Powered by Invision Power Board


  ОтветитьНовая темаСоздать опрос

> Бій під Крутами
киянин
Отправлено: Фев 21 2012, 17:59
Цитата


експерт Засновник форума
*****

Группа: Администраторы
Сообщений: 2378
Из: Київ
Пользователь №: 1
Регистрация: 12-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: 25



(IMG:http://s003.radikal.ru/i201/1202/f4/c44c25552fc9.jpg)

Бій під Кру́тами — бій, що відбувся 16 (29) січня 1918 року на залізничній станції Крути під селищем Крути та поблизу села Пам'ятне, за 130 кілометрів на північний схід від Києва. Цей бій тривав 5 годин між 4-тисячною більшовицькою армією Михайла Муравйова та загоном з київських студентів і бійців вільного козацтва, що загалом нараховував близько чотирьох сотень вояків. У перебігу військових дій бій вирішального значення не мав, та у свідомості багатьох особливого значення набув завдяки героїзму української молоді. Особливо вразило сучасників поховання юнаків, які потрапили після бою в полон до більшовиків і у кількості 27 чоловік були страчені більшовиками. На похороні у Києві біля Аскольдової могили президент Михайло Грушевський назвав юнаків, які загинули в нерівній боротьбі, героями, а поет Павло Тичина присвятив героїчному вчинкові вірш із назвою «Пам'яті тридцяти». Десятиріччями історія бою або замовчувалася, або обростала міфами і вигадками, як у закордонній, так і у вітчизняній історіографії. Лише згодом, у 2006 році на місці бою встановлено пам'ятник. А з нагоди 80 роковини бою монетним двором було випущено в обіг пам'ятну гривню.

Розклад сил

Неоголошена війна Радянської Росії проти УНР розпочалася в половині грудня 1917 року, а з проголошенням Четвертим універсалом незалежності України Центральною Радою УНР, 22 січня 1918 року країна опинилася у фактичному стані війни з більшовицькою Росією. «Маніфестом до українського народу» Володимир Ленін дав зрозуміти, що Радянська Росія не змириться з існуванням незалежної України, — так що більшовики передбачали поширення революції і на терени України. 12 грудня 1917 року Всеукраїнський з'їзд Рад у Харкові проголосив Україну радянською республікою і вже в половині грудня надходила військова й інша допомога більшовицьким силам в Україні. Під командуванням Антонова-Овсієнка 20-тисячний більшовицький загін прямував на схід України, а з північного сходу наступав загін Михайла Муравйова. Незважаючи на те, що загін названо Східним фронтом, він становив більше ніж шість тисяч чоловік, переважно московських і петроградських червоногвардійців та матросів Балтійського флоту.[4][5] Наприкінці грудня 1917 року радянську владу вже було встановлено у Харківській, Катеринославській та Полтавській губерніях. На черзі був Київ. Загальне командування операцією захоплення столиці здійснював Михайло Муравйов; більшовицьке угрупування під його особистим керівництвом нараховувало до 6 тис. чоловік, мало кулемети і артилерію. Наступ на місто більшовицькі війська вели двома групами: одна залізницею Харків-Полтава-Київ, друга у напрямі Курськ-Бахмач-Київ.

Тим часом із майже 300 тисяч війська, яке було прихильним до Центральної Ради ще влітку 1917 до січня 1918 кількість військ вірних УНР зменшилася до близько 15 тисяч людей в усій країні. Історики звертають увагу на здеморалізований стан українських військ, на їхню стомленість війною та, передусім, на відмінну систему революційних агітаторів у складі більшовицьких військ, які схиляли на свій бік цілі загони армії УНР.[6] Іншою загрозою для УНР, до речі, була велика кількість більшовицьких прихильників у країні, навіть у Києві. Вирішальним для долі бою під Крутами і реально загрозливим для уряду УНР було і більшовицьке повстання на заводі Арсенал, яке успішно придушено. За таких умов єдиною надією і опорою Центральної Ради залишилась патріотично налаштована студентська молодь Києва, яку і було залучено на захист столиці України.

