Powered by Invision Power Board


  ОтветитьНовая темаСоздать опрос

> Бої за Київ під час українсько-радянської війни, Київські події
киянин
Отправлено: Фев 21 2012, 17:53
Цитата


експерт Засновник форума
*****

Группа: Администраторы
Сообщений: 2378
Из: Київ
Пользователь №: 1
Регистрация: 12-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: 25



Штурм Ки́єва 1917 року — операція із захоплення столиці Української Народної Республіки російськими більшовицькими військами на чолі з Михайлом Муравйовим. Тривала протягом 23 (5) — 26 січня (8 лютого) 1918 року. Завершилася окупацією Києва більшовиками й евакуацією українського уряду зі столиці. Наслідком окупації були масові розстріли міського населення.

Передумови

Метою неоголошеної війни радянської Росії проти УНР було встановлення в Україні більшовицької влади. Загони революційних військ з Росії протягом грудня-січня 1918 року встановили її у Харківській, Катеринославській і Полтавській губерніях. На черзі був Київ. Загальне командування наступом на Київ здійснював Михайло Муравйов. 14 січня 1918 року уряд УНР проголосив стан облоги у місті та призначив військовим комендантом Михайла Ковенка.

З наближенням до міста радянських військ, київські більшовики розпочали в ніч на 16 (29) січня збройне повстання проти Центральної Ради. Воно тривало 7 днів і лише 22 січня (4 лютого) 1918 року, ціною надзвичайних зусиль, було придушене. Більшовицький виступ у Києві значно полегшив просування радянських військ. Він відтягнув на себе нечисленні підрозділи української армії з Полтавщини, Чернігівщини і шлях на Київ фактично лишився відкритим. Українські сили, втомлені вуличними боями, були не в змозі протистояти війську Муравйова, яке в цей час фактично вже перебувало на околицях міста.

Сили сторін

Сили більшовиків:

Головонокомандувач: Михайло Муравйов

1-я армія командарма (полковника) Олександра Єгорова

3000 вояків, 3 гармати, бронепотяг.

2-я армія командарма (полковника) Едуарда Березіна

11-й Сибірський полк
Балтійський матроський загін (500 вояків)

3-я армія командарма (полковника) Кудинського НН
1-й кінний полк червоного козацтва Віталія Примакова (198 вояків)

Сили армії УНР

У Києві за офіційними даними складали приблизно 9 тисяч чоловік. Але боєздатних серед них було 1600—1700 вояків[1]. Жоден з полків не мав повного складу, частина військ під впливом більшовицької пропаганди оголосила про нейтралітет або перейшла на бік червоних. Українські вояки, деморалізовані поразками в боротьбі з більшовиками, в бій йшли неохоче і навіть проголошення державної незалежності УНР IV Універсалом не підняло бойового духу армії. У критичний момент опорою Центральної Ради стали лише:

загони Вільного козацтва під командою особливого коменданта міста — інженера Михайла Ковенка
Гайдамацький кіш Слобідської України Симона Петлюри (300 вояків)

батальйон 2-ї юнкерської школи (110 юнкерів, так званих «чорних гайдамаків»).

Галицький курінь українських січових стрільців Євгена Коновальця (500 вояків.)

Не було навіть єдиного командування обороною міста. 18 січня командувати протибільшовицьким фронтом був призначений Микола Шинкар, який виявився цілком безпорадним на цій посаді. Фактично ж обороною керував Михайло Ковенко.

Населення Києва виявилось цілком байдужим до боротьби між українським та більшовицьким військом. Воно сягало на той час 430 тисяч осіб, з яких до 20 тисяч було військових — солдатів і офіцерів старої армії. Проросійськи налаштовані київські кола навіть дещо співчували більшовикам, бо сприймали їх просто як росіян, які прагнуть ліквідувати розкол єдиної держави.

Бої

Після боїв під Бахмачем, Конотопом і Крутами, Михайло Муравйов звів свої війська у три армії. 21 січня 1-а армія (командувач Єгоров) і 2-а армія (Берзін), які разом нараховували до 7 тисяч чоловік, захопили Бровари, а наступного дня, оволодівши станцією Дарниця, вийшли до Дніпра.

