Powered by Invision Power Board


  ОтветитьНовая темаСоздать опрос

> Творчість сучасних молодих українських авторів, молода література, твори, повісті
киянин
Отправлено: Фев 19 2015, 13:00
Цитата


експерт Засновник форума
*****

Группа: Администраторы
Сообщений: 2370
Из: Київ
Пользователь №: 1
Регистрация: 12-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: 25



Пропоную викладувати те, що сподобалося з авторства сучасних українських письменників.

PMEmail PosterWWW
Top
киянин
Отправлено: Фев 19 2015, 13:00
Цитата


експерт Засновник форума
*****

Группа: Администраторы
Сообщений: 2370
Из: Київ
Пользователь №: 1
Регистрация: 12-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: 25



Невелике оповідання молодого українського автора кримськотатарського походження та відомого блогера з міста Сімферополь Ali Tatar-zade:

Дейфоб плив на засідання Ради Ойкумени в усталому спокої. Це була вже десята, здається, його експедиція з того дня, як брат Парис викрав Єлену. Попереду - чергова говорильня, в якій дуже мало сенсу, проте не з'явитись під ясні очи згрутованих полісів було б відкрито кинути виклик усій Ойкумені. А на це від свого повелителя Дейфоб не мав жодних розпоряджень.

Ось попереду показалась знайома гавань. В пестрому портику снували вантажники - раз на місяць, а то й частіше, їм випадало безліч роботи, бо делегації прибували звідусиль, усього на кілька днів, а речей брали із собою, наче на рік. Дейфоб посміхнувся: він чув, що деякі особливо обережні спартанці возять із собою не тільки гроші і одяг, але їжу та воду. Бояться, бідні, що троянці їх тут отруять.

Цього разу очікувався черговий спектакль. Дейфоб вийде на сцену і прокаже дежурні фрази - Єлену ніхто не вкрадав, вона сама обрала Париса, Троянське царство та східний образ життя. Розгніваний рогоносець Менелай рватиметься на сцену, кричатиме, що його кохану увезли силою. Зала йому співчуватиме, але трохі за спиною і посміюватиметься, бо він справді виглядає смішно.

Неказистий, тупуватий спартанець так щиро вірить і сам, що Єлена не могла проміняти його на хитрого, смазливого та молодого Париса. Дейфоб посміхнувся. Чесно кажучи, в братці Парисі він сам не знаходив нічого симпатичного: постійно хижа і хтива усмішка, підлючі маленькі оченята, косметична зачіска - але що поробиш, жінкам певного типу саме такі чомусь і подобаються.
Не розказувати ж ойкумені, що оті мускули, які так грайливо виставляє Парис перед немолодими вже дамами - пороблені не військовими вправами, а важким дитинством. Париса ще малюком було віддано пастухам, і свої сильні ноги він зміцнив, бігаючи за козами по горах, а м'язи на руки натрудив, носячи на собі вагітних овечок.

Проте, зараз не до цього. Дейфоб дежурно переглянув промову, поправлену одразу кількома троянськими принцями, та зневажливо відкинув її. Він сам скаже краще. Нагадає, що Єлена втекла не через свою розбещеність, а тому що так звелів Суд Богинь. "Хто з вас, смертних, став би противитись сакральному рішенню?", - він подумки обвів аудиторію очима, насолоджуючись, як вона притихне.
І знов йому стало смішно. В кого з прибулих добре працювала розвідка, той добре знав, що Єлена і сакрал - речі незумісні. Коли тій не було ще й десяти, на її надзвичайну вроду спокусивсь нині покійний Тезей. Він просто взяв та й увіз її до себе, аж поки вона не підрасла та не набридла престарілому герою. І ніхто тоді й слова не в'якнув - Тезей бо це вам не якийсь там пастух, а переможець самого Мінотавра.
Але ситуація доставляла Дейфобу чимало дотепних моментів. Якщо Менелай почне апелювати до нібито цнотливості своєї Єлени - його просто висміють. Коли скаже, що її уволокли силоміць - троянці пред'являть докази, що вона втекла добровільно. Ну а сакральний аргумент слід приберегти напотім, в якості вишенки на торті. Правду кажучи, доказ буде сумнівний, бо Суд Богинь йшовся не про Єлену, та й Парис там був простим статистом. Але про це згадувати ми не будемо.

