Powered by Invision Power Board


  ОтветитьНовая темаСоздать опрос

> Українсько-румунські відносини
киянин
Отправлено: Июн 11 2012, 15:48
Цитата


експерт Засновник форума
*****

Группа: Администраторы
Сообщений: 2377
Из: Київ
Пользователь №: 1
Регистрация: 12-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: 25



Сергій Гакман. Сучасні аспекти українсько-румунських відносин
Субота, 17 вересня 2011, 00:00 Сергій
Друк PDF
Текст виступу на Круглому столі Експертної ради Чорноморської миротворчої мережі. Чернівці, 17 вересня 2011 р.



Трансформаційні процеси в країнах Центрально-Східної Європи, які розпочалися на рубежі 80-90-х років ХХ в., привели до кардинальних політичних, соціальних і ідеологічних змін у даній частині континенту. У такому геополітичному контексті, Україна, яка знаходиться на перехресті цивілізацій, континентів, культур, після проголошення своєї незалежності, перетворилася в повноправного суб’єкта всієї системи міжнародних відносин і була утягнена в потік подій глобального, загальноєвропейського і регіонального характеру. Серед зовнішньополітичних пріоритетів, проголошених Українською державою є вступ до Європейського Союзу. У зв'язку з цим здається як необхiдне чiтке та всебiчне дослідження усіх аспектів iнтеграції України, і, в першу чергу, тих, що стосуються багаторівневих відносин з найближчими європейськими країнами. Однією з них є Румунія.

Слід зазначити, що взаємини між двома країнами у попередні роки складалися не просто. Українсько-румунські відносини багатогранні. Найбільш складною вважається питання державного кордону між двома країнами.


Українсько-румунський кордон



Кордон України з Румунією, незважаючи на підписання у червні 2003 року в м. Чернівцях відповідної угоди, все ще залишається найбільш проблемним з чотирьох кордонів з країнами-членами НАТО, три з яких є й членами ЄС, одна – кандидатом. Протяжність тільки сухопутної ділянки українсько-румунського кордону становить 608,6 км. Він встановлений Паризьким мирним договором від 10 лютого 1947 р. та­ким, яким був на 1 січня 1941 р., (кордони, які утворилися після приєднання до Радянського Союзу Бессарабії, північної частини Буковини та Герцаївського цинуту (краю. – авт.)) “згідно радянсько-румунської угоди від 28 червня 1940 року” (угоди, якої насправді не існувало). 4 лютого 1948 р. відповідно до згаданого договору був підписаний Протокол стосовно уточнення проходження лінії державного кордону між Румунською Народною Республікою та Союзом Радянських Соціалістичних Республік а 23 травня цього ж року – протокол, яким острів Зміїний “був повернутий Радянському Союзові Румунською Народною Республікою і був включений до складу Союзу РСР”. 27 вересня 1949 р. за результатами роботи змішаної демаркаційної комісії підписано Акт про демаркацію та Протокол-опис проходження лінії радянсько-румунського державного кордону. 27 лютого 1961 р. в Бухаресті підписано Договір про режим радянсько-румунського державного кордону, співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань.

Надзвичайно актуальною проблема кордонів стала одразу після повалення комуністичного режиму в Румунії та здобуття Україною незалежності. Початковий етап становлення українсько-румунських відносин затьмарила спроба деяких радикальних політичних кіл Румунії висунути прямі територіальні претензії до України. 24 червня 1991 р. було ухвалено декларацію Парламенту Румунії про пакт Ріббентропа-Молотова та його наслідки для України, в який мова йшла про “приналежність Бессарабії, Герцаївського цинуту (краю. – авт.) та Північної Буковини Румунії”. У відповідь Верховна Рада Української РСР у своїй Заяві від 5 липня 1991 р. розцінила такі дії румунської сторони як територіальні претензії до України.

Однією з наступних акцій щодо України стало ухвалення 28 листопада 1991 р. румунським парламентом заяви проти участі населення так званих “румунських територій”, - північної частини Буковини та південної частини Бессарабії - у всеукраїнському референдумі щодо державної незалежності. У 1992 р., під впливом радикальних кіл, сам І.Ілієску вимагав подолання “наслідків пакту Ріббентропа-Молотова”, пропонуючи при цьому в якості найближчої мети “спільний культурний простір”. У 1993 р. Румунія в односторонньому порядку денонсувала радянсько-румунську угоду 1961 р., що була юридичною основою лінії українсько-румунського кордону.

Румунська сторона на різних рівнях виступала з вимогою перегляду державного підпорядкування ряду українських територій. Неодноразово звучали вимоги щодо перегляду кордону в зоні північної частини Буковини (наголосимо, що вимоги йшли, в основному, не від офіційних структур Румунії, а лише з боку окремих партій, громадських організацій, сенаторів, депутатів, діячів культури та мистецтва).

І все ж одним з найбільш складних і делікатних питань в українсько-румунських відносинах на сучасному етапі є проблема морського кордону. У 1996 р. Румунія денонсувала Протокол 1948 р., який передбачав перехід острова Зміїний до складу СРСР. Зазначимо, що ця проблема актуалізувалася трохи раніше, у листопаді 1995 р., після безрезультатного завершення, через проблему острова Зміїного, одного з раундів переговорів щодо підписання українсько-румунського базового договору, який проходив у Бухаресті. 4 грудня 1995 р., під час свого звіту в Сенаті, тодішній Міністр закордонних справ Румунії Т. Мелешкану заявив, що між Україною та Румунією існують суперечності стосовно приналежності та статусу острова Зміїного, який офіційний Київ вважає де-юре і де-факто складовою частиною української території. Деякі бухарестські політики стосовно заяви керівника румунської дипломатії, вважали, що румунська сторона, могла б звернутися у Гаазький міжнародний суд. Після тривалих дискусій з цього приводу, 6 грудня 1995 р. на прес-конференції речник МЗС Румунії С. Дукару зазначив, що Бухарест не вимагає острова, а протестує у зв’язку із намаганнями України надати “статусу територіальних вод” простору у 12 морських міль навколо острова Зміїного. Міністерство закордонних справ України кваліфікувало це як “спробу висунути територіальні претензії”, яка “створює негативний грунт для завершення двосторонніх переговорів щодо політичного договору”. Проблема острова Зміїного не тільки суперечила Гельсинському акту 1975 р., але також гальмувала процес вироблення і підписання українсько-румунського Договору про дружбу і співробітництво, який врешті-решт був підписаний 2 червня 1997 р. у румунському місті Констанца, процедура ратифікації якого румунською стороною була завершена 8 липня 1997 року, українською - 17 липня і який набрав чинності 22 жовтня того ж року.

Румунському зовнішньополітичному відомству вдалося винести за рамки договору питання про державний кордон та його режим. Так, в другій статті Договору про відносини добросусідства і співробітництва між Україною і Ру­мунією зазначається, що “Договірні Сторони підтверджують як непорушний існуючий між ними кордон і тому утримуватимуться від тепер і в майбутньому від будь-яких вимог чи дій, спрямованих на загарбання і узурпацію частини чи всієї території іншої Договірної Сторони”. Проте в другій частині цієї статті підкреслюється, що “Договірні Сторони укладуть договір про режим кордону між двома державами та вирішать питання про делімітацію їхнього континентального шельфу та виключних економічних зон в Чорному морі”. Отже, Румунія формально підтвердила принцип “недоторканості” існуючих кордонів з Україною, але ці кордони залишалися без юридичного закріплення (згодом така ситуація повторилася при підписанні відповідного договору між Румунією та Республікою Молдова).