Найкраще цю ситуацію описав Володимир Винниченко у своїй книзі «Відродження нації»:

«…Це була війна впливом… Наш вплив був менший. Він був уже остільки малий, що ми з великими труднощами могли складати якісь невеличкі більш-менш дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків. Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік, що майже все робітництво кожного міста ставало за ними; що в селах сільська біднота явно була більшовицька; що, словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас.
Єдиною активною мілітарною нашою силою була наша інтелігентна молодь і частина національно-свідомого робітництва, яке гаряче стояло за українську державність, розуміючи за нами ту державність так само, як і ми її розуміли»…
PMEmail PosterWWW
Top
киянин
Отправлено: Фев 21 2012, 18:00
Цитата


експерт Засновник форума
*****

Группа: Администраторы
Сообщений: 2378
Из: Київ
Пользователь №: 1
Регистрация: 12-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: 25



Формування загонів

У Четвертому Універсалі уряд УНР закликав до боротьби з більшовицькими військами — а вже 5 січня 1918 року на зборах студентів молодших курсів Київського університету св. Володимира і Українського народного університету було ухвалено створення студентського куреня Січових Стрільців. Незабаром з'явилося у київських газетах звернення до українського студентства.

Звернення до «До українського студентства»:

(«Нова Рада» з 11 січня 1918 р.)

«Прийшов грізний час для нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь, обсіла нашу Україну російсько-«большевицька» грабіжницька орда, котра майже щодня робила у нас нові захвати, і Україна, одрізана звідусіль, може врешті опинитись в дуже скрутному стані. В цей час Українська фракція центру Університету св. Володимира кличе студентів-українців усіх вищих шкіл негайно прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під прапор борців за волю України проти напасників, які хочуть придушити все, що здобуто нами довгою, тяжкою героїчною працею. Треба за всяку ціну спинити той похід, який може призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду. Хай кожен студент-українець пам'ятає, що в цей час злочинно бути байдужим… Сміливо ж, дорогі товариші, довбаймо нашу скелю і йдімо віддати, може, останню послугу тій великій будові, яку ми ж самі будували — Українській державі! Записуйтесь до «Куреня Січових Стрільців», який формується з студентів Університету св. Володимира та Українського Народного Університету, звідки, мабуть, ми будемо розподілені серед декотрих українських військових частин, для піднесення культурно-національної свідомості та відваги…»

Усупереч радянським теоріям, вступ до куреня був винятково добровільний, єдиною погрозою для небажаючих був бойкот та можливе виключення зі складу студентів. До новоствореного куреня навіть вступили учні старших класів української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства м. Києва. Таким чином удалося скласти дві сотні, на чолі яких поставили студента Українського народного університету — старшину (сотника) Андрія Омельченка.[5]

Для охорони кордонів України з півночі на станції Бахмач із середини грудня 1917 року перебував український гарнізон у складі чотирьох сотень (старших курсів) 1-ї Київської юнацької (юнкерської) школи імені Богдана Хмельницького. 26 січня прийшло повідомлення від командира цього загону Аверкія Гончаренка з-під Бахмача, що негайно потрібно допомоги проти більшовицьких загонів, що нападають. А вже 27 січня прибуло підкріплення: перша сотня новоствореного Студентського куреня. Переважна більшість студентів була без жодної військової підготовки, дві швидкосформовані сотні мали недостатньо боєприпасів та були погано озброєні: мали лише 16 кулеметів та саморобний бронепоїзд у вигляді артилерійської гармати на залізничній платформі. На додаток, уже під час самого бою, приєдналося ще й 80 добровольців з підрозділів місцевого Вільного козацтва.
PMEmail PosterWWW
Top
киянин
Отправлено: Фев 21 2012, 18:03
Цитата


експерт Засновник форума
*****

Группа: Администраторы
Сообщений: 2378
Из: Київ
Пользователь №: 1
Регистрация: 12-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: 25



Хід бою


(IMG:http://i054.radikal.ru/1202/3b/29194f0a20fd.jpg)

