаво пригадати, як вдалося фахівцям вирахувати оті відсвятковані 1500 років2. З яких причин вони це зробили — питання окреме.

Важливу роль у визначенні дати відіграло повідомлення літопису про зустріч Кия із візантійським імператором. Його вірогідність не викликала у дослідників жодних сумнівів, хоча візантійські джерела таку знаменну подію якось не відзначили. Однак цьому знайшли пояснення — таємна політика, конфіденційні перемовини — одне слово, візантійщина.

Автором методики датування можна вважати академіка Б. О. Рибакова, на той час найавторитетнішого фахівця в галузі археології та історії Русі. Він звернув увагу на те, що оповідь про Кия у недатованій частині літопису вміщена перед повідомленнями про війни між антами та аварами. Ці події можуть бути датовані завдяки візантійським джерелами, а саме кінцем VI ст. Отож виходило, що засновано Київ не пізніше 600 року. Так місто одразу отримало перші 1400 років. Дата хоч і не кругла, однак вже достатньо поважна.

По тому академік висловив думку, що князь Кий міг мати справи у Візантії ніяк не раніше доби правління Юстініана І (527—565 рр.). Цей державний діяч уславлений боротьбою за відновлення величі Імперії. Відомо, що 545 року його посли зробили слов’янським вождям пропозицію: оселитися на місці покинутої фортеці Турріс на Дунаї та охороняти кордон. Саме тоді, вважав Б. О. Рибаков, і могла відбутися зустріч князя Кия і візантійського імператора, який прийняв із почестями «полянського князя Кия». Уважний читач запитає, до чого тут поляни? Адже у візантійських хроніках мова йде лише про антів. Але ж сказав Нестор-літописець, що від Кия поляни пішли? Сказав, отож і був Кий полянським князем, про що візантійці могли і не знати… Щоправда, Прокопій Кесарійський повідомляє про візит слов’янського вождя до Юстиніана І на третьому році правління, а це десь 529—530 роки, а не 545-й.

Археологічні свідчення теж було взято до уваги. Знахідка на території міста кількох монет часів імператорів Анастасія І (498—519 рр.) та Юстиніана І могли розглядатися, як наочне підтвердження контактів між Києвом та Константинополем наприкінці V та на початку VI ст. Для деяких дослідників такі знахідки стали підставою для висновків стосовно «встановлення торговельних відносин Полянського князівства з Візантійською імперією». Одне слово, економічний бум і вдалі обставини для початку містобудування. До монет можна було додати знахідки кераміки і навіть слідів будівель в історичній частині міста.Бронзовий світильник IV ст. з території Києва

Однак першою половиною або 30-ми роками VI ст. можна було датувати лише вірогідний візит Кия до імператора, але ж не заснування міста. Оскільки походи слов’ян на Дунай почалися ще у часи Анастасія, до початок діяльності «полянського князя» слід було переносити вже у V ст. От і маємо майже 1500 років. Залишалося визначитися з точністю коли не до року, то бодай до десятиліття.

Дослідники порахували, що князю потрібно було років так 10—15, аби затвердитися на престолі. Якщо відняти цей період самоствердження від часів правління Анастасія отримаємо дату близько 480 року. Так вдалося вийти на заповітну дату — 482 рік і встановити, що «життя міста Києва розпочалося близько 1500 років тому».

Ясна річ, що ця кругла дата була запропонована із чисельними додатковими міркуваннями. Насамперед стосовно того, що народження міста — то насправді є досить тривалий процес. Це не день і навіть не роки. Що місто може постати, приміром, на місці давнього святилища, а вже потім здобути усі необхідні атрибути політичного, економічного, військового і таке інше центру навколишніх земель. Було також сказано, що заклики «подавнити» час заснування міста до часів Кирилівської палеолітичної стоянки виглядають підміною питання про дату реальної появи населеного пункту датою появи людини у цій місцевості.

Зрештою, все виглядає, як пошук «документальних свідчень» давнім легендам у вигляді решток будівель, скарбів та поховань. Відтак знайдені старожитності можуть розглядатися, як беззаперечне свідчення заснування міста 800, 900, 1000, а то й 1100—1500 і більше років тому. При цьому відсутність міської інфраструктури, навіть забудови, які б відповідали такій офіційно затвердженій даті нікого особливо не хвилюють. І справді, виявлено в центральній частині міста монети та фрагменти кераміки, датовані V, VI, VIII або ж IX ст.? Виявлено. То які ще речові докази вам потрібні?

Легенди та ювілеї

Ясна річ, ідея відсвяткувати ювілей не виникає сама по собі, на порожньому місці. На це історики та археологи ( і не лише вони) вже досить давно звернули увагу. Виявилося, що пояснення частіше за все слід шукати на ниві політичній. У давні часи будь-які права, претензії на той чи інший статус слід було підкріпити не лише силою, але й юридично, документами. Чи не вперше така потреба виникла на Русі у ХІ ст., що співпадає із часом оформлення нині відомого нам давнього літописання. Момент був складний, адже йшлося про те, хто з князів є головним. Суперечка напряму стосувалася віку міст, у яких «сиділи» чисельні нащадки роду Рюрика.