Початок засідання був непоганим. Агамемнон довго і просторо розпинався про те, що його брата Менелая сильно образили, що так просто залишити цей інцидент не можна. Але весь час його промова зіскользувала на якісь господарські справи - владика Мікен доволі прозоро натякав, що готовий простити чужу обиду за певні вагомі матеріальні преференції.
А шиш тобі, а не преференції. В Дейфоба була чітка інструкція - залишати Агамемнону, знаючи його жадібність, натяки про можливість компенсації, проте нічого конкретного не обіцяти. Підкупити його - надто дорога операція, її прибережемо на останню мить.

А потім щось пійшло не так. Коли Менелай вийшов на сцену та знов почав про Єлену, всі ніби приготувались скучати, дежурно зевати та зітхати. Але цього разу Менелай всіх здивував.
Він пригадав епізод, який, здавалось, йому самому невигідний - а як, власне, сталося, що Єлена досталась саме йому, а не комусь іншому. Не тому ж Агамемнону, зрештою, який вдовольнивсь заручинами з сестрою Єлени. Там була якась смутна історія - Дейфоб пам'ятав, що женитись на ній хотів багато хто, а потім щось сталось, і вона обрала зо всіх Менелая.
Тому він неуважно прогавив, коли спартанець перейшов до головного. Виявляється, всі тодішні женихи одностайно поклялись: кого б не обрала наречена, всі інші визнають її вибір.
- Ну і що тут такого? - хотів вже вистрибнути з місця Дейфоб, - Троя ж у свадьбі не брала участі, і ті клятви її не стосуються.
Але тут Менелай перейшов у наступ. Він просто назвав поіменно усіх жонихів. За дивним збігом обставин, всі вони, ну майже всі - хто дожив до сьогодні - були присутні в цій залі.
І поклялися вони, - нагадував Менелай, - не стільки захищати Єлену, як стати на захист її нареченого, ким би він не був.
Ну звичайно ж! Кожен, хто дав цю клятву, думав, що обранцем стане він сам, тому охоче так клявся. Але клятва є клятва.

Не встиг спартанець закінчити промову, як один за одним повставала половина делегатів. Один за одним вони говорили, що клятву треба виконувати. Інша половина женихів подавлено мовчала. Одісей - той взагалі, як зачув, куди йде мова, тихенько встав, одяг свою дотепну шапочку і вийшов, більше його не бачили. У вікно можна було спостерігати, як з гавані відпливає одинока галера - це мабуть він зрозумів, що запахло смаженим, та вирішив втекти, поки не почалося найгарячіше.

Справа набувала поганого оберту. Дейфоб прочитав свою промову - нема що робити, довелося одразу починати з сакрального суду Богинь. Але його аргументи вже нікого не вразили. Видно було, що нікому не хочеться великої війни. Вони навіть ладні були б повірити у той Суд Париса, і у вільний вибір Єлени, і у все, що ще придумає троянець.
Але було одне але. Як тільки Менелай нагадав про клятву, то ніхто не захотів бути клятвопреступником. Всі пригадали себе - тоді ще достатньо молодими і дурними, щоб давати такі клятви та вішатись на шию таким жіночкам, як та Єлена. І відчули себе рогоносцями, не гіршими за самого Менелая.

Щось він впустив, зрозумів Дейфоб. І ледь не ляснув себе по лобі. Парис як відчував - казав, проводжаючи делегацію, мовляв, ось Афродита подарувала скляночку отрути, достатньо одної краплини - немає ані Менелая, ані проблеми. Дейфоб тоді лише посміявся. Він вважав, що від тупого спартанця, який так смішно і непереконливо захищає свої права на велику красуню, буде більше користі від живого, ніж від мертвого. Хто ж знав, що цей тупий ілот додумається до апеляції якоїсь хлопчачої клятви, яку роздавали сп'янілі від близості напівбогині вісімнадцятилітні царевичі.
Але хтось же йому підказав, тому ілоту, цю ідею? Хто?

