Powered by Invision Power Board


  ОтветитьНовая темаСоздать опрос

> Окупація румунами Буковини
киянин
Отправлено: Июн 6 2012, 14:47
Цитата


експерт Засновник форума
*****

Группа: Администраторы
Сообщений: 2377
Из: Київ
Пользователь №: 1
Регистрация: 12-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: 25



Андрій Дуда, Володимир Старик
БУКОВИНСЬКИЙ КУРІНЬ
в боях за Українську Державність: 1918-1941-1944

уривок

ПОНОВНА РУМУНСЬКА ОКУПАЦІЯ БУКОВИНИ

На зміну короткого періоду, що ознаменувався спробами українського елементу Буковини сформувати власні структури суспільного регулювання, прийшла брутальна румунська окупація. Була вона тим більш прикрою, що після дворічного більшовицького терору буковинське громадянство досить лояльно поставилося до нової влади, розглядаючи румунів насамперед як спільників у боротьбі проти ненависного більшовицького ворога.

"Населення нашої Буковини стрічало з синьо-жовтими прапорами румунське військо, а румунське військо з триколорами обнімалося з місцевими і, навіть, плакали зі зворушення"10 — згадує сучасниця тих подій.

Така ідилія потривала, однак, дуже недовго. Румунська влада безцеремонно потоптала всі ті паростки самоуправної політики, які витворили в позаокупаційному вакуумі Українська Національна Рада та провінційні Українські Комітети Буковини.

3 липня 1941 р. командир 8-ї румунської піхотної дивізії, якому було доручено військову адміністрацію Буковини, видав наказ про встановлення окупаційного режиму на Буковині. Згідно з ним населенню заборонялося покидати свої комуни без попереднього дозволу, збиратися групами більш ніж 3 особи. Пункт 21 наказу забороняв також пропаґанду політичної ідеології, "спрямованої проти актуальних інтересів безпеки держави, її устрою, а також проводити пропаґанду на користь ворожої держави".11 За порушення окупаційного режиму наказ передбачав суворі кари — розстріл, ув'язнення, штрафи та позбавлення громадянства. Місця для українських інтересів тут не передбачалося.

Отримавши 2 липня наказ наступати на Північну Буковину, 3-я румунська армія 05.07.1941 р. захопила місто Чернівці, а 7 липня румунські війська вступили на землю Вижниччини з боку Берегомету. У спогадах Ореста Білака читаємо: "В неділю, 6 липня, приходить перша румунська розвідка на конях, три чоловіки. Дивно, що ці румуни, лейтенант і два солдати вже вміли говорити по-українськи. Він (лейтенант) вітає людей словами: "Хай живе Мельник!", бо бачить, що люди у цивільному мають на лівій руці опаску синьо-жовту з написом "О.У.Н." Дуже було приємно, що румуни вже приятелюють з українцями, не так як раніше, коли били, хто говорив по-українськи. Той лейтенант пішов далі, а за два дні прийшли румунські частини, і все змінилося; недовго була така потіха..."12

Населення зустріло румунську армію загалом прихильно, хоча насторожували єврейські погроми, проведені румунськими військовими вже в перші дні перебування тут. Вслід за цим відразу ж почалася ліквідація українських адміністративних структур, зривання українських вивісок і прапорів. Тимчасовому Українському Комітету Вижниччини відвели роль бутафорського органу, який мав служити допоміжною ланкою між румунською владою і українським населенням. Не бажаючи компрометувати український визвольний рух, Комітет 11 липня 1941 р. прийняв рішення про саморозпуск і перейшов у підпілля. Подібно склалася ситуація і в інших : центрах Буковини після видання румунським урядом 10 липня прокламації про те, що Північна Буковина стає частиною румунської держави і запровадження з наступного дня на її території румунської цивільної адміністрації.

Причину такої жорстокої і свавільної поведінки румунських окупантів на Буковині слід шукати у твердих ґарантіях Німеччини, які отримала Румунія на початку війни. Відкинувши пропозицію райхсляйтера А.Розенберґа, який ще в 1938 р. планував створити українську державу, яка включала б, крім, власне, України ще й "області Курська, Воронежа, Тамбова, Саратова...", Гітлер зробив ставку на малі сателітні держави південно-східної Європи — Румунію та Угорщину. Роль України мала зводитися до полагодження територіальних проблем її аґресивних сусідів.