Відтак давнина заснування Києва або Новгорода могла виявитися не останнім аргументом у суперечці за головування на Русі. Оскільки відповідних архівів тоді не існувало, то вагомим аргументом могли стати літописи. Як вважають, саме тоді і було доручено шановному Нестору-літописцю визначитися із заснуванням Києва та зібрати місцеві перекази, які б підтвердили давність заснування стольного міста. Це могло статися близько 1093—1095 рр., а замовником, як вважають, міг бути київський князь Святополк Ізяславич, початок правління якого якраз і припадає на 1093 р. Цей володар мав достатню мотивацію для відповідного висвітлення історії.

Як бачимо, поставлене ним завдання було виконане і перевиконане. Оскільки легенди про Кия побутували різні, довелося спростовувати історію з його працею на перевозі через Дніпро. З ким сперечався Нестор? Та з такими самими літописцями, які жили в інших містах, особливо на півночі, в Новгороді. Адже у 1-му Новгородському та 1-му Псковському літописі повідомлення про Кия вміщено під 854 р., а є список, де під 852 роком. Такими простими засобами руська північ понад вісім століть тому змагалася за першість з «матір’ю міст руських».

До речі, в історичних творах більш пізнього часу можна побачити ще одну дату заснування Києва — 430 рік. Чим давніше, тим краще. Наступний аргумент стосовно вагомості персони місцевого князя — повідомлення про його особисті контакти з візантійським імператором. Адже у ті давні часи такий візит значив не менше, ніж нині відвідання вітчизняним політиком Москви або Вашінгтона (із прийняттям на відповідному рівні). А коли вже така подія відбулася ще до аваро-слов’янської війни, то це додавало київському князю кілька століть історії, яка сягала глибше за літописну дату появи Рюриковичів біля кормила влади у 862 року.

Фрагмент макета з архологічного музею ІА НАН України. Такий вигляд могла мати центральна частина Києва у часи князя Володимира, наприкінці Х ст. Сліди града Кия вже тоді цілком могли щезнути під монументальними будівлями доби розквіту Русі.Відтак представник дому Рюриковичів, який володарював у Києві, маючи таких попередників, отримував додаткові аргументи на користь свого найвищого положення в їєрархії діючих князів Русі. Інша річ, чи пішла на користь самому Києву та легенда про заснування? Тут думки вчених розділилися. Одні вважають, що праця виявилася марною, адже за 19 років по смерті Святополка Ізяславича князі на київському престолі почали змінювати один одного із непристойною швидкістю, «як у калейдоскопі». З іншого боку, вдала піар-компанія настільки підняла акції давньої столиці, що князі билися за владу над нею аж до Батиєвої навали.

Ювілеї та їх святкування — справа тонка і важлива. У другій половині ХХ ст. СРСР вже встиг адаптувати під себе історію, яка мала місце до 1917 року. Ясна річ, що Київська Русь посіла у ній особливе місце. А в історії Русі не менш особливе місце належало Києву. У ті часи на Москві не поспішали визнавати в якості першоджерела руської державності Новгород (він же Хольмгард) ні тим більше Стару Ладогу, пам’ятаючи про її давнішу скандинавську назву — Алдейгьюборг. Хоча саме там, на півночі, за повідомленням літопису, найперше почали князювати Рюриковичі.

Лише у Києві тоді вбачали давній центр слов’янського світу, який мав виникнути, ясна річ, задовго до появи варягів. Велика держава мусила мати власне, слов’янське коріння, в будь-якому випадку глибше за той самий 862 рік. Тому святкування 1982 року можна розглядати як глибоко символічну дату — адже час заснування столиці великої держави посунули (обґрунтувавши це відповідним чином) вглиб віків на цілих 380 років.

Однак минав час, змінилася політична карта Європи, з’явилися нові дослідники. І в Росії, і в Україні новітні літописці продовжили пошуки історичного коріння своїх держав. Хто шукає його у Новгороді, хто в Старій Ладозі, а хто, як і раніше — у Києві. У кожного свої аргументи і факти. І нині навздогін тому ювілею, який сам став історією, вони пишуть статті, випускають книжки, вибудовуючи нові версії стосовно обставин та часу заснування Києва, його місця у давній історії. Так виявилося, що під час старих розкопок пристойних слідів виявити так і не вдалося, а фрагменти посуду, монети та інші старожитності насправді знайдено не зовсім у відповідному місці і взагалі не за тих обставин, як вважалося раніше.

1 Про городище та його майстрів докладніше у розділі: «Місто майстрів на кордоні зі степом».

2 Докладно про обрахування 1500-літнього віку Києва: П. П. Толочко Древний Киев. — К., 1976. — С. 8—23.
"Україна: від Антів до Русі", М. Відейко, видавництво "Кріон"

http://www.litopys.com.ua/encyclopedia/kny...deyko/rozdil-8/
PMEmail PosterWWW
Top
киянин
Отправлено: Апр 22 2015, 14:25
Цитата


експерт Засновник форума
*****

Группа: Администраторы
Сообщений: 2370
Из: Київ
Пользователь №: 1
Регистрация: 12-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: 25



Розділ 9. В ПОШУКАХ ГРАДУ КИЯ

Виглядає дивно, але до початку ХХ ст. історики, які вивчали минуле Києва, обмежувалися переважно письмовими джерелами. Найдокладніші описи місцевих старожитностей — храмів, монастирів, руїн Золотих воріт не стосувалися чогось давнішого часи Володимира Червоне Сонечко, точніше дати хрещення Русі. Розкопки проводили, але переважно в пошуках християнських святинь, а не слідів давнього міста. Відтак про те, де знаходився, приміром, палац, у якому великий князь пив мед і вино з билинними богатирями, ще на початку ХХ століття не міг показати ніхто.