23 січня (5 лютого) 1918 року, об 11:00, за наказом Муравйова розпочався наступ радянських військ. 1-я армія Єгорова розпочала наступ до Києва по Ланцюговому мосту, а 2-а армія Берзіна — по Залізничному мосту. Українські кулеметники спинили і відкинули червоних на Ланцюговому мосту. Проте на Залізничному мосту більшовики прорвали українську оборону завдяки бронепотягу матроса Полупанова. Попри це нападники згорнули наступ і окопалися біля мосту[1].

Вирішено було брати місто обхідним маневром. Почався чотириденний артилерійський обстріл з важких гармат. Батареї влучно били по місту, намагаючись найбільше пошкодити центральні райони «багатіїв» — Липки, Хрещатик, Нову Забудову. Місту було завдано значних пошкоджень, гинули люди, розпочались пожежі.

Намагаючись врятувати історичні пам'ятки Києва від руйнування, делегація представників Міської думи і політичних партій за допомогою більшовиків дісталася у Дарницю для переговорів з командуванням радянських загонів про умови припинення бойових дій. Їх прийняв Муравйов і члени Київської ради робітничих депутатів. Але поки вироблялися умови перемир'я, радянські загони почали штурм Києва. Червоні козаки Віталія Примакова 22 січня переправились по льоду через Дніпро навпроти Межигірського монастиря і через Пущу-Водицю прорвались на Куренівку і Поділ, де зав'язалися жорстокі бої. Ця операція відтягла значні сили УНР, що дозволило червоногвардійським загонам прорватись по залізничному і Ланцюговому мостах у місто.

23 січня інша група загонів 2-ї армії увірвалась на Печерськ, зайняла Лавру і фортецю, повела наступ на центр Києва, де зустріла героїчний опір українських підрозділів. Зайнявши Лавру, більшовики вчинили там безчинства й насильства: вдиралися до храмів під час богослужінь, здіймали галас і лайку, оскверняли святині, били й знущалися з монахів. Був вбитий митрополит Київський Володимир Богоявленський.

Два наступні дні точилися жорстокі бої. Були захоплені більшість Печерська, Поділ, вокзал, залізничні станції Київ-товарний та Пост-Волинський. Українці трималися в центрі міста та контролювали Брест-Литовське шосе — останній шлях до відступу. За таких умов подальший опір українських частин ставав безглуздим. В ніч на 26 січня (8 лютого), скориставшись з того, що більшовики не наважувались наступати в темряві, Михайло Ковенко оголосив евакуацію. Лінія Купецьке зібрання — Хрещатик — Бібіковський бульвар — Брест-Литовське шосе мала утримуватись до кінця. Саме за цим маршрутом розпочали відступати українські частини. Рано-вранці уряд та частина членів Центральної Ради виїхала до Житомира. Зранку бої поновилися і тривали до вечора, коли останні українські підрозділи відійшли Брест-Литовським шосе в бік Ірпіня. З Києва організовано відступило до 3 тисяч українського війська, артилерія, обози.

Того ж дня більшовики оволоділи містом. Муравйова зустрічала на Думській площа делегація Міської думи на чолі з головою Євгеном Рябцовим. Радянським комендантом міста був призначений матрос Андрій Полупанов. І хоч населення дотримувалося нейтралітету під час боїв, а прихильники Центральної Ради майже всі виїхали, Муравйов влаштував у місті криваву вакханалію. Ще перебуваючи у Дарниці він видав наказ, у якому закли́кав нещадно знищувати усіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх «ворогів революції».

Наслідки

У захопленому Києві більшовики організували класовий терор. Відбувалися грабежі, насильства, вбивства. Були розстріляні представники інтелігенції, вояки та цивільні громадяни. За різними підрахунками жертвами більшовицької різанини стали від 2 до 3 тисяч осіб[1]. Серед них були міністр землеробства Української Народної Республіки Олександр Зарудний, член Центральної Ради Ісак Пугач. Було страчено близько тисячі офіцерів та генералів — Б. Бобровський, А. Разгон, Я. Сафонов, Н. Іванов, Я. Танзюк та інші. Після переїзду уряду Радянської України з Харкова до Києва, більшовицьке керівництво виявило розпад радянської армії й тисячі трупів у парках Києва
PMEmail PosterWWW
Top
киянин
Отправлено: Фев 21 2012, 17:54
Цитата


експерт Засновник форума
*****

Группа: Администраторы
Сообщений: 2378
Из: Київ
Пользователь №: 1
Регистрация: 12-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: 25



Січневе повстання (16-22 січня (29 січня — 4 лютого) 1918 року) — збройний виступ у Києві, організований Київським комітетом більшовицької партії проти Центральної Ради та Української Народної Республіки під час наступу військ радянської Росії на Київ. Повстання тривало 7 днів та прискорило падіння української влади у Києві.