Між тим, засідання з мирної конференції стрімко перетворювалось на организацію військових зборів. Дейфоб відчув себе зайвим на цьому святі, але не міг поїхати звідси, поки не почує поіменно, хто ж виголоситься воювати.
Однак, у цьому не було вже ніякої потреби. На війну записалися всі. Навіть відсутнього Одісея записали заочно (от він обрадується). Й тут на Дейфобі зупинився погляд одного з жонихів. Як же його там? Аякс? Аянт? якось так. Той зиркнув на нього та прогремів на всю залу:

- А що тут робить ворожий агент? Давайте порішимо його тут, прямо в цьому палаці! І його кров'ю з'єднаємо наш союз.

От тепер точно пора вшиватись, подумав Дейфоб. Поки четверо тримали Аякса, він зіткнувся поглядом з Агамемноном. Той ледь чутно, одними губами, промовив:
- Тікай, поки живий. Будеш должен.

Дейфоб кивнув на знак подяки та швидко побіг до кораблів.
"Здається, моя кар'єра дипломата на цьому скінчена, - саркастично сказав він собі, коли його човен швидко відпливав з гавані. - Ну що ж, побачимо, як довго ви збиратиметесь на війну".

https://www.facebook.com/ali.tatarzade/posts/722918534496289
PMEmail PosterWWW
Top
киянин
Отправлено: Апр 16 2015, 13:48
Цитата


експерт Засновник форума
*****

Группа: Администраторы
Сообщений: 2370
Из: Київ
Пользователь №: 1
Регистрация: 12-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: 25