Не наважуючись зустріти ворога у Бахмачі, де перебувало до 2 тис. по-більшовицькому налаштованих робітників, Аверкій Гончаренко наказав відступити до залізничної станції Крути і зайняти оборону. Туди вони дісталися вже 28 січня 1918 року. Позиції, розташовані за кілька сотень метрів від самої станції, були непогано підготовлені для бою. На правому фланзі вони мали штучну перешкоду — насип залізничної колії, на лівому — студентська сотня у складі вже наявного там загону почала рити окопи і споруджувати земляні укріплення. Командувач загону в Бахмачі Аверкій Гончаренко мав у своєму розпорядженні 4 сотні бійців, переважно студентів та юнкерів. Студентський курінь було поділено на чотири чоти (взводи) по 28 — 30 людей. Три з них зайняли позиції в окопах, четверта, що складалася з наймолодших та тих, хто не вмів стріляти, перебувала у резерві.

Наступного ранку 29 січня 1918 року, близько 9 години ранку розпочався наступ. Загін матросів Ремньова потрапив під обстріл захисників Крутів. З тилу їх підтримував ще й бронепоїзд і гармата, які здійснювали виїзди у тил ворога, що наступає, та вели їх обстріл. На залізничній платформі також була гармата сотника Лощенка, якою також стримували наступ більшовиків. Утрачаючи вбитих і поранених, більшовики вперто просувалися вперед. Їхня гарматна батарея, що до часу стріляла не досить вдало, зосередила вогонь на українських позиціях. Бій тривав більше ніж 5 годин, українці відбили кілька атак, під час яких зазнали значних втрат. Приблизно у цей час на допомогу Ремньову почали надходити інші загони Муравйова (зокрема, 1-й Петроградський загін), а з боку Чернігівської колії підійшов ворожий бронепоїзд і почав обстріл оборонців із тилу.

Тим часом, за свідченням очевидців у студентів та юнкерів закінчувалися набої і скінчилися снаряди для гармати. Загони більшовиків почали обходити позиції захисників з лівого флангу — настала небезпека оточення і юнкери зі студентами почали відхід у напрямку Києва. Більшості вдалося відступити на потязі, який на них чекав. Коло станції Бобрик знаходився більший загін під керуванням Симона Петлюри, але, отримавши звістку про повстання на заводі Арсенал, Петлюра рушив на Київ, оскільки, на його думку, найбільша небезпека була саме там.

Юнкери відступали під прикриттям насипу, а у студентів спереду і позаду була відкрита місцевість. Командир студентської сотні сотник Омельченко вирішив спочатку багнетною атакою відбити ворога, а вже потім відступати. Атака виявилася невдалою, адже юнакам протистояли професійні вояки. Сотня зазнала втрат, загинув і сам Омельченко. Допомога резерву не дала більшовикам оточити та знищити студентів. Забравши вбитих і поранених, українське військо відходило до ешелону. Більшовики, або не хотіли, або, швидше за все, не могли наздогнати основні сили і продовжувати наступ на Київ того ж дня — залізницю заздалегідь розібрали ще в Крутах.

Коли близько 17 години зібралися усі українські підрозділи, з'ясувалося, що не вистачає однієї чоти студентів, що стояла найближче до станції: у сум'ятті бою в полон потрапив розвідувальний звід (близько 30 осіб). Відступаючи у сутінках, студенти втратили орієнтир та вийшли прямо на станцію Крути, вже зайняту червоногвардійцями. Один із більшовицьких командирів Єгор Попов втратив рівновагу, коли дізнався, що втрати становили не менше 300 осіб. Щоби якось їх компенсувати, він наказав ліквідувати полонених. За свідченнями очевидців, з 27-ми студентів спочатку знущалися, а потім розстріляли.[8] Учень 7-го класу Григорій Піпський зі Старосамбірщини перед розстрілом перший почав співати «Ще не вмерла Україна», і решта студентів підтримали спів.

Після розстрілу місцевим жителям деякий час забороняли ховати тіла померлих.[4]

Існує декілька версій, чому сталися трагічні події під Крутами. У загибелі студентів звинувачували керівництво українських збройних сил, яке кинуло їх напризволяще перед загрозою сильного і небезпечного ворога. Останні розвідки доводять, що командування армії УНР розуміло стратегічну важливість оборони бахмацького напряму. Туди передбачалося відправити частину Гайдамацього кошу Слобідської України на чолі з Симоном Петлюрою, але ці плани зазнали краху через січневі події у Києві.