Київські більшовики заздалегідь (від початку українсько-радянської війни) готувалися до повстання, яке планувалося розпочати з наближенням до міста радянських військ. Подібна тактика використовувалася більшовицькою партією, по-перше, для відтягування українських сил з антибільшовицького фронту, по-друге, для прикриття прямої агресії радянської Росії проти УНР. Вона полягала у тому, що при наближенні російських революційних загонів, в українських містах спалахували повстання, керовані більшовиками. Це давало можливість стверджувати, що радянську владу встановлювали українські трудящі за братньої допомоги революційного російського війська. У такий спосіб була встановлена радянська влада у Катеринославі, Одесі, Миколаєві, Єлисаветграді. На черзі була столиця Української Народної Республіки — Київ.

Центром підготовки до збройного повстання проти Центральної Ради більшовики зробили завод «Арсенал». Щоби запобігти збройному виступу, 5 січня загони Вільного козацтва вилучили з «Арсеналу» велику кількість зброї, провели обшуки на підприємствах міста, заарештували низку більшовицьких діячів. Був закритий орган Київського комітету РСДРП(б) — газета «Голос социал-демократа». Для остаточної ліквідації більшовицького осередку на «Арсеналі» планувалося вивезти звідти запаси вугілля, що мало призвести до зупинки виробництва та закриття заводу. Довідавшись про це, 15(28) січня робітники «Арсеналу» провели мітинг і вирішили вчинити опір владі. За допомогою солдатів Шевченківського полку, що охороняли склад конфіскованої зброї, зброю було повернуто на завод. Того ж дня на спільному засіданні Київського комітету РСДРП(б) з міською радою робітничих і солдатських депутатів у приміщенні Комерційного інституту арсенальці запропонували почати повстання негайно. Присутні на засіданні делегати від двох українських полків пообіцяли його підтримати. Збори обрали для керівництва ревком у складі Яна Гамарника, Олександра Горвіца, Андрія Іванова, Ісака Крейсберга та інших. Штаб повстання розмістився по вул. Великій Васильківській, 47.

Повстання почалось тієї ж ночі виступом на заводі «Арсенал». До нього приєднались робітники інших підприємств міста, частина українських вояків з Богданівського, Шевченківського полків та полку імені Сагайдачного. Головна мета повстання зводилася до того, щоб оточити будинок Педагогічного музею, де перебувала Центральна Рада, скинути її та проголосити у Києві радянську владу в особі Харківського ЦВК рад та Народного Секретаріату.

Вранці 16(29) січня представники Київських рад робітничих та солдатських депутатів вручили Центральній Раді ультимативні вимоги повсталих: передати владу радам і роззброїти українські військові частини. Центральна Рада відхилила їх і натомість зажадала беззастережної капітуляції. З вечора у місті поновились збройні сутички. Головні сили повсталих зосереджувалися навколо «Арсеналу» на Печерську, осередки повстання з окремим керівництвом виникли також на Шулявці, Деміївці, Подолі. Повсталим вдалося захопити залізничну станцію Київ-товарний, звідти вони повели наступ, наближаючись до центру міста — вул. Великої Васильківської та Хрещатика. Особливо небезпечними були дії червоногвардійців Подолу, яким вдалося захопити Старокиївську поліцейську дільницю та готель «Прага» неподалік від Центральної Ради. 17(30) січня у місті розпочався загальний страйк, припинили роботу водопровід, електростанція, міський транспорт.