Що цікаво, давньоруські літописи містять чимало описів Києва княжих часів. В більшості текстів присутнє таке слово, як «гора». А центральна частина міста та взагалі час від часу іменується «Горою» з великої літери. І насправді, це місто розташоване у місцевості, де чимало височин. На більшості з них виявлено сліди перебування людини, найдавніші з яких сягають доби трипільської культури. Є там сліди поселень із якими могло бути пов’язане виникнення міста. Питання у тому, як знайти ту саму гору, на якій було збудовано град Кия. Як завжди буває у таких випадках, претендентів на почесне місце є декілька.

Сліди «граду» на Старокиївській горі

Місце розташування давніх київських гір та градів на космічному знімку: 1 - офіційний град Кия біля Національного музею історії України; 2 - Замкова гора; 3 - ліквідована на початку XVII ст. гора, де також міг бути град КияЗ того, що ця гора поіменована Старокиївською, ще нічого не випливає. Адже назва ця виникла не у давні часи. Щоправда, тут виявлено сліди споруд та укріплень, які мають досить поважний вік. А ще тут знаходиться будівля Національного музею історії України, навколо якого напередодні святкування 1500-літнього ювілею Києва було створено меморіальний парк. Подорожуючи по викладеним камінними плитами алеям, можна здійснити справжню подорож у часи Русі і навіть князя Кия.

На узбіччі можна побачити руїни князівських палаців, Десятинної церкви, чимало пам’ятних знаків, плит із різними написами, які повідомляють, що і коли було збудовано чи відбулося у давні часи. Є навіть камінь із написом, який повідомляє, що саме звідси «пошла земля русская». За цим різноманіттям стоїть праця археологів, які вже понад сто років намагаються з’ясувати, що саме і коли відбувалося в цьому історичному місці.

Ще на початку ХХ ст. ця частина Старокиївської гори була поділена між кількома власниками, які мали тут чималі садиби, навіть з садками із яблунь та груш. Перші ж розкопки на одній із таких садиб які провів археолог В. В. Хвойка 1907 року справили неабияке враження на суспільну думку і уявлення про минуле Києва. Про їх результати заговорили навіть у Москві та Санкт-Петербурзі. Ще б пак, адже у землі віднайдено сліди давніх будівель, укріплень, в тому числі фундаменти палаців княжої доби. І ще — сліди більш давніх споруд, давні поховання.

Найбільш неймовірною знахідкою стали рештки споруди, яка була складена, за описом В. В. Хвойки, з місцевого сірого пісковика на глиняному розчині. Коли археологи натрапили на це місце 1972 року, вони встановили, що давні муляри використали також граніт, червоний кварцит та пірофілітовий сланець (більш відомий під назвою «овруцький шифер»). В плані споруда мала еліптичну форму (при розмірах 4,2´3,5 м) та прямокутні виступи, орієнтовані по сторонам світу. На старих фотознімках, які збереглися у архіві дослідника, можна побачити процес розкопок та самого В. В. Хвойку поруч із сенсаційною знахідкою1.

Розкопки В.В. Хвойки на Старокиївський Горі на початку ХХ ст.Земля навколо решток цієї споруди була вкрита шаром глині білуватого кольору, поверхня якої була дбайливо вирівняна. З південного боку було виявлено яму, заповнену прошарками обпаленої глини та попелу з вуглинками. Навколо знайдено значну кількість кісток та черепів тварин, переважно домашніх.

Слід мати на увазі, що описана вище споруда знаходилася не зовсім на тому місці, де її відтворено нині. А про те, чи був це давній жертовник чи щось інше, дослідники сперечаються і досі. Знайдена яма із прошарками попелу схожа на сліди давніх жертвопринесень. Такі і мають бути поблизу давніх храмів. Думка про те, що В. В. Хвойка натрапив на рештки постаменту, спорудженого у часи князя Володимира для встановлення трофейної бронзової квадриги, привезеної до Києва після вдалого походу під стіни Херсона, не протирічить початковому призначенню цього місця. Адже князь-хреститель був забов’язаний попіклуватися про знищення храму старих богів.

Прямуючи алеєю, яка веде до входу в музей, можна побачити невеликий куб з полірованого граніту. Викарбуваний на ньому напис повідомляє, що ми проходимо повз «частину валу і рову града Кия. Кінець V — початок VI ст.». І насправді, справа і зліва можна побачити порослий травою вали, заввишки до півтора метри, а перед ним неглибокий рів. Укріплення простяглися від сусідньої вулички до схилів гори навпроти Андріївської церкви. Ясна річ, що то не автентичні укріплення, а частина меморіального комплексу, спорудженого приблизно на місці давніх фортифікацій.