PMEmail PosterWWW
Top
киянин
Отправлено: Фев 21 2012, 18:04
Цитата


експерт Засновник форума
*****

Группа: Администраторы
Сообщений: 2378
Из: Київ
Пользователь №: 1
Регистрация: 12-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: 25



Вшанування

Трагічна загибель студентського куреня під Крутами стала символом патріотизму і жертовності у боротьбі за незалежну Україну. Уже в березні 1918 року, після підписання більшовиками Брестської мирної угоди і з поверненням уряду УНР до Києва, за рішенням Центральної Ради від 19 березня 1918 року було вирішено урочисто перепоховати полеглих студентів на Аскольдовій могилі у Києві. Тіла 28[4] вояків-студентів було перевезено до Києва, де відбулася громадська жалоба і поховання. На церемонії виступив Михайло Грушевський, який назвав цей учинок київської молоді героїчним.

Урочисте перепоховання студентів у Києві 19 березня 1918
(IMG:http://s61.radikal.ru/i172/1202/1c/1e7003162d8e.jpg)

до нашого часу збереглися тільки імена тих, кого було поховано на Аскольдовій могилі:

Сотник Андрій Омельченко
Володимир Шульгин
Кольченко Павло Іванович
Лука Дмитренко
Микола Лизогуб
Олександр Попович
Андріїв
Божинський-Божко Микола Васильович
Ізидор Курик
Олександр Шерстюк
Головощук
Чижів
Кирик
Андрій Соколовський
Микола Корпан
Ганкевич Микола Георгійович
Євген Тарнавський
Гнаткевич
Григорій Піпський

Оцінки сучасників

Ось як описує ці події колишній голова Генерального секретаріату Центральної Ради УНР Дмитро Дорошенко:

«Коли з боку Бахмача і Чернігова рушили на Київ більшовицькі ешелони, уряд не міг послати для відсічі ні єдиної військової частини. Тоді молодь зібрала нашвидку загін зі студентів та гімназистів старших класів і пішли — буквально на забій — назустріч прекрасно озброєним і численним силам більшовиків.»
PMEmail PosterWWW
Top
киянин
Отправлено: Июн 6 2012, 13:59
Цитата


експерт Засновник форума
*****

Группа: Администраторы
Сообщений: 2378
Из: Київ
Пользователь №: 1
Регистрация: 12-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: 25



Ярослав Тинченко
БІЙ ЗА СТАНЦІЮ КРУТИ

Субота, 23 січня 2010, 11:44

Похмурий ранок 29 (16) січня 1918 р. під ст. Крути українські війська готувалися до бою. Загальне керівництво військами, зосередженими на станції, здійснював начальник 1-ї військової школи сотник Ф. Тимченко. Його штаб розташовувався в ешелоні, що стояв на самій станції та до якого було причеплено окремий вагон з набоями.
За кілька сотень метрів перед станцією зайняли позиції українські підрозділи. Ліворуч від залізничного насипу розташувалися студентська сотня та вояки куреня Смерті, праворуч — юнаки військової школи. Студентська сотня була поділена на чотири чоти по 28—30 осіб. Три чоти розмістились на позиція і почали споруджувати шанці. Одна чота Студентської сотні залишилася в якості резерву на станції. Крайній лівий фланг Студентської сотні прикривали рештки куреня Смерті. Ці підрозділи були підкріплені кількома кулеметами зі складу юнацької школи. Загальне керівництво лівою ділянкою фронту обійняв командир Студентської сотні, студент Українського Народного університету штабс-капітан Омельченко.
Праворуч від залізничного насипу зайняли позиції 1-ша, 2-га та 3-тя юнацькі сотні 1-ї Української військової школи ім. Б. Хмельницького — разом до 180 старшин та юнаків. У резерві на станції залишилась 4-та юнацька сотня — 60 юнкерів.