Українська влада виявилася неспроможною навести порядок у столиці. У місті майже не було цілком надійних українських військ, проти повсталих воювали лише окремі підрозділи Богданівського, Полуботківського, Богунського полків, Галицько-Буковинський курінь січових стрільців, Вільне козацтво. Частина українських вояків, піддавшись пропаганді більшовиків, виступила на їхньому боці, більшість — тримала нейтралітет. Не було єдиного командування, військами керували два штаби — коменданта Михайла Ковенка і командуючого Київським військовим округом Миколи Шинкаря. У Києві перебувало до 20 тис. солдатів і офіцерів старої російської армії, які лишались сторонніми спостерігачами, але українська влада не зробила жодного кроку, аби залучити їх на свій бік. Те ж саме стосується і київських обивателів, які в масі своїй співчували не українцям, а більшовикам.

У той самий час, 15-25 січня (28 січня-7 лютого) 1918 року у Києві відбувались VIII загальні збори Центральної Ради. 19 січня (1 лютого) вона звернулась до киян з відозвою, у якій повідомляла, що урядові сили контролюють усі ключові установи міста; закликала робітників припинити страйк, від якого найбільше потерпає населення міста; обіцяла вирішення найближчим часом пекучих потреб робітництва та проведення широких соціально-економічних реформ. Становище почало виправлятись після 19 січня (1 лютого), коли до Києва прибули Гайдамацький кіш Слобідської України під командуванням Симона Петлюри, що відступав під ударами військ Муравйова, та Гордієнківський полк, який привів з Північного фронту полковник Всеволод Петрів. 20 січня (2 лютого) повстання на вулицях Києва було придушене, тримався лише його головний оплот — завод «Арсенал». Після кровопролитного штурму він був взятий військами Симона Петлюри ранком 22 січня (4 лютого). Пізніше більшовики розповсюдили брехливі відомості, ніби українські вояки розстріляли у дворі «Арсеналу» 300 його захисників. Гайдамаки, які понесли значні втрати від кулеметного вогню арсенальців, дійсно спочатку хотіли розстріляти полонених. Але цьому завадив Петлюра.

Січневе повстання тривало 7 днів, воно призвело до численних жертв як серед повсталих, так і українських вояків, нанесло руйнування місту. Київський комітет більшовиків виконав свою задачу: виступ у Києві затримав нечисленну українську армію, відтягнув на себе війська з Полтавщини і Чернігівщини, що полегшило просування більшовицьких загонів з Росії. Українські сили, стомлені вуличними боями, були не в змозі протистояти військам Муравйова, які вже 22 січня (4 лютого) зайняли Дарницю і мости через Дніпро і розпочали обстріл міста з важкої артилерії, а через 4 дні, 26 січня (8 лютого) 1918 року, повністю оволоділи Києвом.
PMEmail PosterWWW
Top
киянин
Отправлено: Фев 21 2012, 17:58
Цитата


експерт Засновник форума
*****

Группа: Администраторы
Сообщений: 2378
Из: Київ
Пользователь №: 1
Регистрация: 12-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: 25



Київська операція війська польського (1920) — наступальна операція війська польського і армії УНР в квітні 1920 року метою якої було відбити Київ у більшовиків.

Початок компанії 1920

У перших числах січня 1920 року війська Едварда Ридз-Смігли несподіваним ударом взяли Двінськ і потім передали його латвійській владі. 21 лютого у місті відбувся військовий парад Війська Польського. Тим часом, командування РСЧА зібрало сили, чисельністю 100 тисяч багнетів, при наявності потужної артилерії, бронепоїздів і бронемашин. 10 березня план наступу Червоної Армії, розроблений Сергієм Каменєвим і Борисом Шапошниковим, був затверджений. Однак, вже 6 березня польські війська перейшли в наступ у Білорусі, захопивши Мозир і Калинковичі. Атака ж на ​​Україну 12-ї і 14-ї армій РСЧА захлинулася через два дні. Армії змушені були перейти до оборони. Всі чотири спроби Червоної Армії відбити Мозир не увінчалися успіхом.