- Я список кораблів дочол до половини, - сказав Аякс Більший Аяксові Меншому. - Щось не надихає. Бачу багато торгових човнів, а де ж бойові?
- А що ти хотів від західних союзників, - ліниво позихаючи, промовив Аякс Менший. - Скажи спасибі, хоча б їжу та воду під Трою підганяють.
- Угу, - мрачно відгукнувся Аякс Більший. - А ще цей, як його. Несмертельна зброя. Це ж придумати таке!
- Бояться прогневіти богів, - пояснив Менший. - Боги ж чітко сказали: не втручайтесь у процес настільки, щоб переважити шальки терезів. Це не людська справа, а божествена.
- Та чхав я на тих богів та на їхні дурнуваті правила! - гарячився Більший. - Особливо на їхні постійні заклики негайно перейти до мирних переговорів.
- О боги-олімпійці, скілька вже було тих мирних переговорів, - мрійливо затягнув Менший. - А скільки було перемир'їв. Сарпедона вбили - перемир'я, кораблі спалили - перемир'я, Кресиду вкрали - знову перемир'я.
- От скажи, про що нам з ними домовлятись? - злився Більший. - Справа ж проста як п'ять лептинок. Ми їм: "Поверніть Єлену назад". Вони нам: "Вона наша". Ми їм: "Її чоловік - Менелай!" - а вони нам: "Ні, її чоловік тепер - Парис!".
- Спитай у верховного. Він же про щось з ними постійно домовлюється, значить є про що.
- Агамемнон! - взревів Аякс Більший. - От цю паскуду точно нема про що питати. За що нас так покарали боги, що ми обрали собі серед усіх басилевсів найхитрішого та найпідступнішого.
- За що покарали, - жартівливо передражнив його Менший. - От за те, що він нам обіцяв взяти Трою якнайшвидше, а ми і раді. Ніхто ж більше такого не обіцяв. Ще й, каже, мирним шляхом. Надо думать, Єлена до нас сама повернеться, коли Парис стане старим і нецікавим. У тому, видно, й полягав його мирний план.
- Бачив я його мирний план, - гримів Більший. - Торгувати з троянцями під час війни! Думає, ми не знаємо, як його люди, із фінікійцями разом, ходять пішки в Трою і назад, і брюхи все жирніші та жирніші.
- З іншого боку, не можна критикувати верховного під час війни, - розсудливо додав Аякс Менший. - Це тільки на руку троянцям.
- Та які, до псів, троянці? Хто такі оті троянці? - лютував Аякс Більший. - Ще вчора були греками, а тепер вже, бач, новий нарід, нове царство. Забули, як щорічно їздили до нас, клялись у вірній дружбі.
- Звичайно, самі по собі вони ніхто, - погодивсь Аякс Менший. - Проте, за ними стоять хетти, ефіопи і сам асирийський цар. Це і дитині зрозуміло.
- Дитині зрозуміло, а Агамемнону - ні! Інакше, з ким він домовляється? З пустим місцем?
- Агамемнон і його люди все чудово розуміють, - запевнив його Менший. - Проте, світ не готовий сприймати дійсність. Ніхто не хоче вже завтра побачити у себе хетських посіпак, а про конфлікт з Асирією й зайкнутись бояться.
- Ну, то вони дочекаються, - злібно сказав Аякс Більший. - Що будуть їм і хетти у власних домівках, і асирійці, і ефіопи. І навіть цариця амазонок Пентесилея собсвєной персоной. Сидять там у своїх Фівах та Апуліях і думають, що спокійно відсидяться. А ви тут, елліни, воюйте.
- Пентесилея ще не визначилась, з ким вона, - зауважив Менший. - Подейкують, вона закохана у нашого Ахілеса. Куди він - туди й вона.
- Ахілес! Я його дуже поважаю, навіть шаную. Але геть не розумію, - пробасив Аякс Більший. - Що за таке: з нами в таборі стою, участі в битві не беру. Коли хочу - то воюю, коли хочу - сиджу поруч і дивлюся.
- В Ахілеса на нашого верховного зуб побільше, ніж в будь-кого з наших, - нагадав Аякс Аяксові. - Проте, коли дивитись об'єктивно, то його поведінка зараз на руку хеттам і асирийцям.
- Що, ти натякаєш, що Ахілес - зрадник?
- Ні, не зрадник. Але сам собі на умі. Йому прославитись, йому б отак повоювати, щоб і всі лаври дістались, і щоб улюблених мирмидонян загинуло якмога менше. Самому йому що, він, кажуть, невразливий з голови до п'ят. А мирмидонців дуже мало.
- От хто мені точно не подобається, так то Одісей, - змінив тему Аякс Більший. - Вкрай мутний тип. Увесь час щось замишляє, а нікому нічого не каже. Не здивуюся, якщо всі чутки про нього - правда.
- Які чутки? - пожвавився Аякс Менший.
- Ну, про те, що він і нашим і вашим. Кажуть, наші лазутники бачили його спокійно гуляючим по троянському базару. Не здивуюсь, якщо він у долі з Агамемноном, та таємно торгує із ворогом.