Напередодні бою на ст. Крути з Києва прибув паротяг з залізничною платформою, на якій було встановлено гармату. Командиром цієї гармати був старшина полку ім. Б. Хмельницького С. Лощенко. Платформа з гарматою зайняла позицію на залізничному торі між лівим та правим флангами українських військ.

Начальником всього фронту — як лівого, так і правого флангу, був командир пішого куреня 1-ї Української військової школи сотник А. Гончаренко.

Загалом у Крутах перебувало близько 420 студентів, гімназистів та юнаків, які мали на озброєнні 8 — 10 кулеметів та одну гармату на залізничній платформі.

Проти них радянське командування зосереджувало досить значні сили. По-перше, це була т. зв. полтавська колона 1-ї «армії» П. Єгорова, яка нараховувала 1300 багнетів, по-друге — 2-га «армія» Р. Берзіна - понад 3500 багнетів, нарешті - підрозділи з 3-ї «армії» Кудинського — майже 800 багнетів. Безпосередньо під час бою на допомогу цим військам прибув з Олександрівська 1-й Петроградський зведений загін. Отож радянські війська у кілька разів чисельно переважали захисників Крут. Наступ більшовиків почався зранку 29 (16) січня 1918 р. на лівому фланзі (проти студентів) наступали матроси-балтийці та сибіряки з «армії» Р. Берзіна. Правий фланг, де знаходились юнаки, атакували червоногвардійці зі складу загонів П. Єгорова.

Кулемети студентів та юнаків стріляли дуже влучно. Гармата С. Лощенка била по тилах ворожого розташування. Радянські війська мали надзвичайно важкі втрати. Солдати-сибіряки повернули назад і за мітингували, відмовляючись іти у новий наступ. У цей час гарматна батарея Р. Берзіна, що до того часу досить невдало била по території перед позиціями українських військ, перенесла свій вогонь на саму станцію. Це спонукало Ф. Тимченка відвести свій потяг, до якого було також причеплено вагон із набоями, за кілька кілометрів від станції у напрямкові Києва.

Більшовицькі лави, втрачаючи вбитих та поранених, уперто просувалися вперед. Частини, що відходили до тилу, замінялись новими загонами. Поступово в оборонців почали закінчуватись набої, і сотник А. Гончаренко наказав С. Лощенку наздогнати потяг та привезти на позиції набої. Паротяг з гарматною платформою залишив фронт. Помітивши це, більшовики перейшли у черговий наступ.

На позиціях студентів та юнаків почали замовкати кулемети - перегріті на морозі вони швидко псувались. У цей час петроградські червоногвардійці з 1-го Петроградського загону, а також замоскворецька та тверська червоні гвардії почали рішучий наступ на правий фланг, де знаходились юнаки, на поле бою прибув і панцирний потяг матроса Полупанова, який впритул став обстрілювати ст. Крути. За таких обставин сотник А. Гончаренко віддав наказ студентам і юнакам відступати. Але правий і лівий фланги були розділені між собою залізничним насипом, по якому вже курсував ворожий панцирний потяг, тому вчасно наказ про відступ отримали лише сотні 1-ї Української військової школи.

Червоногвардійці запекло переслідували юнаків. Комісар замоскворецької червоної гвардії С. І. Моісєєв так описав ці події: «Задача взять Крути — узловую станцию между Бахмачем й Нежином - била возложена на Московский и Тверской красногвар-дейские отряди. Здесь многим довелось проверить свою стойкость под огнем врага.

Вьітянувшись длинной вереницей теплушек, наш состав медленно приближался к станции Крути. Около откритых дверей вагонов толпились красногвардейцы с винтовками в руках, готовие каждую минуту начать перестрелку с противником. Впереди - бронированний вагон. Установленное на нем трехдюймовое орудие вело редкий огонь. Так ми й продвигались вперед, пока не встановились перед разобранными неприятелем рельсами. Дальнейшее наступление решили вести стрелковой цепью.

Перед нами лежало открьітое поле. Красногвардейцы випрыгивали из теплушек. Новенькая воєнная форма на многих смотрелась неуклюже, шинели топорщились. Руки, еще не привикшие коружию, неловко держали винтовки. Но все в бойцах дишало задаром й отвагой.