До кінця 1919 року польські збройні сили нараховували 21 дивізію піхоти і 7 моторизованих бригад — всього 600 тисяч бійців. У перших місяцях 1920 року була оголошена мобілізація, яка принесла значне поповнення особового складу. Крім того, продовжували прибувати все нові добровольці. У тому числі і американські (серед них був і льотчик Меріан К. Купер — майбутній творець Кінг-Конга і батько польського письменника Мачея Сломчинского) . До кампанії 1920 Польща виставила понад 700 тисяч солдатів. До початку головних бойових дій сили сторін становили:

В Білорусі сили були приблизно рівні, тоді як в Україні поляки мали майже триразову перевагу. До того ж в тилах 12-й і 14-ї армій діяли українські партизанські загони і дві галицькі бригади, чисельністю більше 1,5 тисячі чоловік. Після прийняття рішення про наступ на південній ділянці фронту польське командування перекинуло туди ще 10 тисяч багнетів і 1 тисячу шабель.

Атака Києва


25 квітня 1920 року по всьому кордоні Польщі з Україною почався наступ польських військ. Дії поляків підтримували війська Симона Петлюри під гаслом "За нашу і вашу свободу".

28 квітня поляки зайняли лінію Чорнобиль — Козятин — Вінниця — румунський кордон. А потім протягом доби пройшли 90 км і зупинились біля Києва, не зустрівши ніякого супротиву.

В Житомирі маршал польської армії Юзеф Клеменс Пілсудський зробив промову до українського народу, наголошуючи, що українці мають право на свою незалежну державу.

6 травня була захоплена Біла Церква. Наступного дня частини Червоної Армії втекли з Києва. Незабаром у Київ вступили кавалерійські частини війська польського (а 8 червня — піхота). Але 14 травня в Білорусі почався наступ радянського західного фронту. А 12 червня в Київ увійшла Червона Армія.

Польско-українські війська вступають в Київ. Хрещатик, 1920

(IMG:http://s017.radikal.ru/i441/1202/9f/26749fc9825c.jpg)
PMEmail PosterWWW
Top
киянин
Отправлено: Янв 9 2017, 14:33
Цитата


експерт Засновник форума
*****

Группа: Администраторы
Сообщений: 2378
Из: Київ
Пользователь №: 1
Регистрация: 12-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: 25



Большевистский переворот на заводе "Арсенал". Противостояние в Киеве.

Крупнейший на Украине военный завод «Арсенал» и его рабочие были постоянной головной болью для политиков Центральной Рады. Рабочий коллектив завода был еще в середине 1917 года распропагандирован большевиками и бредил Советской властью, коммунизмом. В октябре 1917 года он уже подымал восстание против Временного правительства. С приходом к власти Центральной Рады рабочие завода рвались в бой уже против «буржуазных националистов».
15 января на "Арсенале" был создан центральный штаб восстания большевиков и формировалась их надежда, их "пушечное мясо" - киевская Красная гвардия... Были призваны все большевистские, красногвардейские силы Киева .

Подтолкнули к восстанию и аресты левых эсеров, и решение 9-й сессии пленума Центральной Рады, утвердившее Четвертый Универсал о разрыве Украиной государственных связей с Россией и о независимости Украины. Об этом решении рабочим стало известно уже вечером 15-го...
Были у восстания в столице и объективные обыденные причины: инфляция, падение жизненного уровня, угроза массовой безработицы, невыплата зарплат, острая нехватка хлеба...

15 января рабочие «Арсенала» нашли место (недалеко, на улице Московской), где было спрятано конфискованное в «Арсенале» оружие, и, захватив его, снова перевезли на завод. В «Арсенале» в этот день был создан штаб восстания, туда же призывались все большевистские, красногвардейские силы Киева. К арсенальцам присоединились не только рабочие многих предприятий, люмпены, но и большая часть солдат трех украинских полков, что были сагитированы большевиками. Всего на заводе собралось до 700 хорошо вооруженных людей.
В то же время в других районах Киева - на Подоле, Шуляевке, Демеевке, в районе железнодорожных мастерских собирались свои красногвардейские вооруженные отряды, общая численность которых составила около 1400 человек. Всего киевских восставших насчитывалось около 2100 человек. У них было 2 броневика.

16-го января восстание началось. Крайне уродски спланированное и неудачное, что понятно. В распоряжении Центральной Рады в Киеве на начало восстания оказалось всего около 2-х тысяч штыков и 3 броневика (Богдановский, Богунский, Полуботковский, Гордиенковский именные полки, курени: Черноморский и сечевых стрельцов, отряды «вольных казаков»). Еще три украинских именных полка объявили сразу же о своем нейтралитете. Кстати сказать, 50% солдат в Киеве достаточно апатично взирали на События и даже продавали оружие и патроны восставшим. Этим примерным равенством сил противников и объясняет затяжное военное противостояние в Киеве.