Їх сліди було виявлено також на початку ХХ ст. і вони були помітно більшими за те, що нині можна побачити на поверхні. Глибина рову на різних ділянках складала від 4 до 6 м, а ширина у верхній частині досягала 10 м. На дні рову дослідники натрапили на рештки конструкцій, зроблених з дерева. Одні вважали, що колись дерево тримало стінки рову, інші — що то рештки загороджень, які мали бути перешкодою на шляху бажаючих штурмувати давні укріплення. Слід відзначити, що ці укріплення виглядають значно скромніше за ті, що їх було споруджено довколо Києва у часи розквіту Русі в Х—ХІ ст., але ж з чогось треба було починати…

Цей рів відділяв край мису площею близько 2 гектар. Споруда, розкопана В. В. Хвойкою, знаходилася ближче до краю гори, в межах укріплень. Але які знахідки дали змогу визначити дату, викарбувану на граніті? Ті ж розкопки показали: колись цей рів був засипаний. Для цього використали частину валу. Але цієї землі не вистачило, і довелося знімати верхній шар ґрунту з оточуючої площі. Разом із цією землею до рову потрапило сміття, яке зібралося навколо. Серед нього було чимало фрагментів посудин, частина — від ліпних, але траплялися і такі, що були виготовлені на гончарному крузі. Спочатку ці знахідки датували VIIІ—X ст., потім частину стали відносити до VII—VIII ст., тобто часам між 600 і 800 роками. Деякі ліпні горщики і справді могли бути в ужитку близько 600 року. Але ж це сьоме, аж ніяк не шосте чи п’яте століття, вказані на граніті.Натурна реконструкція жертовника (по матеріалам розкопок В.В. Хвойки) біля входу до Національного музею історії України

Окрім рову на цій території розкопали понад сотню поховань, більшість із яких датували Х ст., деякі з них були зроблені впритул до давнього рову і навіть мали над собою курганні насипи. Це означає, що в Х ст. укріплення остаточно втратили військове значення. Інакше хто б дозволив ховати небіжчиків поряд із міськими укріпленнями, та ще й насипати гори землі поруч зі стінами. А може, це було не зовсім звичайне місто? Адже на мису і справді могло знаходитися давнє святилище. Згадаємо мурування з каменів, виявлене В. В. Хвойкою та знахідки навколо нього. Те, що в межах укріплень так і не виявили слідів щільної забудови теж, мабуть, не випадковість. А от поховання у такому випадку якраз на місці: де ж ховати небіжчиків, як не на святій землі?

І взагалі, чому б рідні князя Кия не звести на його честь священне місто, спільне для всіх родів святилище? Скласти величний жертовник із каменів, принесених із батьківських земель представниками цих родів, або й племен (у кожного камінь свій — пісковик, граніт, пірофіліт2), скріпивши їх розчином, виготовленим із місцевої глини? Таке дійство виглядало б дуже урочиста і символічно. Все може бути, і може трапитися так, що уявлення про святість київських гір сягають більших глибин історії, ніж ми собі зазвичай здатні уявити. Адже знайдено неподалік, в районі сучасної Львівської площі, сліди перебування там трипільців, теж досить схожі на святилище та давні жертвопринесення.

Інше питання, коли збудовано святилище на Старокиївській горі. Ми вже згадували фрагменти ліпних горщиків, не давніші, за визначеннями археологів, 600 року. Хоча нині не проблема замовити ізотопні дати, використавши у якості зразків ті самі черепки з давніх розкопок. Можливо саме таким чином буде отримано заповітну дату у 1500 років, а може і ні. Але спробувати можна, були б бажання і трохи грошей.

Гора із багатьма іменами

Є в місті ще одна гора, на якій певна частина дослідників схильна розмістити град Кия. Вона височить над давнім торгівельно-ремісничим посадом міста, Подолом і розташована навпроти описаної вище Старокиївської гори. Вона невелика, зате її схили досить стрімкі. Нині на гору можна піднятися по стежкам, або по сходам, які починаються на Андріївському узвозі. Зауважимо, що це місце більш придатне для влаштування неприступних укріплень, ніж попереднє.

Гора ця має декілька імен. П’ять—шість сотень років тому кияни почали величати її Замковою. У ті часи там височіли дерев’яні башти і стіни. Цей замок кілька разів намагалися захопити війська татарських ханів і особливих успіхів у цій справі не досягли. У середині XVII ст. до гори приліпилася нова назва — Киселівка, від прізвища тодішнього воєводи, Адама Киселя. Ще на початку ХІХ ст. гору іменували Флорівською, за назвою розташованого внизу, з боку Подолу, жіночого монастиря. В ті часи на горі влаштували цвинтар.

Розкопки на горі розпочали ще наприкінці ХІХ ст. Впродовж попередніх століть та бурхливої діяльність багатьох поколінь киян гору було перекопано, і то не один раз. Однак археологам все ж вдалося натрапити на сліди поселення часів зарубинецької культури, датованого початком нашої ери. Для міста Кия ранувато, однак є свідченням зацікавленості у цій місцевості носіїв слов’янської (або праслав’янської) археологічної культури. Ліпна ж ранньослов’янська кераміка, яка була виявлена у цьому місці, викликала дискусію з приводу того, чи зроблена вона між 500—600 чи то між 600—700 роками. Остання дата, здається, більш відповідає сучасним уявленням про час побутування подібного посуду. Однак ці фрагменти знайдено у перевідкладених шарах. Рештки поселення, з якого вони походять, ймовірно було знесено при будівництві та наступній модернізації замку. Щоправда, вдалося натрапити на сліди споруд ІХ—Х ст. і навіть скарб візантійських монет того часу.

Одначе як сам називали цю гору кияни у той час достеменно невідомо. Є припущення що Хоревицею, а є — що Щекавицею. Відтак град на цьому місці теоретично міг також належати якомусь із братів славного Кия. Однак у будь якому випадку видно, що люди між 600—800 рр. використовували і цю гору, і сусідню, Старокиївську. Однак гір у цій місцевості нині можна побачити більше, ніж дві. А раніше, виявляється, їх було ще більше, та й ті, що лишилися, дійшли до наших часів далеко не у первісному вигляді.