Окрім питання навколо острова Зміїного ще однією проблемою кордону між Україною та Румунією була його модифікація через зміну природного ландшафту. Мова йде про ділянку Рахівського та Тячівського районів (Закарпатської області) українсько-румунського державного кордону. Відповідно до Договору про режим радянсько-румунського кордону, співробітництво і взаємну допомогу з прикордонних питань 1961 р. лінія кордону тут проходить по середині русла Тиси. Однак це русло, як і будь-якої іншої річки, з часом змінюється. Головною причиною зміни русла ріки є паводки, що відбуваються тут декілька разів на рік і розмивають берег. Оскільки географічно так склалося, що нижчий берег - український, він поступово і відходить углиб нашої території, вивільняючи від води румунський берег. З 1961 р. українська сторона втратила у такий спосіб 270 гектарів землі.

Оскільки зміна русла ріки викликана переважно природними причинами, повністю запобігти цьому процесу неможливо, проте значно послабити і зробити його керованим – цілком під силу, встановлюючи надійні берегові укріплення. Втрата Україною своєї території може припинитися, підписанням з Румунією демаркаційних документів, якими б державний кордон став би постійним, за прикладом відповідних домовленостей України з Угорщиною, Словаччиною і Польщею.

Не була позбавлена проблемності й питання п’ятьох островів у гирлі Дунаю. Румунські дипломати вважали, що до ділянки, на яких розташовані ці острови, необхідно застосувати принцип головного судноплавного фарватеру річки, а відповідно з цим всі п’ять островів мали стати румунськими. Українська сторона дотримується іншої точки зору і має наступні міркування. За згаданим радянсько-румунським договором 1961 р. всі п’ять островів з самого початку належать Україні. Передача ж їх під юрисдикцію Румунії суперечитиме принципу непорушності кордонів, зафіксованому в українсько-румунському базовому договорі. Крім того, на цій ділянці Дунаю (це зафіксовано делімітаційними і демаркаційними документами) принцип головного судноплавного фарватеру річки не застосований, оскільки кордон встановлювався за іншими правилами.

Однією з найскладніших проблем в українсько-румунських відносинах було питання делімітації континентального шельфу і виключної економічної зони в районі згаданого острова Зміїний. Суперечка полягає в тому, що румунська сторона вважає Зміїний не островом, а скелею непридатною ні для проживання, ні для ведення сільського господарства. Будучи розташованим неподалік берегів Румунії, континентальний шельф Зміїного збігається з румунським. При цьому слід зазначити, що міжнародним законодавством передбачено право островів (але не скель) на континентальний шельф. Крім цього, геологи цілком обгрунтовано вважають цей район Чорного моря багатим на поклади нафти й газу. Останнє твердження настільки ускладнювало ситуацію навколо угоди про делімітацію континентального шельфу і виняткової економічної зони, що сторони не виключають можливості звернення в Міжнародний суд у Гаазі. Проте Україна не збиралася звертатися в міжнародний суд з власної ініціативи.

Отже, Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною і Румунією, який вплинув позитивно на зміцнення довіри між обома державами, не подолав всі розбіжності, і деякі питання залишалися поза його рамками, у першу чергу це стосується проблеми статусу острова Зміїного і делімітації континентального шельфу. В результаті, основна частина спірних питань залишалась позаду, а інша мала бути вирішена у наступні два роки після підписання базового Договору. Після ратифікації українсько-румунського договору пройшло набагато більше часу, але позитивні результати стосовно спільного кордону досягнуті не повністю.

17 червня 2003 р., тобто через шість років після укладання базового Договору та після 19 раундів переговорів, Україна і Румунія підписали у Чернівцях Договір між Україною і Румунією про режим українсько-румунського державного кордону, співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань. Підписаний договір підтверджує лінію радянсько-румунського державного кордону, визначену в 1961 році, окрім молдовсько-румунської ділянки. В договорі зазначено, що лінія державного кордону є незмінною (якщо Україна та Румунія не домовляться про інше). Більш того, у статті 39 підкреслено, що розділи І та IV, в яких зафіксовані положення про те, що існуюча зараз лінія кордону є незмінною, “будуть автоматично продовжені на нові п’ятирічні періоди і не підлягають денонсації.

Договором встановлюється кінцева точка (1439) сухопутного кордону між Україною і Румунією, яка відповідно до документа є початковою точкою для делімітації кордону, що проходить по континентальному шельфу і виняткових економічних зонах у Чорному морі. Документ також регламентує використання прикордонних вод, залізничного транспорту, шосейних доріг та інших комунікацій.

Додатковою угодою, зокрема, встановлено, що договір про режим кордону між Україною і Румунією зафіксує лінію кордону у такому вигляді, як вона визначена і записана в договорі 1961 року щодо радянсько-румунського державного кордону, а також у відповідних документах демаркації, діючих станом на 16 липня 1990 року.

Румунська сторона у Договорі підтвердила українську приналежність острова Зміїний Україні, яка, зі свого боку, зобов'язалася не розміщувати на ньому наступального озброєння.

В договорі зафіксовані усі принципові положення, які виборював офіційний Київ впродовж 19 раундів переговорів і водночас не містяться ті, що відстоював останні п’ять років Бухарест. Як українські, та і румунські засоби масової інформації назвали Договір надзвичайно важливим і позитивним документом для двосторонніх відносин і в процесі інтеграції Румунії в євроатлантичний простір, але звертають увагу на його проміжний характер, оскільки попереду очікуються переговори з делімітації континентального шельфу та виключних економічних зон, або як їх визначив в Чернівцях під час прес-конференції Президент Румунії І.Ілієску “питання розподілу 20 морських миль”. Сторони зобов’язалися вирішити ці питання ще “до завершення каденції обидвох президентів у 2004 р.”

Говорячи про поступливість румунської дипломатії, дискусійною для аналітиків залишається мотивація румунської позиції. Можливо, і це виходить з коментарів румунських дипломатів, головною мотивацією є євроінтеграційна політика Бухаресту. Враховуючи те, що під час прес-конференції в Чернівцях Президент Румунії І.Ілієску обмовившись про свою переконаність у тому, що “задля вирішення проблеми розподілу континентального шельфу Румунії не доведеться звертатися до міжнародного судовладдя” можна зробити припущення, що найвагомішою причиною, яка змусила сусідню країну підписати цей договір є вимоги основоположних документів НАТО щодо відсутності територіальних претензій його нових членів до своїх сусідів. Фактично підтвердив цю думку сам І.Ілієску, зазначивши, що договір відповідає європейським стандартам та дозволяє Румунії “виконати умови західноєвропейських партнерів щодо забезпечення безпеки східного кордону…”

Не виключений правда й варіант того, що румунська сторона перенесла акцент на інший документ – угоду про делімітацію континентального шельфу та виключних економічних зон.

Після підписання договору про режим державного кордону на порядку денному залишилися два проблемних питання, а саме делімітація континентального шельфу та виключних економічних зон і пов’язана з ними проблема юридичного статусу острова Зміїного. В залежності від того, яким буде статус Зміїного – острів чи скеля – визначатиметься і наявність навколо нього континентального шельфу.

Переговори навколо цього питання, були важкими тривали довгий час, оскільки ситуація ускладнюється тим, що у цьому районі Чорного моря геологи розвідали багаті родовища нафти та газу. До цього ж, позиції зовнішньополітичних відомств України та Румунії суттєво відрізняються. Через кілька днів після підписання договору про режим державного кордону, міністр закордонних справ Румунії М.Джоане зазначав, що для румунської сторони важливо “бути впевненими в тому, що статус острова Зміїного, з точки зору міжнародного права та наслідків того факту, що цей острів є одним з таких, що не мають власного економічного життя, як у цьому випадку”, спричинить дискусію стосовно континентального шельфу. “Не проблема юрисдикції стосовно острова, а спосіб яким вона буде впливати на делімітацію морських вод континентального шельфу є важливою”, пояснив М.Джоане.