- А я чув інше. Що в нього не всі дома. Але то він сам, мабуть, і розпускає такі чутки.
- Хто занадто розумний, той вже не дружить з розумом, - сказав Аякс Більший. - Стоїмо якось під обстрілом. Ахілес махається, якраз, із ефіопами. Я кажу - дивись, який непереборний, нам би всім таку силу. А він тут і каже. Немовби мені, а немов і собі під ніс:
- Одної сили мало буде, мій косматий друже. Треба ще розум, багато розуму. І хитрощів, яким позаздрить сам Гермес.
- Розуму й хитрощів не бракує в Париса, - парирую я йому, - Це не наш метод. Інакше чим ми кращі за троянців.
- А ми нічим не кращі за троянців, - (уявляєш!) відповідає Одісей. - Щоб спіймати лисицю, треба бути хитрішим за лисицю.
- А щоб спіймати ведмедя? - кажу я йому.
- А щоб спіймати ведмедя, треба бути хитрішим за ведмедя. - так і сказав.
- Цікава розмова, - поцінував Аякс Менший. - Агамемнон каже, що Одісей розробляє якийсь секретний проект. Але що то за проект, страшенна таємниця.
- Це в дусі Агамемнона! - вигукнув Аякс Більший. - Страшена секретність, при чому від своїх. Підозрюю, що це тупа відмазка, а насправді він просто не знає що робити. Або прикриває свої темні ділишки.
- А я не так давно сидів на чергуванні з Менелаєм. Ну, пам'ятаєш, цього. Спартанця, з якого все і почалося. Це ж від нього Парис украв Єлену.
- Бідолаха, - зітхнув Аякс Більший. - Хотів би я побачити, як він візьме Трою. І як повісить цю божествену напівкровку за волосся на найвищій брамі.
- А от і ні. Сидімо ми з ним, значить, у тій варті. Я йому теж був щось таке сказав, щоб підбодрити. Мовляв, Трою візьмемо, ворогів покладемо, Єлену на багаття. І тут той каже:
- Все буде не так. Те, що ти мелеш - це для народу. А ти ж басилевс, хоч ти і Меньший.
- А як буде? - питаю.
- Спалимо Трою вщент. Ніхто там нічого будувати не буде, царювати не буде. Особисто після пожежі посиплю сіллю всю ділянку, щоб там не те що люди не ходіли - трава не расла.
- А навіщо ж ми тоді тут воюємо? - у мене аж брови на лоба полізли.
- А от на те ми і воюємо, щоб потім жодна зараза не здумала від нас, від еллінів, відособитись. Це все політика, Аяксе. А війна - це лише її продовження.
- А що буде з Єленою? - питаю.
- А що з ней буде? Візьму назад, привезу до Спарти. Буде відмінно царювати, разом зі мною.
- Вона ж тут головна зрадниця! - кажу.
- Це тобі тільки так здається. І добре. Головне, що і троянці так думають. Все занадто складно, щоб тут тобі пояснити. Та й толку - підеш ще комусь розкажеш, а знають два, знає і свиня. Ти, Менший, головне, затям: ніякого повернення Трої не буде. Тут будуть руїни - та такі руїни, що археологи майбутнього зашибуться їх шукати. Ми ще так мапи перемалюємо, щоб ім'я Пріама та його сімейки залишилось тільки в міфах. І не в кращому світлі.
- А як же Асирія? - питаю, - Як же хетти? Вони прийдуть і збудують тут свою, нову Трою.
- Менший, не сміши мене. Бо думатиму, що ти менший не тільки на зріст а й на розум. Ну де ти бачив, щоб асири або хетти щось комусь будували? Вони й собі нічого не возвели, а тут ще в Іліон вкладатись.
- Але ти ж розумієш, що це якраз вони на нас напали? Вони ж не заспокояться.
- Вони не заспокояться, Аяксе. Але не так вже їм багато залишилось на неспокій. А ми, коли повернемось, - а ми всі повернемось, не сумнівайся - накажемо аедам, щоб у піснях про Трою ані хеттів, ані асирійців навіть не згадувалось. Для приколу, залишимо там згадки хіба що про амазонок та ефіопів. А Асирія - всьо, нема такої держави. І навіть спогадів не буде.
- Ну й діла, - увірвався в його спомини голос Аякса Більшого. - Та там вся родина чокнута. Що Агамемнон, що братець Менелай. Що його Єлена.
У цей момент в кутку хтось зашевелився. Оба Аякси обернулись та побачили, як з-під плащів висовується сонна голова Паламеда.
- Котра година? - кинув він Аяксам.
- Четверті півні, - відповіли ухором Більший та Менший.
- Пора мені, - хутко підвився Паламед. - Хлопці, ви тут не бачили такої дерев'яної фигурки?
- Якої фигурки?
- Дерев'яної. Коник. Я десь тут поклав.
- Осьо?
- Так! Він. Ну, все, я побіг. Щасливо попліткувати.
І Паламед побіг кудись в сіру темряву, тримаючи в руках іграшкового коника, і посеред наметів почулось, як він дурнуватим голосом прокричав:
- І-го-го! І-го-го, бля!
Аякси мовчки переглянулись.
- Ще один псих.
- В хлопців кришу на війні рве капитально.