Гора, яка зникла

Рельєф місцевості та сітка вулиць у центральній частині міста, які стали звичними для кількох поколінь киян, а саме на ділянці між Золотими воротами та Старокиївською горою і її околицями почали набувати такого вигляду лише у ХІХ ст. Схили навколо Михайлівського монастиря, уздовж Володимирської вулиці були порізані ярами, які нині поховані під забудовою. Чи не кожен утворений такими ярами мис міг мати розміри, достатні для того, аби на ньому розмістився невеличкий град.

Вид на Замкову гору (Киселівку). Деякі дослідники вважають, що саме на ній спочатку знаходився "град Кия"Однак понад триста років тому частина цієї гори височіла над сусідками, Старокиївською та Замковою3. Сусідство з останньою, точніше із зведеної на її вершині фортецею, і вирішило долю давньої гори. Адже варто було втягти на її вершину гармати, і можна було обстрілювати чи не усю територію київського замку. Ще у XVI ст. військові почали перейматися цим питанням, однак лише із прибуттям до Києва воєводи Станіслава Жолкевського справа рушила з місця. Вже 1616 року гору знесли на цілих 11 метрів і територію військового об’єкту убезпечили від ворожого обстрілу з цього боку. Щоправда, це не врятувало Київський замок від козаків 1648 року.

Та обставина, що під час проведення земляних робіт було знищено всі сліди перебування людина на цій горі, нікого не обходило. Навіть у наш час вистачає клопоту із охоронними археологічними розкопками, а 1616 рок ними ще не було кому перейматися. Щоправда, слід віддати належне: принаймні одну знахідку у цьому місці, яка траплялися землекопам 1616 року зафіксовано у літописі Межигірського монастиря. Йдеться про печеру, ймовірно вириту пустельником у товщі цього пагорба.

Про те, що в цьому місці могло бути давнє поселення, вчені дізналися лише у другій половині ХХ ст., коли вели розкопки на схилах Уздихальниці. Там виявили рештки двох печей та фрагменти посуду, які датували VIII—X ст. Це означало: на цій горі люди могли жити принаймні із 700 року. Враховуючи, що довжина знесеної гори складала кількасот метрів, там вистачало місця не лише для цвинтаря, але й цілого града.Фото з виглядом на Андріївський узвіз, початок ХХ ст. На задньому плані Замкова гора (вона ж Киселівка, вона ж Флорівська). На передньому - гора Уздихальниця та місце розташування гори, знесеної 1616 року за наказом воєводи Станіслава Жолкевського

Вірогідність розташування саме тут града Кия може бути підтверджена пошуками місця, де міг проходити Боричів тік — давній шлях із верхнього міста на Поділ. Згідно літописів, він мав проходити якраз уздовж схилів цієї гори. Напрям встановити не надто складно. Адже згідно правил облаштування фортифікацій той, хто піднімався до воріт замку чи міста мав бути оберненим до його стін і веж правим боком, не захищеним щитом. Крім того із Боричевим током нерозривно пов’язано давній храм, згаданий у «Слові про Ігорів похід»4.

Цю споруду відбудували і вона височить на тому самому місці, де була зведена багато століть тому. Коли прокласти від неї трасу до того місця, де починалася давня «зникла» гора, а починалася вона біля фунікулера, то рухаючись нею ви якраз і відкриєте свій правий бік. Вважають, що частину Боричева току перекрили на початку ХХ ст. рейки фунікулера, який зайняв місце давнього яру. Згадку про це місце знайшли у описах Київської фортеці XVII ст. Там йдеться про те, що у фортечних валах зроблено хвіртку, яка виходить у «рів Боричів», а з того рову узвіз веде до храму Різдва Богородиці, на Поділ.

Відтак розташування на цій горі граду Кия хоч і не доведене остаточно, проте виглядає цілком вірогідним. Школа лише, що вцілілу частину гори забудовано спорудами, які могли знищити сліди давнього міста не менш ґрунтовно (приміром, масивна сіра будівля, де нині розташоване Міністерство закордонних справ України), аніж лопати копачів, зігнаних воєводою для проведення інженерних робіт далекого 1616 року.

Два гради князя Кия?

Трапляється так, що з одного й того самого літописного повідомлення, з тої самої цитати різним дослідникам вдається видобути часом протилежні висновки. В цьому відношенні історія Києва не є виключенням. Приміром, є припущення, що град Кия був насправді не один, їх було цілих два. І все з посиланням на відповідні місця у літописі. І насправді, сказано, що сидів Киї на горі, де нині узвіз Боричів? Сказано, причому цілком вірогідно, що не просто сидів на голій землі, а мав там садибу, та ще й можливо укріплену, тобто град, як і належить старшому брату.

1 - Замкова гора на космічному знімку; 2 - гора Уздихальниця; 3 - храм Богородиці ПирогощіОднак що ж відбувається потім, про що повідомляє літопис далі? А далі читаємо, що його родичі (перелік додається), «сотвориша» град в ім’я найстаршого брата. От вам і ще один град, на цей раз вже імені Кия. Адже про назву того місця, де «сидів» славний князь літописи мовчать, лише повідомляють — що на горі. От і виходить, що мав Кий не один, а два града: власний, і зведений на його честь та відповідно поіменований.