Стосовно впливу підписання договору про режим кордону на можливість звернення румунської сторони до Гаазького міжнародного суду, слід згадати, що в листах, якими обмінялися колишні міністри закордонних справ України та Румунії після підписання базового політичного договору передбачені дві ситуації, а саме: якщо буде доведений злий замір однієї з сторін; друга – якщо можна буде звернутися в односторонньому порядку, за наявності поєднаних умов. Поєднані умови полягають у існуванні договору стосовно сухопутного кордону та кордону по Дунаю (який у широкому сенсі є також сухопутним). Тобто, після підписання українсько-румунського договору про режим державного кордону шлях до міжнародного арбітражу відкритий для обох сторін (в т. ч. в односторонньому порядку). Як зазначав автор раніше, невирішення цього питання між сторонами може не стати перешкодою для вступу Румунії в НАТО. Згодом це підтвердилося.

У 2004 році Румунія звернулася до Гаагського суду з приводу делімітації континентального шельфу та виняткових економічних зон України і Румунії у Чорному морі. 16 травня 2006 р. Україна подала до Міжнародного суду ООН контмеморандум.

3 лютого 2009 р. Міжнародний суд в Гаазі виніс ухвалу, в якій відзначив, що о. Зміїний не може вважатися частиною прибрежної лінії Украни у визначенні середньої лінії при делімітації континентального шельфу і виняткової економічної зони. Відповідно до його рішення довжина української частки узбережжя напроти суперечливих територій складає 1058 км., а румунської – 258 км. Суперечливі території шельфу були розділені в пропорції 1 до 3: 53,3 тис. кв. км. – за Україною, 21,9 тис. кв. км – за Румунією.

Хоча Румунія одною з перших встановила дипломатичні відносини з незалежною Україною, сьогодні вона ще залишається єдиною країною серед країн-кандидатів ЄС, яка має з Україною деякі територіальні проблеми. Офіційно питання проходження державного кордону не оспорюється, оскільки у пункті 1 статті 2 Договору про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією, підписаного 2 червня1997 р. (набрав чиннос­ті 22 жовтня 1997 р.) зазначено: "Договірні Сторони ... підтверджують як непорушний існуючий між ними кордон і тому утри­муватимуться тепер і в майбутньому від будь-яких зазіхань на цей кордон, а також від будь-яких вимог чи дій, спрямованих на загарбання і узурпацію частини чи всієї території іншої Договірної Сторони”. Проте, в румунських засобах масової інформації обговорю­валася необхідність вирішення цього питання на ділянці біля гори Стог в районі 356 прикордонного знаку та щодо трьох островів на річці Тиса площею більше 100 га у межах: 254-255, 256-257, 257-258 прикордонних знаків, а також продовжується обговорення щодо континентального шельфу та виключних економічних зон біля острова Зміїний.

Оптимізму в нашій оцінки сприяють вже існуючі міждержавні угоди та відомчі домовленості стосовно українсько-румунського кордону. Так, на сьогодні підписано і діють Угода між Урядом України і Урядом Румунії про спрощений по­рядок перетинання спільного державного кордону громадянами, які проживають у прикордонних районах і повітах (підписано 29 берез­ня 1996 р. керівниками прикордонних відомств, затверджено Кабінетом Міністрів України Постановою № 906 від 2 вересня 1996 р.) та Міжвідомчі Протоколи про порядок розв'язання проблеми щодо режиму українсько-румунського державного кордону та про взаємодію в пунктах пропуску через українсько-румунський державний кордон (підписано 29.09.1996 р. та 10.12.1996 р.).

На виконання цієї угоди визначено 5 пунктів перетину українсько-румунського державного кордону з міжнародним статусом (1 автомобільний, 3 залізничні та 1 автомобільний та залізничний) і 18 пунктів спрощеного пропуску через державний кордон (пішохідні, автомобільні, залізничні та портові). Існували проблеми, які були пов’язані з обмеженням для громадян України, які в спрощеному порядку перетинали державний кордон, які стосувалися, в першу чергу, кількості разів перетинання державного кордону – не більше двох разів на місяць. Ще більшою проблемою стало закриття усіх пунктів спрощеного пропуску у зв’язку з вступом Румунії до ЄС, що вимагало вироблення компенсаторних механізмів. Проблема вдосконалення інфраструктури і функціональних можливостей існуючих пунктів перетину державного кордо­ну є очевидною. На сьогодні, пункти пропуску на українсько-румунському кордоні не відповідають загальновизна­ним європейським стандартам. Надзвичайно гострою, зокрема, залишається проблема будівництва під'їзних шляхів як з українського, так і з румунського боку.

Реалізація положень Договору про режим україно-румунського державного кордону, співпраця і взаємодопомога з прикордонних питань, на цій українсько-румунській ділянці кордону здійснюється в рамках інституту Прикордонних Уповноважених.


Проблема національних меншин



Приєднання посткомуністичних держав до Ради Європи, особливо процес розширення НАТО та ЄС на схід разом з формуванням нових регіональних та субрегіональних інтеграційних об’єднань у Центрально-Східній Європі створюють нові можливості також для вирішення питань міжетнічного діалогу та співпраці держави та етнічних меншин.

Досить перспективною новизною є спроба гармонізації міжетнічних відносин на двосторонній основі. Держава походження меншини, прагнучи сприяти забезпеченню прав цієї етнічної групи в іншій державі, може реалізувати свою мету через укладання обопільної угоди з державою проживання, передбачивши в ньому необхідні взаємні повноваження і зобов'язання. Досить цікавим для дослідження цієї проблеми є українсько-румунський діалог та зусилля двох держав щодо гармонізації міжетнічних взаємин та відносин між державою та національною меншиною. Її актуальність, наукова і соціальна необхідність дослідницької діяльності пояснюється як мінімум трьома головними обставинами, а саме: 1) проживанням на території України румуномовного населення, а в Румунії – українців; 2) прагненням окремих румунських політичних сил, незважаючи на підписання широкомасштабного Договору про відносини добросусідства і співробітництва між Україною і Румунією, продовжувати хвилювати громадську думку постановкою питання про територіальні претензії до України й про дискримінацію румунського населення в Україні; 3) істотним значенням толерантних, зважених, добросусідських зв'язків між обома державами для підтримки і зміцнення стабільних відносин у цьому регіоні і на Європейському континенті в цілому.

Здатність вирішувати на практиці проблеми національних меншин прямо пов'язана з демократизацією тієї чи іншої країни.

Законодавчо закріплена також турбота України і Румунії перед українцями, відповідно румунами зарубіжжя, що, у свою чергу, стало вихідною точкою для подальшого формулювання відповідних положень двосторонніх угод. Нагадаємо, що стаття 12 Конституції України та стаття 7 Конституції Румунії закріплює за державою зобов’язання щодо зміцнення зв'язків з представниками свого етносу, які проживають за кордоном і вживання відповідних заходів з метою збереження, розвитку і прояву їхньої етнічної, лінгвістичної і релігійної ідентичності, з урахуванням законодавства країни, громадянами якої вони є.

2 червня 1997 р. був підписаний Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною і Ру­мунією, якій містить найбільш повні, порівняно із усіма попередньо укладеними угодами цих держав з третіми країнами, положення щодо взаємного забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин. Про увагу, яку сторони приділили цьому питанню свідчить і сам факт того, що 13-а стаття, у котрій розглядаються ці проблеми, складає приблизно 1/3 тексту договору. Зазначимо, що в текст українсько-румунського договору було включено спеціальні положення які визначають об’єкт чиї права сторони зобов’язалися забезпечити на принципах взаємності. Відповідно до пункту 2 статті 13 договору, українську національну меншину в Румунії складають громадяни Румунії і, відповідно, румунську національну меншину в Україні - громадяни України, незалежно від регіонів їхнього проживання, які, відповідно до їх вільного волевиявлення, належать до цих меншин в силу їхнього етнічного походження, мови, культури і релігії.