Главным успехом войск Центральной Рады было блокирование восставших в разных частях города. Каждый район восстания действовал на свой страх и риск и подчас не имел связи со своими союзниками, да и не стремился к соединению. Восставшие были перебиты по одиночке... В то же время и сама Центральная Рада, ее силовые структуры оказались фактически парализованы восстанием, и только военные (Ковенко, Шинкарь, Петлюра...) решали тогда судьбу столицы. Как пишет очевидец, оборона украинской власти велась тогда «стихийно», «сама собою»...

Утром 16-го января к воротам «Арсенала» подошли части «вольных казаков» с одним броневиком, они еще надеялись снова разоружить «арсенальцев» и вывезти с завода уголь... Увидев украинские части, рабочие «Арсенала» ответили огнем. «Арсенал» первым восстал и первым был полностью блокирован войсками УНР. В первый день боев, когда под «Арсеналом» было в два раза меньше украинских солдат, нежели восставших на заводе, у арсенальцев был шанс прорвать осаду и вырваться в центр города на объединение с восставшим Подолом. Однако у арсенальцев не было разведки, они думали, что у завода собрались все лучшие войска УНР. Шанс был упущен.

В то время когда проходили бои за «Арсенал», возникали новые очаги восстания на рабочих окраинах Киева. Бои приняли затяжной, позиционный характер. Многочисленные штурмы «Арсенала» ничего не давали, так же, как и вылазки восставших за территорию завода. Большевики пытались посеять панику в городе, бессистемно обстреливая центральные кварталы из пушек и отключив в Киеве водоснабжение и электричество. «Главной приметой тех боев была полная невозможность четко провести фронт, на котором идет бой. Бои разгорались неожиданно, там, где начинали стрелять в украинцев восставшие, которые проскальзывали очень легко по всему Киеву, потому что Центральная Рада не располагала достаточными силами, чтобы надежно охранять город, а на протяжении всего времени борьбы не издала ни одного приказа», - вспоминал очевидец.
16 января восстал Подол, затем 130 красногвардейцев с Подола прорвались в верхнюю, центральную, часть города и по улице Владимирской подошли почти к самому зданию Центральной Рады, обстреливая его окна из пулеметов. Осколки разбитых стекол падали прямо в зал заседаний. Восставшие были в 200 шагах от Рады. Положение становилось критическим... Деятели Центральной Рады и служащие секретариата вооружились, заседание было прервано, делегаты спустились в подвал.

Тогда около 30 офицеров военного министерства, что находилось в двух кварталах от позиций подольских красногвардейцев, во главе с заместителем министра полковником Жуковским, взяв винтовки, пошли в штыковую атаку и обратили в бегство передовые силы восставших у Золотых ворот и отеля «Прага». К офицерам присоединилось еще до сотни солдат... Этими силами они отогнали «красных» за Святую Софию.

Большевики, потеряв 80 человек убитыми, бежали на Подол. Но на следующий день еще 120 красногвардейцев с Подола пытались прорваться на Крещатик. Часть центра города оказалась в руках восставших, и их отряды опять рвались на Владимирскую к зданию Центральной Рады. И снова судьба Центральной Рады весела на волоске. Только своевременное появление на месте боев 250 солдат из украинизованного Гордиенковского полка, что прибыли в столицу из Прибалтики, спасло судьбу Центральной Рады. И снова восставшие были загнаны на Подол, оставив на Крещатике и соседних улицах около 70 убитых. Лишь к 20 января восстание на Подоле было подавлено.
18 января во второй половине дня петлюровцы подошли к днепровским мостам и увидели панораму Киева. Через реку доносились раскаты артиллерийской и пулеметной стрельбы. И рабочие слободки, что на левом берегу Днепра, встретили прибывших огнем. К Киеву надо было еще прорваться через восставшие окраины. Разметав окопавшихся большевиков, части петлюровцев вышли на мост через Днепр, который также пришлось штурмовать с боем.

Восставшие Киева обороняли мост силами 60 красногвардейцев при броневике и нескольких пулеметах. Штурм был отчаянный, ведь гайдамаки знали, что счет времени пошел на минуты, что в Киеве решалась в эти часы судьба страны.