© Ali Tatar-zade
м. Сімферополь
PMEmail PosterWWW
Top
киянин
Отправлено: Май 26 2015, 09:46
Цитата


експерт Засновник форума
*****

Группа: Администраторы
Сообщений: 2370
Из: Київ
Пользователь №: 1
Регистрация: 12-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: 25



Оповідання для полуночників. Голоси дитинства.

Не так вже давно - а час в Криму плине під якимсь іншим кутом, тому важко сказати, що було давно, а що не дуже - я гостював у свого друга в Коктебелі. Побачив в нього цілу фонотеку Патрісії Каас, та, схвально киваючи головою на його вибір, сказав:
- А в мене десь був цілий журнал про неї. Хочеш, привезу, подарую?
Той дико глянув на мене та вигукнув.
- Ніколи. Чуєш, ніколи. Не пропонуй мені цього.

Інший, можливо б, відсахнувся, та вирішив, що в хлопця не всі дома. Але я точно не був таким: не всі дома були у самого мене. Ми вийшли з дому, довго дивились на місяць, що плив над горами, і мовчали. Кожен думав про своє, але - про одне й теж.

Коли я був дуже маленьким школярем, у нашій родині зберігались маленькі, синючі, гнучки пластівки. Вони були видрані з журналу "Кругозор", на них не було нічого, окрім номеру часопису. Їх можна було ставити на старовинного грамофона наугад, та слухати, наче радіопередачі. Незнайомі голоси співали пісні під незрозумілі мелодії, незрозумілими словами незнайомих мов.
Були останні дні літніх каникул. Я бачив багато у теє літо, і цілих три місяці не був удома. Коли я повернувся, то мріяв скоріш зустрітись лише з двома своїми однокашниками. Один був мій друг, ми поділяли усі секрети нашого життя, і те, що я мріяв його побачити, було цілком зрозуміло. А друга людина, яку я хотів повидати - це було неочікувано ні для кого, навіть для мене.
То була вертлява посміхнена дівчинка, що сиділа цілий рік прямо переді мною. Її спина, здавалось, стала частиною моєї пам'яті, а маленькі плечики, що здригались раз по раз завжди, коли вона не знала, що відповісти вчительці, були амбразурою, скрізь яку я бачив і дошку, і вчительску парту, і в цілому світ знань. За рік, як нас так розсадили, я мало не ненавидів її, що сиділа завжди попереду мене, здригала косичками та смішно порпалась у своєму "редікюлі", як ми звали шкільні чемодани.
На початку літа, як пролунав останній дзвоник, я зітхав із полегшенням, і не в останню чергу - що врешті решт відпочину від тої невиносимої всезнайки, яка простягала руку кожного разу, як вчитель ще тільки збирався задати своє питання.
І поки я плавав на морі, ходив горами, їздив велосипедами та літав літаками, справжньої вишенкою на торті для мого кайфу було те, що я не побачу її ще три місяці. Ще два з половиною. Ще два. Майже два. Місяць. Чотирі тижні. Три тижні. Два з половиною. Рівно два. Півтори.
Ще півтори тижні я її не побачу! Ще одинадцять днів. Іще десять, коли не рахувати сьогодні.
Проте, кого я обманюю? Бувши дитиною тверезою та самокритичною, я не поспішав розвінчувати сам себе. Але час суворої й чесної розмови з самим собою невблаганно підступав, хоч як я його відкладав. І коли до зустрічі з цією незносною, набридлою вискочкой залишалось шість днів (коли не рахувати сьогоднішній ранок, то п'ять), то я відверто спитав себе:
- Друже, а тобі не вважається дивним, що ти рахуєш дні до зустрічі з нею?
Почувши таке, я почервонів до самих вухів і нахабно відповів, що це природно, і тут немає нічого дивного. Проте під власним проникливим зором я зрозумів, що такі номери не пройдуть - принаймні, перед самим собою.
- Ну добре, - відповів я собі. - Визнаю, що це не дуже нормально. Натяк зрозумів. Більше не рахуватиму дні, бо це справді дебільно.
І я припинив рахувати. Я не рахував, коли залишалось чотири, три з половиною, три, дві з четвертиною, дві з хвостиком дні. Проте, коли настали останні доби, години і секунди, то я змирився з неминучим і чесно визнав: здається, я вляпався.
Останнього удару мені нанесли першого вересня. Ось я прийшов до класу, намагаючись не дивитись на ту кляту парту, де скоро сидітиме вона. Ще протриматись оці п'ять хвилин. Оці три хвилини. Одну. А от і дзвоник. Вчителька в класі, квіти на парті, вітальні слова на дошці. Але, трясця, де ж вона, моє ходяче роздратування? Де її невимовно огидна коричнева форма, до якої так невдало пасують вічно зв'язані в тасьомку косички та напівмісячний обруч, що стирчить на потилиці гострими рожками?
Урок собі йшов і йшов, але парта переді мною була пуста. Я ледь слухав, що верзе вчителька, і не встигав посміхатись, коли вона жартувала, а клас щось дружно їй сміхом казав у відповідь. Раптом настала тиша, і вчителька запитала: у кого є якісь питання на поточний рік?
Це був мій шанс. Я скочив з місця та, запізніло здійнявши руку, показав пальцем іншої кінцівки на спорожніле місце:
- А де вона?
Не встигла вчителька відкрити рота і округлити свої очи, як з дальної парти пролунав дзвінкий голос:
- Ти маєш на увазі мене, чи я не зрозуміла твоєї думки?
Я озирнувся так хутко, наче мене вдарили в спину. Далеко позаду, в компанії своєї ліпшої подруги, сиділа та сама дівчинка. Із ненависними косичками. З обручом на пів-голови. В огидній коричнівій формі, яка так не йшла до її дивовижних карих очей.
Я не певен, чи потім наді мною сміявся весь клас, чи, можливо, всі одразу забули цей випадок, як тільки його було вичерпано. Пролунав дзвінок, і я на автоматі зібрав свій портфель, вийшов з класу і йшов кудись, йшов, аж поки не виявив себе у власному домі.
Я пройшов усю кімнату, потім іншу, діставсь грамофону. Відчинив шафу з платівками та навмання вийняв перше-ліпше гнучке кружальце, вмикнув гру і поставив голку. Як завжди, незнайомий голос проспівав мені незрозумілу пісню.
https://www.youtube.com/watch?v=pZEGzcMB-eo
І хоча вже тоді я трохи розумів латинську, а відтак - й італійську, я старанно не слухав і не запам'ятовув ані слова. Коли пісня скінчилась, я знов переставив гачок, та вмикнув її наново, й так кілька раз. Невідома тітка співала щось своє, а я дивився в вікно і думав щось своє.