Сторони домовилися також про створення Змішаної міжурядової українсько-румунської комісії з питань забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин (пункт 13 статті 13 українсько-румунського базового договору). Українська частина цієї комісії, зокрема, була створена постановою Кабінету Міністрів України від 16 лютого 1998 р. № 168 і згідно з положенням вона координує діяльність міністерств, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади щодо забезпечення прав румунської меншини в Україні та української – в Румунії. Українська частина Комісії взаємодіє з відповідними комітетами Верховної Ради України, а також національно-культурними товариствами, об’єднаннями громадян і релігійними організаціями для виконання нею відповідних завдань. Основним її завданням є організація та розроблення комплексу заходів щодо співробітництва між Україною і Румунією у питаннях забезпечення прав осіб, котрі належать до національних меншин. Протокол Комісії, підписаний 5 грудня 2002 р. в м. Чернівцях передбачає здійснення низки заходів на принципах взаємності, які стосуються забезпечення відповідного представництва національних меншин у центральних та місцевих органах влади України та Румунії, забезпечення національно-культурних потреб, викладання мов національних меншин в навчальних закладах різного рівня, спорудження пам’ятників діячам культури та мистецтв тощо.

У контексті забезпечення прав національних менших та українсько-румунських міждержавних відносин особливе значення має адаптація відповідної національної нормативно-правової бази до європейських документів і стандартів у цій галузі.

Україна і Румунія, як суб'єкти міжнародного права і рівноправні учасники міжнародного діалогу, ратифікували переважну більшість конвенцій та угод у галузі захисту прав людини. Серед них: Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права і Факультативний протокол до нього; Декларація 47-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин; Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі “Про права людини”, документ копенгагенської конференції з питань людського виміру ОБСЄ; гаазькі рекомендацій з прав національних меншин на освіту; ословські рекомендацій щодо мовних прав національних меншин. Особливого значення в галузі за­хисту прав національних меншин для двох держав має підписання ними Рамкової конвенції про захист національних меншин та Європейської хартії регіональних мов або мов меншин. Відповідно до конституцій України та Румунії ці міжнародні документи стали частиною національного законо­давства держав. Її настанови та принципи є обов'язковими для виконання державними та судовими установами, органами системи юстиції, а також посадовими особами законодавчих та виконавчих органів країн.

Міжнародні конвенції до яких приєдналися обидві країни вплинули позитивно й на зміни національної нормативно-правової бази щодо національних меншин і сприяють приведення національного законодавст­ва у відповідність до своїх міжнародних зобов'язань у цій галузі. Цей процес швидко розвивається і регулюється сьогодні нормативними настановами вищенаведених національних актів, які в цілому відповідають міжнародним та базуються на них. Важливою для адаптації національного законодавства України та Румунії з вимогами загальновизнаних міжнародних стандартів у цій галузі є також її співпраця з міжнародними організаціями.

Україна та Румунія є полінтнічними країнами. У контексті фізичної присутності румуномовної меншини в Україні та української в Румунії, картина відрізняється кількісним складом вказаноої категорії осіб, компактністю проживання, рівнем активності а також різними підходами державних органів у питаннях задоволення національно-культурних потреб.

За останнім переписом населення, який відбувся в грудні 2001 р., в Україні проживало 37,5 млн. представників титульної нації - українців (77,8 % населення) і 11,9 млн. (22,2%) представників понад 130 інших національностей, серед яких 258,6 тис. молдован та 151,0 тис. румунів (0,3%). Більша частина румуномовного населення України компактно проживає в межуючих з Румунією Чернівецькій, Одеській та Закарпатській областях. В трьох районах (Герцаївському, Глибоцькому та Новоселицькому) Чернівецької області вони складають більшість.

Досить численне румуномовне населення України, яке налічує, якщо рахувати разом осіб, які під час перепису населення назвали себе румунами і тих, що назвали себе молдованами, майже 410 тис. осіб, значно випереджаючі, таким чином, за чисельністю навіть білорусів, які посідають третє місце після українців та росіян переживає досить складну і болючу проблему етнокультурної самоідентифікації і етнічного розмежування молдавської та румунської меншини. Маючи єдину літературну мову, класичну літературу, традиції тощо, внаслідок складних політичних подій ХVIII-ХХ ст., ці групи розвивалися у геополітичних просторах різних держав, що суттєво вплинуло на їх подальший процес самоідентифікації. Про те, що цей процес триває свідчить і динаміка зміни чисельності румун та молдован. Так, порівнюючи перепис 1989 р. та перепис 2001 р. можна помітити, що кількість осіб, які визнали себе румунами збільшилося, складаючи порівняно з 1989 р. 112%, а тих, хто визнав себе молдованами зменшилося складаючи відповідно 79,7 відсотків. Особливо помітна ця динаміка у Чернівецькій області, в який порівняно з 1989 р. румуни складали 114, 2 %, а молдовани 79,5%. І це завдячується не відмінними демографічним тенденціям, а більшою мірою, продовженням процесу самоїдентифікації. Деякі науковці Румунії та представники румунської етнічної еліти України вважають, що настав час віднайти прийнятну форму для офіційного визнання національної, мовної, культурної та релігійної ідентичності румун і молдован, посилаючись на те, що в низці документів, які були підписані Республікою Молдова у період 1991-2001, визнається ідентичність цих етнічних груп. Наприклад, у міжурядовій угоді про співробітництво в галузі освіти, науки і культури, від 20 березня 1993 р., говориться про румунську/молдавську ідентичність (ст. 2, 14). На їхню думку, теоретичне і практичне офіційне визнання етнічної ідентичності румунів/молдаван відповідало б також положенням ст. 1 «в» Рекомендації Ради Європи 1993 р. за № 1201, яку сторони зобов’язалися виконувати у двосторонній угоді. Можна погодитись з такою постановкою питання, за умови, що буде визнано ідентичність цих груп, а не відсутність права на існування однієї з них, не відбуватимуться спроби протиставляти одну етнічну групу іншій, а сам процес визнання відбуватиметься в дусі надзвичайної толерантності, взявши за лозунг слова старої народної пісні, які були винесені сучасним українським дослідником П.Надолішним в епіграф своєї монографії: “будуймо храм терпляче, без надриву”.

У свою чергу, досить кількісною є українська громада в Румунії (до українців румунські власті зараховують також русинів та гуцулів), яка згідно перепису населення 1992 р. нараховує більш ніж 67 тис. осіб, займаючи четверте місце серед національних меншин після угорців, циган та німців. Лідери українців Румунії вважають, що їх реальна кількість набагато більша, але внаслідок насильницької асиміляції протягом деся­тиліть, особливо в епоху Н.Чаушеску, багато з них декларували себе під час перепису румунами. За неофіційними даними Союзу українців Румунії (СУР), український етнос нараховує 250 тис. чоловік. Українці компактно проживають в основному у наступних регіонах: у Марамуреші, у Сучавському та Ботошанському повітах, у повітах Караш-Северин, Тиміш та Тульча. У невеликій кількості українці дисперсно розселені у багатьох інших міс­цевостях Румунії.