За новим німецьким проектом, український етнополітичний простір було поділено на кілька частин. Шість ґенеральних округів площею у 339,2 тис. км2 складали райхскомісаріат "Україна" з центром у м. Рівне. Чотири західні області — Львівська, Тернопільська, Станіславівська і Дрогобицька (загальною площею 48 тис. км2) — були приєднані як "дистрикт Галичина" до ґенерального губернаторства, утвореного на території Польщі. Чернігівська, Харківська, Сумська, Луганська, Донецька області були включені німцями до "прифронтової зони", яка цілком контролювалася німецьким військовим командуванням. Закарпаття ще в березні 1939 року було передане Угорщині, в нагороду за знищення нею самостійної Карпато-Української Держави.

На початку Другої світової війни Угорщина, окрім Закарпаття, отримала з благословення Гітлера Трансільванію — до того часу румунську територію. Як сатисфакцію за таке "обділення" Румунія очікувала від свого могутнього союзника передання їй Бесарабії і Буковини. Однак наполегливі чутки про те, що німці мають намір створити Українську Державу, посилювали стурбованість румунів. Румунський посол у Німеччині 24 липня 1941 року повідомив німецький уряд, що румунський уряд просить, щоб майбутня Українська Держава не була надто велика, бо Україна з 40-мільйонним населенням чинитиме тиск на Румунію та на інші європейські держави. Посол особливо просив, щоб Галичина не була приєднана до України, а стала частиною Німеччини, щоб можна було мати прямий зв'язок між Румунією та Німеччиною.

Начальник політичного департаменту міністерства закордонних справ райху Верман відповів, що ще занадто рано говорити про освоєння територій "колишнього Радянського Союзу". Посол Німеччини в Румунії повідомив наступного дня Берлін про застереження Румунії стосовно України: "Віце-міністр, президент Антонеску цікавився питанням майбутнього устрою України і заявив, що не треба створювати великий слов'янський реґіон на румунському кордоні".13

Втім, хвилювання румунського уряду було зайвим — як нагороду за лояльність до Німеччини Румунія одержала українську Буковину, а також, згідно з угодою від 19 липня 1941 року, Одесу із смугою української території площею 15 тис. км2, яку назвали "Великою Трансністрією". Українська Буковина, окупована румунськими військами на початку бойових дій, 14 липня була оголошена румунською територією.

З 30 липня по 16 вересня райхсканцелярія одержала численні листи протесту проти "розчленування українського національного організму" від місцевих відділень Українського Національного Об'єднання і від українських біженців із Буковини і Бесарабії, які вимагали скасування попередніх рішень. На особливу увагу заслуговує документований меморіал, надісланий до німецького уряду з Лойбусу над Одрою професором Теофілом Бринзаном, в якому наведено всі кривди, завдані румунами українцям та доводилася українськість Буковини. Акція була організована активістами ОУН під проводом полковника А. Мельника.

Румунська сиґуранца спочатку вбачала у цій акції німецьку інтриґу і вважала її інспіратором капітана Валавека з німецької комендатури в Чернівцях. Втім, справді інспірована капітаном Валавеком акція по складанню меморандуму на підтримку вимоги прилучення Буковини до Ґенерального Губернаторства не мала особливого успіху, бо їй відразу ж протиставився Буковинський Провід ОУН. У подальших донесеннях сиґуранци відзначалося, що активно організовані українські націоналісти, дізнавшись про укладання германофільського меморандуму, виступили проти нього з тієї причини, що Провід ОУН ще на початку війни сформулював вимогу утворення незалежної соборної самостійної України.

Дещо пізніше за ініціативою Буковинського Проводу ОУН українська делегація у складі Ореста Зибачинського, Ольги Гузар та Володимира Князького передала через німецького консула в Чернівцях меморіал до німецького уряду від населення Буковини з 25000 підписами, в якому протестувалося проти поновної анексії української національної території Буковини до Румунії та вимагалося її прилучення до України. Радянські джерела, визнаючи той незаперечний факт, що ряд учасників цієї акції було запроторено румунською владою в Садгірський концтабір, приписують її Буковинському Куреню. Насправді ж, як свідчать документи сиґуранци, останній меморіал було передано німецькому міністру Пфлаумеру 18 вересня 1941 р., тобто через місяць після виходу Буковинського Куреня з Буковини. Його автором сигуранца вважала Іларія Карбулицького, голову Буковинсько-Бесарабської Національної Ради, якого тоді ж було внесено до реєстру особливо небезпечих українських іредентистів Буковини.14
PMEmail PosterWWW
Top
0 Пользователей читают эту тему (0 Гостей и 0 Скрытых Пользователей)
0 Пользователей:

Topic Options ОтветитьНовая темаСоздать опрос

 


Текстовая версия