Поздним вечером 19 января отряд Петлюры, приблизительно в 900 человек при 8 пушках, вошел в заснеженный, темный и испуганный город. В это же самое время к «Арсеналу» прибыл из провинции еще и Черноморский матросский украинский курень. На пути бойцы встречали десятки окоченевших трупов людей и лошадей, разоренные бандитами во время безвластия магазины... В большинстве районов восстание уже прекратилось, только у «Арсенала» и у железнодорожного вокзала рвались снаряды. Части Петлюры и «черноморцы» сменили уставшие за пять дней боев за «Арсенал» киевские подразделения и сразу бросились в наступление. Однако первая атака гайдамаков была отбита...
Киевские солдаты-республиканцы с удивлением вглядывались в петлюровских гайдамаков с «бритыми головами, с долгими черными осэлэдцами за ухом».

Приход под стены «Арсенала» петлюровцев вызвал настоящую панику среди защитников завода. Они ждали подкреплений, но только своих... Перешедшие было на сторону восставших солдаты украинского полка имени Хмельницкого покинули оборону «Арсенала» и сдались гайдамакам.

Арсенальцы к этому времени были сильно утомлены пятидневным круглосуточным боем, угнетены большими людскими потерями (около 250 человек) и тем, что заканчивались патроны, отсутствовала вода, электричество, медикаменты, разочарованы отсутствием обещанной большевиками подмоги... Руководители восстания в большинстве своем уже бежали с «Арсенала» через тайные подземные ходы, часть защитников разошлась по домам, видя бесперспективность и обреченность дальнейшего сопротивления. За стенами «Арсенала» остались только самые стойкие — до двухсот бойцов, усталые и израненные.

В киевских газетах за 20 января Петлюра обнаружил «Воззвание» нового эсеровского Совета министров УНР, которое призывало народ к сплочению против восставших. Новые «революционные» власти изумляли формулировками воззвания, в котором восставшие назывались «уголовными элементами», «разбойниками и погромщиками», «черносотенцами»... В газетах утверждалось, что 70% восставших — «злодеи и грабители». Это было неправдой, просто неумелой контрпропагандой, которая только вредила республиканским властям, ведь Красная гвардия формировалась преимущественно из киевских рабочих, из идеалистов, мечтавших о справедливом обществе.

21 января - последний день обороны «Арсенала». Утром этого дня было решено провести общую атаку завода. Семь пушек прямой наводкой стали стрелять по «Арсеналу», надеясь пробить толстенные крепостные стены. Наводил пушки сам бывший царский генерал-майор Василий Кирей (этот генерал в 1919 году перейдет в армию Деникина). В могучих стенах «Арсенала» артиллерией был сделан пролом, в который ринулись нападающие... С крыш соседних домов по арсенальцам ударило 15 пулеметов. Найдя снаряды для дымовых завес, петлюровцы обстреляли ими «Арсенал», и все стены его окутались дымом. Это дало возможность гайдамакам приблизиться к «Арсеналу», ринуться в атаку. О. Шпилинский вспоминал уже в эмиграции:
«Гайдамаки, вперед! — махая булавой, энергично кричал атаман Петлюра. — Атаман Волох, начинайте! Ну, гайдамаки, с Богом! Вперед знамя! Бейте еще, еще раз, не дайте дыму разойтись!»

Первую колонну атакующих завод в лоб — через главный корпус, — всего 400 штыков, возглавил сам атаман Петлюра, вторую колону, в 250 штыков, ввел в бой бывший царский полковник Петрив со стороны буерака, 3-я колонна поручика Блаватного, в 300 штыков, атаковала «Арсенал» с тыла. Около 6 часов вечера, уже в темноте, колонна Петлюры прорвалась на завод. Петлюра в солдатской шинели без знаков различия и с карабином наперевес бежал в цепи и практически ничем не отличался от рядового республиканца. После того как арсенальцы обнаружили ворвавшихся петлюровцев во дворе своего завода, они прекратили всякое сопротивление и добровольно сдали оружие.
Советская пропаганда трезвонила о страшных расстрелах и расправах над арсенальцами после взятия завода. Говорили о сотне расстрелянных, однако назвать фамилий жертв так и не смогли. Советским историкам нужно было только верить...