З метою сприяння розвиткові етнічної духовності, утвер­джен­ня цінностей духовної спадщини та збереження рис, які визначають спільноту – рідну мова, традиції, духовність, в Україні діють біля десяти румунських та молдавських національно-культурних товариства й об'єднань національних громад: із загаль­но­ук­раїн­сь­ким, облас­ним та місь­ким ста­тусом. Румуномовне населення представлена належним чином в обласних та районних представницьких органах влади, меншою мірою – в обласних виконавчих.

У свою чергу, в Румунії, після грудневої революції 1989 р. була заснована організація культурно-громадського спрямування – Союз українців Румунії (СУР). Зусилля СУР спрямовані також на зміц­нен­ня і розширення зв’язків з Україною. З 1991 р. СУР є членом Всесвітнього кон­гресу українців з центром у Торонто (Канада). Останнім часом з’явилася нова українська організація — Демократичний союз українців Румунії (ДСУР). На жаль, СУР та ДСУР не можуть знайти спільну мову і, у результаті – українці Ру­мунії не мають єдиної національно-політичної структури, єдиного лі­дера. На сучасному етапі СУР розпочав організаційну роботу щодо створення Союзу української молоді Румунії. Крім того, румунська держава забезпечує кожній меншині, в т. ч. й українській, право представництва, забезпечуючи одне місце в Парламенті Румунії.

Органи влади традиційно намагаються забезпечити освітні потреби осіб, які належать до національних меншин. В Україні існує більше 100 шкіл з румунською мовою навчання. Лише у Чернівецькій області, де румуномовне населення проживає найбільш компактно, з 446 шкіл, у 356 (81 191 учень) школах навчання ведеться українською мовою, у 74 (13 282 учні) – румунською, в 1 (152 учня) – російською, у змішаних 15 (3 347 учнів), з них українською та румунською – 13, українською і російськими мовами навчання – 2.

Щодо Румунії, з 1948 р. і до 1960 р. в усіх українських селах мовою викладання в школах була українська. В цей період в Румунії діяло 116 різної ком­плект­ності україн­сь­ких шкіл, 5 українських ліцеїв: у м. Сігет — два, і по одному в м. Тульча, м. Сучава, м. Сірет, український від­діл на філологічному факультеті Бухарестського універси­тету. Нова національна політика, з якою розпочався в кінці 60-х років трива­лий процес асиміляції українського етносу в Румунії призвела наприкінці 70-х років до повного зник­нення українських навчальних закладів. Особливо «по­спри­яв» цьому напівтаємний дискриміна­ційний закон № 278 1973 року. Він передбачав обов’яз­ковий кворум для відкриття першого класу в національній початковій школі — 25 учнів, а в середній школі — 36.

Після грудневих подій 1989 року ситуація в цій галузі, хоча і повільно, але почала виправлятися. Були здійснені кроки щодо визнання культурної та духовної автономії. За офіцій­ними даними, українською мовою навчаються 628 учнів у 15- и закладах (7 дошкіль­них установ, 4 початкові школи, секції у двох гімназіях і двох ліцеях). Слід зазначити, при цьому, що викладаються українською мовою лише кілька предметів. У 1997 р. в м. Сігету Мармацієй (на кордоні із Закарпатською областю) був відкритий український ліцей. У цьому навчальному закладі українською мовою викладається приблизно 70 % предметів.

Українська громада в Румнії має сою пресу (газети «Вільне слово», «Наш голос», «Україн­ський вісник». «Курієрул українян» («Український кур’єр»), який виходить румунською мовою. У видавництві «Крітеріон» українські письменники мають змогу видавати книжки українською мовою.

Сторони піклуються також про задоволення релігійних потреб національних меншин. Тільки в населених пунктах Чернівецької області, де компактно проживає румуномовне населення, у 107 церквах богослужіння проводяться румунською мовою, проводиться робота зі створення відповідного вікаріату при єпархіальному управлінні Української православної церкви. Водночас, у населених пунктах Сучавського повіту Румунії, де компактно проживають українці, богослужіння проводиться українською мовою. Розглядається питання про виділення земельної ділянки для будівництва української церкви в м.Сучаві.

Досить цікавим й нетрадиційним було конституювання єврорегіонів «Верхній Прут» та «Нижній Дунай», ініціатива щодо утворення яких була пов’язана із забезпеченням прав осіб, які належать до своєї діаспори у сусідеій країні, використовуючи європейський досвід транскордонного співробітництва.

Звісно, що окрім позитивних кроків, які були здійснені за останні роки румунськими властями українська громада має й проблеми. В Румунії немає жодного навчального закладу з українською мо­вою викладання всіх предметів від першого до випускного класу (як наприклад в Україні – румунською). Частково це пояснюється тим, що українці в Румунії проживають не так компактно. Внаслідок часткової втрати, через багаторічну насильницьку асиміляцію, етнічної свідомості, батьки дітей шкільного віку не бачать перспективи для своїх дітей у навчанні рідною мовою. Гострим залишається також питання про виділення радіо- та телеефіру для україномовних програм.

Існує низка невирішених проблем і у румунської національної меншини в Україні. Лідери національно-культурних товариств вимагають повернення колишньої нерухомості (національні будинки), що належала національним громадам, у власність культурологічних товариств, прискорення дій щодо утворення в Чернівцях полікультурного університету або створення на існуючих факультетах Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича окремих румуномовних академічних груп. Вже кілька років обговорюється питання про і організації в м. Чернівцях окремої бібліотеки румунської літератури. Ще залишаються актуальними проблеми створення ансамблю румунської народної музики при Чернівецькій обласній філармонії, забезпечення робочими місцями громадян України, які закінчили учбові заклади в Румунії та Республіці Молдова, пропорційного представництва осіб, які належать до національних меншин, у виконавчих органах влади.

Отже, процес вдосконалення норматиіно-правової бази стосовно захисту прав осіб, які належать до національних меншин продовжується як в Украні, так і в Румуні. Підписанням різного роду міжнародних конвецій та угод, сторони наближуть внутрішнє законодавство до міжнародних та європейських стандартів у цій галузі. Хоча останнім часом і Україна, і Румунія створюють сприятливі умови для задоволення культурних, освітніх і інформаційних запитів осіб, що належать до національних меншин, увага органів влади до вирішення насущних проблем у цій царині повинна бути постійною.



Транскордонне співробітництво



У вересні 2000 р. була підписана Угода про створення Єврорегіону "Верхній Прут». Його створенням завершилося формування систем спільних з країнами Центрально-Східної Європи транскордонних структур вздовж західного кордону України, які складаються з чотирьох єврорегіонів: «Буг», «Карпатського», «Верхній Прут» та «Нижній Дунай». При цьому змінився підхід до внутрішньої самоорганізації цих утворень від обговорення загальних проблем і подальших спроб самостійного їх рішення кожною стороною до утворення сумісних органів управління і координації дії, орієнтованих на сумісну реалізацію транскордонних проектів.

На початку створення єврорегіонів сторони намагалися покращити умови для співпраці. За рішенням Ради Єврорегіону «Верхній Прут» та за підтримки регіональних органів місцевого самоврядування з 1 липня 2001 р. були відмінені місцеві збори і платежі при перетині державного кордону для жителів і юридичних осіб, зареєстрованих на території Єврорегіону. За останні декілька років, ще до конституювання Єврорегіону, правда в період активного ведення переговорів по його створенню, завдяки зусиллям керівництва Чернівецької області, Ботошанського і Сучавського повітів на даній ділянці українсько-румунського кордону було створено вісім пунктів спрощеного переходу для жителів прикордонної смуги. Отримавши в результаті цих заходів істотну моральну підтримку населення, керівництво регіонів продовжувало працювати в цьому напрямі. Проте, останнім часом у зв’язку з підготовкою румунської сторони до вступу у Шенгенську зону, усі вони були закриті. По двом пунктам ведуться роботи з метою приведення їх у відповідність до європейьських вимог щодо міжнародних пунктів перетину державного кордону.