Крім того родичі, брати, мали кожен свій град — і Щек, і Хорив. Отож виходить, що спільними зусиллями цей славний рід спромігся побудувати десь тут, на горах, цілих чотири гради, та на додачу селище для сестрички.

Можливо, що іменним градом і могло бути городище-святилище, виявлене на Старокиївській горі. Його укріплення були швидше символічними, аніж справжніми, особливо на тлі стрімких схилів сусідніх гір. І наявність чи створення святилища могла бути важливим фактором для обрання цього місця в якості столиці певного племені чи навіть племінного союзу, вождівства.

До речі, Київ далеко не єдине давнє місто у землях східних слов’ян, яке складалося із кількох укріплених частин. Приміром, давній Іскоростень, столиця древлянської землі, складався, як показали розкопки, принаймні з трьох «градів». Вони мали різні розміри та різної потужності укріплення, однак усі займали висоти над річкою. При цьому складові давнього Іскоростеня не надто поступалися за розмірами давнім градам Києва.

У підсумку зауважимо, що час заснування всіх претендентів на град Кия не вдається поки що посунути далі 600 року. Археологічних свідчень для цього на разі не вистачає. Хіба що насправді, взятися за ізотопне датування вже накопаного ліпного посуду. А можливо і новими розкопками — на додачу. Місця для них, як не дивно, ще вистачає. Не досліджене, як слід, плато Замкової гори, схили Уздихальниці і ще деякі місця. При цьому слід поспішати, адже забудовники не марнують часу, надто ласий шматочок для них ці старі київські гори.

Постає ще одне питання. Чому саме Київ став таким важливим центром для східних слов’ян? Певну відповідь можна отримати, поглянувши уважніше на географічну мапу. Адже саме тут, у Середньому Подніпров’ї стикуються межі кількох археологічних культур, які презентують світ давніх слов’ян Той, хто збудував гради у епіцентрі такого порубіжжя, цілком міг претендувати у майбутньому перетворити їх на столицю могутнього вождівства, а згодом і держави. Додамо розташування на перетині шляхів із півночі на південь та заходу на схід, а це вже вигідна позиція для транзитної торгівлі, отримання прибутків у скарбницю київського князя. Отож цілком можна пояснити наступне перетворення родового гнізда Києвичів на столицю Русі.

Що було знайдено?

Викладена у літописі легенда про заснування града Кия є короткою, змістовною і достатньо зрозумілою. Факт існування міста та його давнина особливих сумнівів не викликає. Вони підтверджені результатами археологічних досліджень. Завдяки розкопкам навіть було відкрито деякі подробиці, які пройшли повз увагу Нестора-літописця та його колег. Приміром, виявилося, що на Старокиївській горі було давнє, дохристиянське святилище5.

Макет давнього Києва з Національного музею історії України. Цифрами позначено: 1 - місце "офіційного" града Кия (сучасна садиба музею); 2 - вірогідне місце розташування града Кия на горі, яку ліквідували у XVII ст.; 3 - Замкова гора, ще одне можливе місце розташування града Кия.Багаторічні дослідження переконливо показали: так, дійсно, поселення давніх слов’ян, в тому числі — укріплені, існували на території Києва ще задовго до утвердження тут династії Рюриковичів у другій половині ІХ ст. Між 600/700 та 800 роками тут жили люди, а деякі поселення по праву могли носити горде ім’я засновників градів.

Літописні ж повідомлення стосовно того, що Кий-засновник жив тут у часи слов’янського протистояння Візантії у VI—VII ст. перевірити надто складно, хоча факт протистояння ні у кого не викликає особливих сумнівів. Так само як і те, що частина слов’ян повернулася на Дніпро після походів на (і за) Дунай між 600 і 700 роками. Цей факт доведено знахідками, зробленими під час археологічних розкопок6. Поверталися воїни, хлібороби, ремісники, а також князі та воєводи. А коли поверталися — засновували нові селища і гради.

Ясна річ, у всіх отих градів були свої «батьки-засновники». Селища могли групуватися навколо укріпленого святилища (типу городища на Старокиївській горі), що було явищем звичним у ті часи, адже ніщо не об’єднує так, як спільна віра та спільні святині.

А от імен, надто князівських, у давніх літописах та хроніках збереглося не надто багато. Те, що ми не знаходимо у візантійських хроніках імен Кия та його рідні цілком можна пояснити: князі такого рангу ромеїв особливо не цікавили. Як і раніше більшість «варварів» для Імперії були на одне обличчя. Ці варвари не знали, що таке справжня сильна влада і порядок, були войовничими і жорстокими, охочими до чужого золота та срібла. Відтак доведеться вдовольнятися тим, про що оповів нам Нестор-літописець.

Якими значними були найдавніші гради на київських горах, чи були вони економічними, політичними, адміністративними центрами, на які околиці поширювався їх вплив — інше питання. Для отримання відповідей тут вже недостатньо уважного читання літописів чи проведення вибіркових розкопок в історичному центрі міста. Потрібні нові, систематичні пошуки і розкопки околиць, аби реконструювати в цілому систему слов’янських поселень у регіоні в цілому, визначити час її виникнення, економічний потенціал, зв’язки та інші речі, потрібні для більш-менш достовірних, а головне — обґрунтованих історичних реконструкцій.