— Цепью, так цепью!.. Даром, что в цепи не ходили, а белогвардейскую сволочь все равно расколотим!

Таково било общее настроение.

Бойци проворно спускались с високий железнодорожной насипи, направляясь в лощину, которая тянулась параллельно линии неприятельских окопов, преграждавших пути к станции Круты.

Мы продвигались перебежками: ложились й вновь устремлялись вперед. Браг вел артиллерийский й ружейно-пулеметний огонь.

Красногвардейцьі, как й било уславлено, не откривали огня с дальнего расстояния. Бойцьі сами пресекали попитки соседей начать стрельбу без команди:

— Не стреляй! Патронов мало!

Все шло более или менее организованно, пока красногвардейцьі не заметили движения в стане противника. Тут многие открили беспорядочний ружейний огонь.

Со сторони станции донесся грохот сцепляемих вагонов, й тотчас в небе расстаял дим уходящего паровоза. Красногвардейци поняли, что враг спасается бегством. Без всякой команди бойци бросились вперед. Все переметалось, районние подразделения перепутались: вперемешку с замоскворецкими бойцами устремились вперед краснопресненцьі й рогожци. Красногвардейцев охватил могучий порив. Люди сами стихийно избирали главное направление: центр неприятельских окопов й железнодорожную станцию.

— Держи белогвардейскую сволочь! Не давай садиться! Бей буржуєві.. Ура-а!..

Красногвардейцьі стреляли на бегу.

Как буря, мчались бойци вперед, — надвигалась неудержимая лавина, готовая смести на своем пути любое препятствие!

Если би у врага сохранилась решимость к борьбе, то в степи перед Крутами на месте красногвардеиских отрядов осталось би кровавое месиво. Но, к счастью для нас, юнкерский заслон, оставленний в окопах, бил полностью деморализован нашим штурмом. Юнкера прекратили огонь й, висипав серой массой из окопов, что бьіло духу бросились к станции.

Миновав пристанционньїе дома, ми вибежали на железнодорожние пути. Но догнать юнкеров не смогли й увидели лишь последние вагони поезда, скрившиеся за поворотом. Захватив Крути, красногвардейци стали тщательно осматривать станцию й поселок. Они уже знали, что при взятий города нужно прежде всего убедиться, нетли тайных складав оружия, не спряталась ли где-нибудь кучка белогвардейцев.

Не прошло й десяти минут, как бойцьі уже привели двух офицеров. Не успев удрать, те спрятались на станционных задворках. Угольная пиль й грязная солома никак не гармонировали с их холеными лицами й шинелями из дорогого сукна. Белогвардейцы били перепуганы й заискивали перед конвоирами, которие смотрели на них с нескриваемьім презрением, но не произносили ни звука.

— Что-то вчера не такие бьіли, господа офицеры! — раздался певучий, насмешливьш голос молодой украинки, вьішедшєй из укрытия.

— на станции стали скапливаться местные жители. Появилась какая-то пожилая женщина с заплаканными глазами, сверкающими ненавистью. Она рвалась к офицерам й пронзительно кричала:

- Убийцы! Убийцы!».

Досить достовірні та надзвичайно докладні спогади про бій під Крутами залишив один з кулеметників Студентської сотні, який підписався Б. С-ко. (Його записки друкувалися лише одного разу — влітку 1918 р.)

«Настав день, котрий стоїв дуже багатьом жовнірам надто дорого, це наступила середа. Надзвичайну варту з бойової линії зняли, залишивши на кожному фланзі чоловік по 30. Пощитали свої сили. Нас з юнкерами було чоловік 250. Вільних козаків з 100 чоловік та кавалерії чоловік з 60. Оце і вся сила відряда "действующаго на Слободской Украине", як голосно писали тоді газети. З ранку послали кавалерію на розвідку, чоловік 50, а сами спокійненько гуляли собі по станції, по перону.