Как же было на самом деле? Действительно, уже после захвата «Арсенала» несколько десятков его защитников были убиты. Несколько десятков восставших не захотели сдаться и прятались в огромных подвалах завода, обстреливая спускавшихся туда петлюровцев. Эти героические инсургенты и были убиты или расстреляны в тех же подвалах. Но основная часть арсенальцев осталась в живых и была через несколько дней выпущена из заключения «красными» войсками, захватившими Киев.
Всех пленных арсенальцев собрали на большом дворе завода, сюда же притащили раненых защитников.
Пленных повели в военную тюрьму «Косой капонир», за два километра от «Арсенала». Вечером того же дня петлюровские соединения ушли из-под стен «Арсенала» на отдых.

Последний день штурма «Арсенала» стоил «петлюровцам» и арсенальцам до 70 человек убитыми и до 80 ранеными. Казалось, жертвы рабочих «Арсенала» были напрасны. Но арсенальцы шесть дней сдерживали у стен своего завода лучшие республиканские части, которые были так необходимы на подступах к Киеву. Восстание породило неуверенность и разочарованность во власти Центральной Рады, нейтрализовало часть ее полков, подготовило почву для штурма Киева воинством Муравьева. Восстание обескровило и обессилило части, вставшие на оборону Киева.

Следующий день прошел в борьбе с остатками восставших в районе вокзала, железнодорожных мастерских, Галицкой площади, Ботанического сада, где укрылось до 200 восставших при двух орудиях. Против железнодорожников-инсургентов снова был брошен Гайдамацкий Кош Слободской Украины в 280 бойцов с двумя орудиями и двумя броневиками. Атаман Петлюра повел часть наступавших в атаку на Галицкую площадь, а Омелько Волох старался выбить восставших из окопов в Ботаническом саду. Уже в десять утра колонны Петлюры и Волоха сломали оборону противника и «на его плечах» прорвались к вокзалу. Однако огонь бронепоезда восставших заставил петлюровцев на время остановить наступление, к тому же большевики подбили один из броневиков. Только к 14 часам вокзал был взят.

Вечером часть большевиков, узнав о падении «Арсенала» и видя бесперспективность дальнейшего сопротивления, разошлась по домам, и на позициях у железнодорожных мастерских осталось только человек сорок наиболее отчаянных. Ночью гайдамаки арестовали одного большевика, который, опасаясь расстрела, согласился вывести их в тыл восставших. При внезапном появлении гайдамаков с тыла оборонявшиеся разбежались, а 17 человек попали в плен. Не ставя в известность своего атамана, гайдамаки расстреляли всех пленных и большевика-предателя у памятника графу Бобринскому на Бибиковском бульваре, так и не доведя их до штаба. Этим расстрелом закончилось восстание в Киеве.

Во второй половине этого же дня члены Центральной Рады утвердили ряд исторических решений. Первое, «О созыве Украинского Учредительного собрания 2-го февраля 1918 года», так и не будет выполнено по причине захвата Киева «красными». Второе - «О праве подписания сепаратного мира с германцами в Бресте». Центральная Рада дала полное право своей делегации в Бресте подписать этот мир - первый мирный договор в ходе мировой войны! 220 человек голосовали «за», только один меньшевик — «против» да несколько бундовцев «воздержались».

В ходе боев против восставших украинские войска понесли большие Потери - треть своих сил. Более 300 бойцов было убито и более 600 ранено, 2 броневика уничтожено. В киевских боях части Петлюры потеряли около ста человек. Наибольшие потери — 200 человек — понесло «Вольное казачество».

Около 400 убитых, около 40 расстрелянных и 700 раненых было в стане восставших. Городские бои такого ожесточения больше никогда не повторялись на Украине. Взаимная ненависть, захлестнувшая улицы, грозила крахом огромному городу. Но к утру 23-го Киев затих, оплакивая жертвы и готовясь к новым жутким испытаниям...
PMEmail PosterWWW
Top
0 Пользователей читают эту тему (0 Гостей и 0 Скрытых Пользователей)
0 Пользователей:

Topic Options ОтветитьНовая темаСоздать опрос

 


Текстовая версия