Пов'язуючі головні пріоритети своєї діяльності із створенням умов для економічного зростання, налагодження торгівлі між адміністративно-територіальними одиницями, Рада Єврорегіону на самому початку діяльності затвердила загальні пріоритети і механізми їх реалізації а також списки пріоритетних проектів. З метою популяризації транскордонної економічної співпраці було ініційовано проведення Днів Єврорегіону у всіх адміністративно-територіальних одиницях його ареалу. Згодом подібні заходи були організовані в м. Сучава (Румунія) та в м. Белць (Республіка Молдова).

Разом з тим, істотних змін в економічному співробітництві, які б збільшували надходження в державний і місцеві бюджети, не відбулося. Система оподаткування товарів і послуг, складні системи митної процедури, відсутність системи взаїмовизнання сертифікатів, необхідність оформлення в різних структурах значної кількості інших дозвільних документів створили невигідним розвиток товарообміну і кооперації в рамках Єврорегіону, так само як і залучення внутрішніх і зовнішніх інвестицій.

Отже, з різних причин, потенціал транскордонної співпраці України, Республіки Молдова та Румунії та як по лінії співробітництва в рамках єврорегіонів, так і всередині інших інституціоналізованих структур, не використовується в повну силу. У деяких колах наших країн панують перестороги, пов'язані із взаємним негативним іміджем у колективній свідомості, як на регіональному, так і на центральному/національному рівні. В усіх трьох країнах ще існують труднощі у розбудові громадянсь­кого суспільства, що заважає успіху зусиль дво- та багатосторонньої співпраці. Є також внутрішні проблеми по різні боки кордонів, які пов'язані з незнанням організаторами заходів транскордонної співпраці (державні структури, неурядові організації і т. і.) іноземних мов, низькою можливістю менеджменту та слабим володінням стандартів та процедур щодо розробки проектів у відповідності до єдиних європейських вимог, негативними стереотипами та пересторогами.

Проте, за останні 3-4 роки можна відзначити зростаючий темп транскордонної співпраці на рівні проектної діяльності і як наслідок – відносно швидкий темп корегування та європеїзації менталітету акторів (осіб), які докладають зусиль до міжрегіонального співробітництва. У цьому процесі надзвичайно важливою роль у транскордонному співробітництві адміністративно-територіальних одиниць України, Республіки Молдова та Румунії відіграли програми сусідства та прикордонного співробітництва в рамках Європейського інструменту сусідства та партнерства (ЄІСП). Згадаймо, що після останніх розширень Європейський Союз хоче мати в своєму оточенні стабільних партнерів, сусідство з якими нічим не загрожуватиме європейській спільноті. Тому ЄС обрав підтримку своїх сусідів у їх зусиллях щодо підняття рівня заможності та запровадження стабільної демократії. Альтернативою членству в ЄС стала запропонована Єврокомісією політика сусідства. Зважаючи на те, що Україна та Молдова є безпосередніми сусідами ЄС, членом якого є Румунська держава, вони підпадають під Європейську політику сусідства (ЄПС).

Впровадження програм розбудови відносин ЄС з країнами-сусідами (програми сусідства) передбачає два етапи. Перший етап мав тривати з 2004 до 2006 рр. (Програми сусідсттва ЄС PHARE СВС 2004-2006) і передбачав здійснення прагматичного та динамічного пошуку можливостей удосконалення поточних процедур підвищення ефективності та гласності співпраці між прикордонними регіонами. На цьому етапі з 12 програм сусідства Україна брала участь у 4-х: серед яких – Програма сусідства «Румунія – Україна» (в Україні поширювалась на Закарпатську, Івано-Франківську, Одеську та Чернівецьку області). На цьому етапі вирішувались спільні для прикордонних регіонів завдання: стимулювання сталого економічного та соціального розвитку в прикордонних регіонах, співпраця у розв’язанні спільних проблем, що існують у таких сферах як охорона довкілля, охорона здоров’я, захист від організованої злочинності та боротьба з нею, забезпечення ефективного та надійного прикордонного контролю, підтримка заходів на рівні місцевих громад.

В рамках Програми сусідства РHARE CBC Румунія – Україна було впроваджено 147 проектів 80-ма аплікантами за підтримки 95 партнерів з України, у т. ч. 38 – з Чернівецької, 33 – з Закарпатської, 13 – з Івано-Франківської та 11 – з Одеської областей [23]. Найбільша кількість проектів була реалізована у Сучавському повіті (50 грантів).

На реалізацію проектів програми PHARE CBC 2004-2006 було виділено більше 18.857 тис. євро, відповідно до грантової схеми, на реалізацію проектів програми PHARE CBC 2004 – 4.721 тис. євро (25 %), PHARE CBC 2005 – більше 7489 тис. євро (40%), PHARE CBC 2006 – більше 6647 тис. євро (35%) [23]. Найбільшою кількістю здійснених проектів стала програма PHARE CBC 2005, в рамках якої було реалізовано 61 проект.

За галузевим напрямком було витрачено більше 19.605 тис. євро, в т.ч. 18.857 тис. євро було витрачено бенефіціаріями, у т. ч.: на розширення на укріплення туристичного сектору – більше 4 728 тис. євро (24 %); на транскордонну економічну співпрацю – більше 3 396 тис. євро (17 %); на розвиток транскордонного траспорту та інфраструктури кордону – майже 5 002 тис. євро (26 %); на покращення діяльності щодо менеджменту довкілля у прикордоннихт регіонах – більше 3 393 тис. євро (17 %); на заходи спільного фонду малих проектів пріоритету «Від людини до людини» – більше 2 338 тис. євро (12 %); на заходи технічної підтримки щодо реклами та оцінки програми – більше ніж 448 тис. євро (4 %).

У період 2004–2006 роках спільними зусиллями України та Румунії було проведено понад 1200 спільних заходів (семінарів, тренінгів, зустрічей), 550 робіт із документами (створення баз даних, довідників, проведення досліджень, наукових розвідок), створено 40 ресурсних центрів (регіональних економічних центрів, екоцентрів, інфоцентрів), створено 14 транскордонних мереж, підписано 280 протоколів про співпрацю між українськими та румунськими організаціями, створено 46 нструментів та пунктів туристичного інформування, актуалізовано 63 туристичних маршрути, відремонтовано 35 км. доріг, сформовано 12 інструментів з моніторингу довкілля (вежі для визначення параметрів довкілля, пересувні лабораторії), проведено понад 1000 інформаційно-маркетингових заходів(здійснення рекламних кампаній, підготовлено статей в засабах масової інформації тощо).

Паралельно з програмами PHARE CBC, аплікантами яких, у контексті нашого дослідження, могли бути лише представники Румунії (фінансування розповсюджувалася також виключно на румунську сторону), розгорталася програма TACIS CBC. Програма TACIS була менш популярною, оскільки вона була менш тривалою за часом та менш гнучкою в плані фінансування. Так, мінімальний розмір фінансування проектів з боку європейського донора передбачав для 1 та 2 пріоритетів (проблеми економічного розвитку та захисту довкілля) – 500 тис. євро, для 3 пріоритету (гуманітарні проблеми) – 250 тис. Умовою отримання аплікантом коштів було співфінансування з його боку в розмірі не менше 10 % вартості проекту. Крім того, під час реалізації проекту аплікант отримував лише 90 % від суми європейської фінансової підтримки, а 10 % цієї суми – лише після затвердження звіту (влючаючи фінансовий) проекту. До цього ще треба додати суму, як необхідна для сплачування НДС при кожній фінансовій операції. Враховуючи загальний відсоток від досить великого розміру донорського співфінансування, сума, яку повінні були мати реалізатори проектів, вона ставала непосильною для великої кількості потенційних аплікантів, особливо для неурядових організацій.