Пройшли роки. Коли мені було дванадцять, то мати вперше спитала мене, чому я зберігаю одну платівку окремо у себе, але ніколи її не слухаю. Коли було чотирнадцять, мати спитала мене, чи знаю я, як звуть ту співачку. І хоч я сказав, що не знаю і знати не хочу, вона її назвала. У п'ятнадцять років вона спробувала показати фото співачки, в шістнадцять - розповісти щось з її біографії. У сімнадцять мати спитала мене, чи схожа моя нова дівчина на тую співачку, і я не зміг їй відповісти. Бо я старанно уникав читати, переглядати, натрапювати на будь-яку згадку про цю виконавицю, що грою фортуни стала випадковим, невільним свідком моїх почуттів.

Ми стояли й дивились на місяця, поки у дворі лунала французька пісня. Я спитав його:
- Як її звали?
Він подививсь на мене із жахом, у погляді я прочитав:
"Як ти здогадався?"
Проте він швидко опанував себе і байдужим голосом відповів:
- Патрісія Каас. Ти ж і так знаєш.
Ми ще помовчали, і він врешті спитав:
- А в тебе?
- А в мене Джилійола Чінкуеті.
- Як, як? В житті не чув дурнішого імені.
- Я теж. І хватіт о бабах.

© Ali Tatar-zade
м. Сімферополь
PMEmail PosterWWW
Top
0 Пользователей читают эту тему (0 Гостей и 0 Скрытых Пользователей)
0 Пользователей:

Topic Options ОтветитьНовая темаСоздать опрос

 


Текстовая версия