Підсумовуючи, слід визнати, що результати понад сторічного археологічного вивчення Києва були цілком успішними. Те, що отримані дані не завжди коректно використовували — то вже інше питання. Найголовнішим є те, що разом із новими дослідженнями будуть змінюватися наші уявлення та знання про те, «як?», «коли?», і «чому?» виникло давнє місто над Дніпром.

1Опис знахідки опубліковано у книзі: В. В. Хвойко Давні мешканці Середнього Придніпров’я та їх культура у доісторичні часи (по розкопкам)//Дослідження трипільської цивілізації у науковій спадщині археолога Вікентія Хвойки. — К., 2006. — Т. І. — С.181; коментарі на с. 186—187.

2Щоправда, висловлено думку стосовно можливості появи такого набору каменів лише у часи Русі. Адже древляни, на території яких знаходилися поклади пірофіліту, визнали зверхність Києва лишень у Х ст., і то не без опору.

3Гіпотеза стосовно розташування града Кия на зниклій горі викладена у книзі: С. И. Климовский Замковая гора в Киеве: пять тысяч лет истории. — К., 2005. — С. 37—41; 45—48.

4До цього храму Боричевим током прямував Ігор Святославич по тому, як прибув до Києва після втечі з половецького полону.

5Цілком логічним є те, що чернець не мав особливих підстав рекламувати язичницькі святині Києва. Зауважимо, що подібних святих для давніх слов’ян місць на землях Краю було чимало. Докладніше — у розділі «Святі гори» (в книзі «Від Русі до Святої Русі»).

6Докладніше про це у розділі «Місто майстрів на кордоні зі степом».
"Україна: від Антів до Русі", М. Відейко, видавництво "Кріон"


http://www.litopys.com.ua/encyclopedia/kny...deyko/rozdil-9/
PMEmail PosterWWW
Top
киянин
Отправлено: Май 13 2016, 11:59
Цитата


експерт Засновник форума
*****

Группа: Администраторы
Сообщений: 2370
Из: Київ
Пользователь №: 1
Регистрация: 12-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: 25



THE EARLY SLAVS - NATION OR RELIGION?

Jerzy Gassowski
Department of Archaeology and Anthropology. Pultusk Academy of Humanities. Poland.


264
Nevertheless, if we wish to search for the earliest traces of a Slavic archaeological culture, we must proceed to the areas around the Dniepr in what is now the Ukraine, a region of forests and steppes. That is where, after the downfall of a multi-ethnic tribal federation created by the Goths, a small archaeological culture, called Penkovka or Kolocin, appears; its western branch is called the Prague Culture. This culture becomes visible by the end of fourth century A.D. and consolidates during the fifth century, showing at the same time a growing tendency for expansion, especially towards the Da-nube region. Mixed settlements of Slavs and Longobards are visible along the middle Danube by the sixth century. In the vast area of Central and Eastern Europe, on lands vacated by the Germans after over four centuries of domination, a new and different Slavic culture springs into being. It appears in significant political and cultural circumstances: under the growing pressure of the Huns, the Germanic tribes of Goths and Vandals, unwilling to become a part of the Hunnic Empire and avoiding military confrontation, left their homes in Eastern Europe, seeking refuge within Roman territory. Not all tribes decided to move; some remained and joined the Huns. Slavic culture developed and extended itself everywhere Hun domination did, throughout the formerly German-controlled territories of Eastern and Central Europe. After the downfall of Attila's empire, some Germanic tribes (the Longobards and Gepids) are again visible through archaeological finds along the middle and lower Danube, contrasting sharply with the traces of Slavic settlement. A century later the Avars resurrected a part of the old Hunnic Empire in Central Europe, which strengthened and intensified Slavic settlement there. The last vestiges of Germanic culture disappeared from this area at the same time. From then on, we can observe the further expansion of Slavs, through the Balkans to the Dodecanese Islands and into Asia Minor. They colonized Central Europe to the river Elbe and beyond, the upper Danube into the eastern Alps and the territories of Western Baits and Finns, present-day northern Russia. This expansion is largely over by the end of the seventh century, but lasted somewhat longer in Eastern and Northeastern Europe. Early Slavic culture is known almost exclusively from archaeological evidence. This culture has distinctive and specific features, among which are an extreme simplicity and a coarse equality, much different from the aristocratic traits of migration-period Germanic culture. What are the most striking differences? In settlement patterns no trace of larger buildings and constructions can be found, patterns which can be the marks of wealth and prestige. The newest radiocarbon and/or tree-ring dates reveal that none of the so-called grods (fortified settlements) existed before the ninth century. None of the graves from cemeteries of the sixth to ninth centuries contains grave goods richer than the others; all of them are equally poor. Neither women nor men carry metal ornaments. In the history of European civilization, these are drastic differences. At the same time, the Slavs as a people should not be considered poor. Wealthy Byzantine towns were being plundered, and rich booty brought home. The Slavic agricultural economy seems to be no worse than that of the Germans and perhaps even more efficient, as the archaeological evidence shows. In Central Europe rye, better-suited to the climatic conditions, took the privileged place in wheat's stead; the Slavs also had numerous herds of cattle and pigs. They were certainly neither poor nor hungry. Their iron metallurgy continued and developed earlier experience, as did other crafts, carpentry in particular. Our general picture of Slavic culture is one of moderate satiety and a "programmed" coarseness. The culture was stubbornly conservative as well, allergic to changes and to foreign influences. This conservatism is visible in many aspects of material and spiritual culture up to at least the eleventh century; the first departures are visible no earlier