З 2007 р. був запроваджений новий бюджетний цикл ЄС. Впроваджено нову фінансову підтримку ЄІСП [13]. Стратегічний документ ЄІСП 2007-2013 запропонував новий підхід до програми. Відповідно до цього Програми сусідства 2004-2006 між Румунією та Україною, Румунією та Республікою Молдова були перегру­повані в нову - «Румунія-Україна-Республіка Молдова». Крім того, фінансові інструменти PHARE та TACIS були трансформовані в єдиний Європейсь­кий інструмент сусідства та партнерства – ЄІСП, що, безумовно, полегшить управління транскор­донними проектами та сприятиме більш тісному залученню партнерів з різних країн.

Спільна операційна програма «Україна-Румунія-Республіка Молдова» (Joint Operational Programme Romania-Ukraine-Republic of Moldova 2007-2013) реалізується у рамках програми Європейського інструменту сусідства та партнерства (ЄІСП) 2007-2013 років (загальний бюджет близько 1,1 млрд. євро). Фінансування Операційної програми складає 126,72 мільйонів євро і фінансується не лише програмою ЄІСП, а й національними фондами.Україна є учасником ще трьох програм транскордонного співробітництва в рамках ЄІСП: «Україна-Польща-Білорусь» (бюджет Програми – 186,201 млн. євро), «Україна-Угорщина-Словаччина-Румунія» (бюджет Програми – 68,638 млн. євро), «Чорне море» (бюджет Програми -17,306 млн. євро).

Особливістю цих програм є відсутність при їх впроваджені щорічних програм дій та уніфіковані процедури для всіх країн-учасниць (фінансування, звітність тощо). Країни-учасниці кожної із програм розробили спільні операційні програми на весь термін впровадження Європейського інструменту сусідства та партнерства. До затвердження Програ­ми «Україна-Румунія-Республіка Молдова» спів­праця трьох країн, відбувалась в двосторонньому форматі: між прикордонними регіонами Румунії та України, а також Румунії та всієї території Респуб­ліки Молдова в межах Програм сусідства 2004-2006. Як відомо, в рамках цих програм діяли різні правила для країн-учасниць, так саме як і різні до­ступні бюджети для заявників в рамках інструменту РНАRЕ для Румунії та ТАСІS для Молдови та України. Стратегічний документ ЄІСП 2007-2013 запропонував новий підхід до територіального охо­плення програми. Відповідно до цього Програми сусідства 2004-2006 між Румунією та Україною, Румунією та Республікою Молдова були перегру­повані в нову - «Румунія-Україна-Республіка Молдова». Крім того, фінансові інструменти РНАRЕ та ТАСІ8 були трансформовані в єдиний Європейсь­кий інструмент сусідства та партнерства - ЄІСП, що, безумовно, полегшить управління транскор­донними проектами та сприятиме більш тісному залученню партнерів з різних країн.

Територія Програми охоплює наступні регіони: в Румунії – повіти Сучава, Ботошань, Яси, Васлуї, Галац і Тульча; в Україні – Одеську та Чернівецьку області; в Республіці Молдова – усю територію. Крім того, до Програми включені декілька при­леглих регіонів, що можуть позитивно впливати на співпрацю на прикордонній території та залучатися до виконання проектів в якості партнерів з можли­вістю отримання до 20% від загального бюджету проекту: в Румунії - повіт Браїла; в Україні - Вінницька, Івано-Франківська, Тернопільська (12 районів), та Хмельницька області (10 районів).

Метою програми є створення "зв'язків" між цими трьома країнами, для допомоги прикордонним областям у подоланні спільних проблем розвитку, співробітництва і пошуку спільних рішень, та перетворити роздільну функцію кордонів – в об’єднуючу.

Розробники Програми врахували, що визначені програмні території характеризуються подібністю економічної структури з великим сільськогосподар­ським, туристичним і промисловим потенціалом, що може бути використаний для розвитку цільових регіонів і районів.

Стратегія реалізації операційної програми ґрун­тується на чотирьох ключових цілях Стратегічного документу ЄІСП ПКС, а саме: сприяння економічному та соціальному розвитку регіонів по обидва боки спільного кордону; вирішення спільних проблем; забезпечення ефективних і захищених кордонів; сприяння місцевим прикордонним заходам у форматі «від людини до людини».

Відповідно до різноманітності та складності дія­льності, якої вимагає виконання кожного з пріори­тетних завдань, була визначена основна типологія потенційних вигодонабувачів, що включає: держа­вні органи влади, місцеві, регіональні та центральні адміністрації, університети, громадські організації, торговельно-промислові палати тощо.

Безумовно, що програма має і низку проблемних аспектів, які не дозволяють у повній мірі використовувати її можливості. Майже два роки триває процес оцінювання заявок. Завершений він лише за 3-м пріоритетом – сприяння заходам типу «від людини до людини». Відчувається певна нерівномірність у відборі переможців конкурсу. Серед 62 відібраних проектів аплікантами є: 48 – з Румунії, 9 – з Республіки Молдова та 5 – з України. Досить низькою є рівень інформованості потенційних аплікантів щодо існуючих транскордонних програм. Це значно звужує коло експертів та організацій, які б могли виступити партнерами у запланованих транскордонних проектах. Майже відсутня координація проектних заявок, що подаються на розгляд, з регіональними пріоритетами. Їх поєднання з наявними бюджетами регіональних програм може суттєво збільшити позитивний вплив від їх реалізації та досягти додаткових результатів, які неможливі в існуючих умовах.

Також паралельно реалізовується транснаціональна програма співробітництва "Південно-Східна Європа". 28 квітня 2011 року розпочався перший етап третього конкурсу заявок на участь в програмі. Оскільки нещодавно Україна стала повноправним учасником реалізації Програми у складі Чернівецької, Івано-Франківської, Закарпатської та Одеської областей, бюджет вказаного конкурсного відбору заявок для України та Республіки Молдова становить 1 млн. євро (бюджет Європейського інструменту сусідства та партнерства) з обов’язковим 10% співфінансуванням. Метою Програми є удосконалення процесу територіальної, економічної та соціальної інтеграції задля забезпечення сталості та конкурентоспроможності шляхом розвитку транснаціонального партнерства.

З 2005 по 2007 роки мережева Програма Схід-Схід: партнерство без кордонів в Україні, Молдові та Румунії (Міжнародний фонд «Відродження», фонд «Сорос Молдова» та фонд «Сорос-Румунія») підтримала 26 проектів на загальну суму 800 тисяч доларів США в рамках тристоронніх конкурсів з метою просування демократичних цінностей та зміцнення засад сталого розвитку регіону. Був започаткований спеціальний напрямок «Україна – Румунія – Молдова», в рамках якого проекти реалізовувалися і у період 2008 – 2011 рр.

Під час реалізації проекту «Розширення впливу неурядових організацій та засобів масової інформації на рівень прозорості влади в українсько-молдовсько-румунському транскордонному регіоні» реалізованого Благодійним фондом «Суспільні ресурси та ініціативи» (м. Чернівці, Україна) за партнерською підтримкою Міжнародної асоціації малого та середнього бізнесу “Small Euro Business” (м.Белць, Республіка Молдова), Благодійної фундації «АНА» (м. Сучава, Румунія) та Чернівецького обласного громадського об’єднання "Буковинські перспективи" представники громадських організацій прикордонних регіонів трьох країн створили Транскордонну платформу неурядових організацій з міжрегіонального співробітництва, націлену на посилення впливу громадськості на процес підзвітності та прозорості влади, сприяння сталому розвитку регіонів та громад. Першим кроком щодо пожвавлення участі широкої громадськості у транскордонному співробітництві стало звернення членів Платформи з конкретними пропозиціями щодо включення представників НУО до робочих органів Єврорегіону «Верхній Прут». При позитивній реакції на нього органів влади вплив неурядових організацій буде значно посиленим.