Довго розвідка не верталась, нарешті годині о 2 дня вернулося чоловік 2-оє, куди ж решта ділося — не відомо і сказали, що большовики наступають. Як я почув це, то чомусь мені майнуло в голові "пропав обід! Та ще й з м'ясом". Знову счинився шарварок, знову безглуздя, знову всі хлопці більш, як половина, пішли на линію, маючи по 1-й обоймі набоїв. Ніхто не звернув уваги на те, що штабний потяг дернув зі станції аж закурило!!! з штабних залишилося щось двоє офіцерів-артілєрістів та наш сотник, на штабному потязі поїхало кілька і юнкерів, до штабу кинулися в середині бою за інструкціями, але його і слід простив. Годині о 4-ій вернулася наша розвідка (січовиків і юнкерів) і зробила доклад, що большовики накопляються біля роз'їзда, а фланги большовиків вже наступають. Всі чекали, знали, що через кілька хвилин почнеться діло. Сотник куріня "Студентів-Січовиків" увесь час був на лівому фланзі і надавав енергії своїм хлопцям, на правому фланзі стояли юнкера і кілька кулеметів (щось біля 3-х). Годині о 5-ій на Пліски виїхала платформа і почала стріляти в большовицьке розташування. (Як потім оповідали, наш артілєрійський вогонь наробив багато клопоту большовикам, котрі стояли в Плісках). Пригадую і досі, як увесь час героїчно вів себе артілєрійський офицер у блакітно-жовтому військовому картузі. Стріляв він надзвичайно мітко і швидко. Гомін його гармати не стихав ні на хвилину. О початку шостої години на лівому фланзі почали цокать рушниці все частіш і частіш. "Пішла баталія", подумав я, напруживши свою увагу. Відразу різко затахкав ручний кулемет "Люіс" кулеметчика з сотні студентів. Чутно було, що стріляв кулемет дуже добре, роблячи перерви тільки тоді, як перемінявся зарядний діск. Я, як подивився на сторожову хатку, де сидів з Люісом та цокав кулеметник, то аж завидно стало. Артілєрія ж увесь час гупала скажена: раз-поз-раз!... Але, як почався бій, то большовицька артілєрія змовкла, стріляла увесь час тільки наша.

Від одного кулемета до другого бігав наш кулеметний начальник п. Горошко, дивлячись, чи всі на містах. Але, хоча раніш біля кожного кулемета було по 3 чоловіка, тепер залишилося по двоє. Зненацька і на нашому фланзі почали лупати постріли.

Десь аж на самому краю залопотів кулемет "Шварцлозе": токо-токо-токо-токо-токо-токкххх. І в умі я замічаю, що погано стріляє, задержки. Дивлюся все таки на той бік, де стріляють. Бачу... З ліса виринають чорні точки. Ближче і ближче. Нарешті я не витерпів і надавив курок. Та-та-та-та!!! Зацокотав кулемет. Випустив кілька патронів. Бачу "недольот". Беру кроків на 200 нижче і знову стріляю. Видно, що попадаю. Чорні точки тут зникли. Видно добре, що залегли. Перестав стріляти, знову почали бігти. Випустив кулеметну стрічку патронів в 200. Еге!!! Думаю, погано!!! Вистріляв щелентуна большовиків; давай відступати! Большовикам, видко, не подобалось, що ми беремо з собою кулемет, бо вони почали усиленно цокати з вінтовок. Пробіг я з своїм помішником кроків 200—150, знову стали, випустили ще одну ленту. Ворог заліг, ховаючись від куль, ми, вистрілявши ленту, побігли далі, по напрямку до вагонів, тягнучи за собою кулемета, котрий танцюючи по шпалах страшно боляче відбивав нам руки. Люде все біжать, як несамовиті. Кричу: поможіть кулемета тягнуть! Куди там! Ніхто нічого й не чує.