than in the ninth. The first wealthy graves and rich houses (or palaces) of princes occur together with Christianity. Ancient coronation traditions among the Slavic princes of the Carinthians and Czechs had them dressed for the ceremony in the cloak of a common farmer. The origin legend of the oldest Polish dynasty, the Piasts, claims that the first prince was a poor peasant. We can thus presume that the equality and simplicity seen in the archaeological sources is not the evidence of poverty, but rather a way of life derived from customary and religious principles. We could compare it to the poverty of some monastic orders and religious sects which, while possessing lands, goods and buildings, exhort their members to live like mendicants. Early Slavic culture was, in general, very homogenous over large areas of Europe. In spite of its material coarseness and apparent poverty there must have been some kind of attraction within it, now unknown to us; we cannot attribute its expansion only to military activity or to supra-natural procreative rates. The first recorded Slavic words were spoken at Attila's court, and it is plausible that Slavic became a common language among the Avars. The Bulgars, only two centuries later, were a similar case. Whatever kind of attractions were presented by Slavic civilization, they did not belong to the sphere of the real world. We should look for them in the circle of religious beliefs, customs or social structures, or in all of them together. We are still, however, faced with an unanswered question: what was the initial impulse that created the Slavic nation and culture? We know that the historical scenery of the time was some of the most volcanic in European history. For the first time, Asia had penetrated deep into the heart of Europe. The Slavs first appear in the archaeological and written record at a time of Hunnic domination, within a territory subjugated by them. Later, between the sixth and eighth centuries, the connection of Slavs with the political power of nomads is evident. But their civilization has nothing to do with nomadic tradition, being as they were settled agriculturalists.

(...)

The case of the Avars seems to be different. They created a large territory, covering most of Central Europe, in the hope of repeating the Hunnic example. The effect was poorer in scale and in results. Significant was their relation to their most populous subjugated nation, to the Slavs. Both the Frankish chronicles and the oldest Slavic traditions record the harm and humiliation inflicted upon the Slavs by the Avars. We can deduce that the Avars kept their privileged status through a social and political separation of the Slavs, as Arabs did to their non-Arabic subjects during the first stage of the Caliphate. When Judgment Day came, in the form of war with Charlemagne and his sons, the Avars paid for their arrogance; abandoned by their Slavic allies, they were annihilated.
3
The comparison between Slavs/Slavic culture and Arabs/Islam is quite interesting, due to the similarities between the period and the scale of the movements, even if we must admit that there are too many unknowns in early Slavic history to make such a comparison adequate. However, it is remarkable that the emergence of the Slavs is so similar to the birth of a major religion, even if so much of the attractiveness of Slavic culture remains hidden from us. For centuries, it appears to us that everyday Slavic life was guided by the rigorous rules of a religion, full of self-restrictions. But as the attractiveness of this culture was immaterial, we must also admit that the provocative question posed by the title of this paper cannot yet be answered. It can, however, guide us to a new line of scholarly research, never before the subject of scholarly investigation.
_____________________________
Jerzy Gassowski, The dawn of medieval European culture, in: Swiatowit 37 (Warsaw 1993) 17-36; Ka-zimierz Godlowski, Zur Frage der Slawensitze for der grofien Slawenwanderung im 6. Jahrhundert, in: Gli Slavi occidentali e meridionali nell alto Medioevo (Settimana di Studio del Centro italiano di studi sul alto medioevo 30, Spoleto 1983) 257-284; Joachim Herrmann, Okonomie und Gesellschaft an der Wende von der An-tike zum Mittelalter (Sitzungsberichte der Akademie der Wissenschaften der DDR 13 G, Berlin 1979); Joachim Herrmann, Wanderungen und Landnahme im westslawischen Gebiet, in: Gli Slavi occidentali e meridionali nell alto medioevo (Settimane di Studio del Centro italiano di studi sull alto medioevo 30, Spoleto 1983) 75-100; Michal Parczewski, Origins of Early Slav Culture in Poland, in: Antiquity 65 (London 1991) 675-683; Michal Parczewski, Beginnings of the Slavs Culture, in: Origins of Central Europe, ed. Przemyslaw Urbanczyk (Warsaw 1997) 79-90; Walter Pohl, Die Awaren. Ein Steppenvolk in Mitteleuropa, 567-822 n. Chr. (Munchen 1981); Walter Pohl, The role of steppe peoples in eastern and central Europe in the first millennium A.D., in: Origins of Central Europe, ed. Przemyslaw Urbanczyk (Warsaw 1997) 65-78.
2
Marshall G. S. Hodges, The Venture of Islam: Conscience and History in a World Civilisation (Chicago 1974); Jean Savauget, Introduction to the History of Muslim East (Berkeley 1965).
3
Pohl, Die Awaren. o.c.
Published: /in:/
Integration und Herrschaft. Ethnische Identitaeten und soziale Organisation in Frue
mittelalter”
ed. W. Pohl & M. Diesenberger. Wien 2002. pp, 269-272

https://www.academia.edu/5693979/Early_Slav...ion_or_Religion
PMEmail PosterWWW
Top
0 Пользователей читают эту тему (0 Гостей и 0 Скрытых Пользователей)
0 Пользователей:

Topic Options ОтветитьНовая темаСоздать опрос

 


Текстовая версия