Підводячи підсумки, слід зазначити, що єврорегіонами на кордонах України вжиті конкретні заходи щодо утвердження принципів добросусідства, та ефективного регіонального співробітництва у всій багатоманітності форм іх прояву. Троанскордонне співробітництво в гуманітарній галузі набирає все більших обертів. Цьому сприяли програми сусідства Європейського Союзу PHARE і TACIS та інші програми, спрямованих на міжрегіональний діалог і демократизацію суспільства. Цій співпраці сприятиме у подальшому Спільна операційна програма «Румунія-Україна-Молдова 2007-2013», яка створює реальну можливість практичної реалізації євроінтеграційних прагнень України. Ідеї регіонального співробітництва пошук взаємовигідних рішень стають основою майбутніх взаємин між країнами і позитивно впливають на внутрішні процеси в наших державах .Активна участь у прое­ктах ЄС сприяє наближенню України в цілому та окремих її регіонів до європейських стандартів є ще одним інструментом налагодження співпраці та взаєморозуміння з сусі­дніми державами.
PMEmail PosterWWW
Top
киянин
Отправлено: Июн 11 2012, 15:49
Цитата


експерт Засновник форума
*****

Группа: Администраторы
Сообщений: 2377
Из: Київ
Пользователь №: 1
Регистрация: 12-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: 25



58. Українсько-румунські відносини на сучасному етапі. Проблеми та перспективи.



Падіння тоталітарного режиму Чаушеску і прихід до влади в Румунії демократичних сил у грудні 1989 р., а також проголошення незалежності України у 1991 р., внесли суттєві зміни в українсько-румунські відносини. Перед румунським парламентом і урядом, політичними партіями і громадськими організаціями постала проблема розробки нової стратегії двосторонніх стосунків.

8 січня 1992 р. Румунія визнала незалежну Україну, а 1 лютого 1992 р. встановила дипломатичні відносини з нею. На думку міністра закордонних справ Румунії Т.Мєлєшкану, «Україна — найважливіший сусід Румунії з політичної, економічної точок зору». В інтерв’ю газеті «Роминул» Т.Мелешкану підкреслював, зокрема, що Україна «є найбільшою країною, з якою межує Румунія, є дуже важливим ринком для нашої країни і, не в останню чергу, є країною, в якій проживає румунська національна меншина, є країною, до якої включені території, які були складовою частиною румунської національної держави». Тому відносини з Україною мають для Румунії «пріоритетний характер». Співробітництво Румунії з Україною в Чорноморському басейні, одній із зон напруги у російсько-українських відносинах бачиться румунським політиком як важливий «козир, який слід негайно використовувати».

Посткомуністичні трансформації румунського суспільства та румунської влади не призвели до одужання від націоналістичної нетолерантності. Це виявляється у висуванні територіальних претензій до України радикальними політичними силами сусідньої держави, що вбачають у цьому дієвий чинник боротьби за владу, Нормальному розвитку міждержавних відносин завдає політичної шкоди активна тенденційна експлуатація двозначній політиці офіційного Бухареста деяких питань історії і передусім — національно-територіальної належності північної частини Буковини, Герцаївського краю, колишніх Хотинського, Акерманського, Ізмаїльського повітів Бессарабії.

Послідовно здійснюючи так звану політику «малих кроків» щодо Бессарабії і Північної Буковини, правлячі кола Румунії намагаються інтегрувати ці території спочатку в економічному і культурному планах, а потім і політично. Останнім часом румунська преса мусує тезу про те, що українсько-румунські кордони начебто не гарантовані міжнародними договорами і тому можуть бути переглянуті. Мотивується це тим, що Україна на той час, коли були підписані ці документи, мовляв, не була суб’єктом міжнародного права і не брала участі у їх підписанні. Саме територіальні питання затримують розробку і підписання двостороннього політичного договору між Україною і Румунією. Вже протягом кількох років ведуться переговори щодо підписання цього документу, але й досі не досягнуто зближення позицій обох сторін. Румунія продовжує наполягати на включенні у договір до преамбули Договору положення про засудження політичних наслідків таємного Протоколу від 23 серпня 1939 р. Бухарест не погоджується на включення статті щодо відмови від будь-яких територіальних претензій обох сторін. Румунські намагання перегляду кордонів не зустрічають жодної підтримки в Європі. На цьому тлі симптоматичними були марні спроби Румунії загальмувати входження України до Ради Європи.

Питання територіальної приналежності Північної Буковини і Південної Бессарабії, острова Зміїний, збирання «історичних» румунських земель до «унітарної румунськаї держави» зараз займають чільне місце у виборчих платформах усіх програмних документів практично усіх політичних партій Румунії. Український чинник відіграє складну роль у стратегії Бухареста щодо Молдови.

Неґативно позначаються на розвитку українсько-румунських відносин спроби певних політичних сил і засобів масової інформації Румунії фальсифікувати політику України щодо румунської національної меншини. Націонал-радикальні кола в Румунії, друковані органи проводять відверту антиукраїнську пропаґанду. Так, у статті «Троглодитний хохлізм», надрукованій в газеті «Флакера», підкреслювалося, зокрема, що «в Україні найгірше ставилися і ставляться до румунів, а серед сусідніх країн найбільша ворожість проявляється до Румунії», що «в переслідуванні північнобуковинських румунів, яким руйнують церкви, оскверняють могили, грабують майно, забороняють школи і культурну діяльність, пресу, у всьому цьому і в багато чому іншому винні хохли». Подібні матеріали в румунській пресі не поодинокі.

Насправді румунська національна меншина в Україні користується значно більшими правами, ніж українська в Румунії. Україна надавала і надає можливості румунському населенню отримати середню освіту рідною мовою навчання, створені умови для розвитку культури, збереження національних традицій тощо.

І все ж, незважаючи на складну історичну спадщину, наявні труднощі і проблеми, українсько-румунські відносини неухильно вступають у фазу прагматичного, взаємовигідного розвитку. Геостратегічне становище обох країн, їхні об’єктивні національні інтереси у важливих стратегічних питаннях поступово зближуються. Поглиблення реформ в обох країнах має створити базу для конструктивних румунсько-українських взаємин. Зацікавленість у прискореній інтеґрації до європейських структур також стимулює Бухарест до стриманості та реалізму.

Україна та Румунія продовжать переговори щодо кордону

Черговий раунд переговорів між Україною та Румунією з питання про режим державного кордону вiдбудеться 23—24 січня в Києві. Про це повідомив на брифінгу офіційний представник МЗС України Ігор Долгов, який очолював українську делегацію на україно- румунських консультаціях, що пройшли у понеділок. У договорі про дружбу та співпрацю між Україною і Румунією, підписаному в 1997 році, вказується, що у тому випадку, якщо сторонам не вдасться досягти згоди, вони можуть звернутися до міжнародного суду. Київ наполягає на підтвердженні Бухарестом лінії радянсько-румунського кордону. Дипломати обох країн відмовляються конкретизувати розбіжності між ними з цього приводу.
PMEmail PosterWWW
Top
0 Пользователей читают эту тему (0 Гостей и 0 Скрытых Пользователей)
0 Пользователей:

Topic Options ОтветитьНовая темаСоздать опрос

 


Текстовая версия