Так сяк добрели до вагонів, коли бачимо, що лівий фланг тільки почав отступа-ти! "Пропали!.."подумав я, бачучи, що вони прямують на станцію, котру вже зайняли большовики, розбивши наш правий фланг (майже третя частина право-фланговців була побита й поранена). "Чого ж лівий фланг не відступав відразу?" запитав я одного з офіцерів. Бо наш штаб утік і ми не мали зв'язку, на станції почалася маленька стрілянина; большовики, зайнявши станцію, почали обстрілювати наш потяг. Січовики, котрі пішли в обхід станції з самого краю лівого флангу, донесли, що ті, що пішли прямо на станцію, попалися вже в полон большовикам. Нарешті, зібрали всіх людей, котрі вийшли з крутського бою так чи инак живими, і ми почали відступати, стріляючи з вікон вінтовками (бо як не треба, то патрони вже найшлися).

Так кінчилась наша бійка під Крутами, без патронів у наших людей, котрі клали своє життя за Україну, за волю»2.

Відступаючи з поля бою, юнаки 1-ї Української військової школи врятували не тільки свої кулемети, але й винесли всіх поранених і тіла забитих товаришів, їх переслідували червоногвардійці та ворожий панцирний потяг, який, випередивши червоногвардійців, швидко увірвався на ст. Крути. З вагонів панцирного потягу на платформу вискочили матроси й одразу кинулися на чоту зі складу Студентської сотні, що була на станції, та вмить роззброїли її. Також матросам вдалося захопити кількох поранених зі Студентської сотні та її командира — сотника Омельченка. Решта Студентської сотні, а також вільні козаки та вояки куреня Смерті обійшли ст. Крути, і, користуючись сутінками, невдовзі приєдналися до ешелону, де на них уже чекали юнаки 1-ї Української військової школи.

Усього до полону потрапило 36 старшин, студентів та гімназистів (включаючи тих двох старшин, про яких згадував у своїх спогадах комісар С. І. Моісєєв). Доля їх була такою:

— 6 поранених із числа вояків Студентської сотні та 1 гімназист, що виявився сином машиніста, який возив членів українського радянського народного секретаріату, було відправлено на лікування до Харкова (всі вони вижили);

— 27 полонених студентів та гімназистів, включаючи сотника Омельченка, було трохи згодом розстріляно прямо на ст. Крути;

— 2 старшин (один з них — прапорщик Павло Кольченко, інший, можливо - прапорщик Костянтин Велігорський) були як трофеї забрані червоногвардійцями та матросами, замучені, а їхні понівечені тіла викинуті на залізничному перегоні в районі Ніжина. Рештки П. Кольченка було знайдено у березні 1918 р. та перепоховано разом з тілами 27 розстріляних на Аскольдовій могилі у Києві. Рештки К. Велігор-ського було віднайдено значно пізніше.

Фактичні втрати українських військ під Крутами були такими:

Студентська сотня:,

забитих у бою — 10-12;

розстріляних та замордованих — 29;

поранених — 30-35;

полонених — 7.

Разом: 76-83 вбитих і поранених студентів та гімназистів.

1-ша Українська військова школа:

забитих — 8-10;

поранених — 25-30.

Разом: 33-40 вбитих та поранених юнаків.

Втрати куреня Смерті та вільних козаків невідомі.

З числа загиблих та розстріляних студентів і гімназистів відомі прізвища лише 20. Це студенти Українського Народного університету Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сірик, Омельченко (сотник); студенти Київського університету Св. Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андріїв; гімназисти 2-ї Кирило-Мефодіївської гімназії Андрій Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич (з 6-го класу), Григір Пінський (галичанин), Іван Сорокевич (з 7-го класу), Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич (з 8-го класу).

Втрати більшовицьких військ під Крутами були значними, але точна цифра невідома.

1-ша Українська військова школа ім. Б. Хмельницького та рештки Студентської сотні відступили до ст. Бобрик, де 30 (17) січня 1918 р. з'єдналися з Гайдамайцьким кошем Слобідської України С. Петлюри.

Тинченко Ярослав. Українські збройні сили березень 1917 р. – листопад 1918 р. (організація, чисельність, бойові дії): наукове видання. – К.: Темпора, 2009. – С. 81-86
PMEmail PosterWWW
Top
0 Пользователей читают эту тему (0 Гостей и 0 Скрытых Пользователей)
0 Пользователей:

Topic Options ОтветитьНовая темаСоздать опрос

 


Текстовая версия