Powered by Invision Power Board


  ОтветитьНовая темаСоздать опрос

> Українське населення Криму, поселенці, туми, бранці та ін.
киянин
Отправлено: Май 6 2010, 08:53
Цитата


експерт Засновник форума
*****

Группа: Администраторы
Сообщений: 2378
Из: Київ
Пользователь №: 1
Регистрация: 12-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: 25



Ярослав ДАШКЕВИЧ

УКРАЇНЦІ В КРИМУ
(XV-ПОЧАТОК XX cт.)

Безконтрольне господарювання залишків російської партійно-мафiйозної структури в Криму, шовіністичне переслідування неросiйського населення, кампанiя наклепів, з метою довести, що українцi, в основному, з’явилися в Криму лише пiсля 1954 р., нечуванi утиски українського населення Криму, позбавленого в нiбито Українській державі права на освіту рідною мовою, - примусили мене заглибитися в дослiдження проблеми iсторiї українського населення Криму.

Свідомо починаю оповідь з 15 ст. Історія слов'янського населення Криму 9-13ст. (проблеми Тмутороканського князівства хоча б ) віддавна стала об'єктом дослідження російської офіційної науки ще з часів загарбання Криму Російською імперією для того, щоб довести нібито історичні права Росїї на Таврійський півострів. Багато таких “досліджень” здійснювалося з метою підтасовування фактів історїї Криму.
Роль, яку відігравав Таврійський пiвострів, починаючи від античних часів, - тобто роль своєрідного ключа, економічного, а також політичного, по відношенню до безкраїх і незвичайно багатих просторів Східної Європи - стала основною причиною того, що пiвострів ще на межі першого тисячоліття після Різдва Христового перестав бути моноетнiчною територією. Пізніше нові завоювання (а на пiвострові влада мінялася часто, зрештою, переважно спiвіснували державнi утворення різних етносів) усували попереднi панiвнi нацїї, перетворюючи їх у залежнi. Так виник- ла помітна етнiчна мозаїчнiсть Криму, особливо в горах та у його торговельних центрах - факторіях. Треба, однак, сказати, що “стонаціонального” Криму, про який залюбки досі трубить прихована компартійна та посткомпартійна пропаганда, ніколи не було в природі. Для економічно активних зон, зон пожвавленого торговельного обмiну в цiлому світі завжди був характерний полiетнiзм, як в античнi, так i в середньовічні та нові часи - і Крим нiколи не був якоюсь винятковою особливістю, як намагаються доводити щедро оплачуванi агітатори та, треба шкодувати, люди, які вважають себе iсториками. Серед мешканців таврійських торговельних центрів східнослов’янське населення - предки сучасних українцiв - простежуються, згідно з iсторичними джерелами,з часiв iснування Київської держави (тут я абстрагуюся від Озівської Русі, етнiчний склад якої вимагає вдумливого дослiдження).

Монголо-татарське завоювання пiвострова застало українське (руське - за тогочасною етнiчною термінологією) населення в багатьох містах. Це населення эгадується в тогочасних джерелах - арабських , зокрема; для дещо пiзнiших часiв - часiв генуезької колонiзацїї - також у джерелах латинською та галiйською мовами. Кілька прикладів. У італійсько-татарському розмовнику 1330 р. т.зв. Кодексi куманiкусi, що виник, найімовірніше, в середовищі генуезької Кафи (сучасної Феодосїї), помітно впливи української мови: слово “козак” (саме там воно записане вперше в західноєвропейському письмовому джерелi взагалi) подається не в тюркському, а в українському звуковому оформленні. Згідно з Ібн-ал-Асіром, руські купці та багачi, що мешкали в Херсонесі, втекли після битви під Калкою 1224 р.до Малої Азїї. Ібн абд-ез-Захвер, пишучи про 60-і рр. XIII ст., говорить про місто Крим (Солхат, сучасний Старий Крим), заселене кипчаками, русами і аланами. У статуті Кафи 1316 р. згадується руська церква за мурами міста, при цьому підкреслюється, що вона була там зі стародавніх часів. Іспанський автор Перо Тафур пише в ХIV ст. про те,що в Кафі мешкають такі християнські нації, як руси ( їх він ставить на перше місце), мінгрели, абазги, черкеси,болгари та вірмени. На морських картах Чорного моря на мисі Тарханкут змальований маяк який звали “Руським” (карта 1553р., але відомості явно попереднього століття). У 1475 р.,коли турки здобули Кафу, серед пограбованих і частково проданих у рабство мешканцiв джерело - т. зв. тосканський анонiм - згадує волохів, поляків, русiв, грузинiв і черкесів. Подібних згадок у письмових джерелах ХIII, ХIV i ХV ст. є біля двадцяти. При загальній бідності описових та інших джерел про Крим тих часів, вони свідчать, що майже в кожному більшому міському центрі Криму мешкали українцi, мали свої церкви i, згідно з середньовічною регламентацiєю, що існувала в містах Заходу і Сходу, мали свої окремі дільниці - квартали. З генуезьких часів Криму збереглася в італiйських архівах досить багата документацiя - значною мiрою це протоколи запису торговельних операцій, серед яких нерідко трапляються iмена, які можна вважати прізвищами українських купцiв Криму. Цi протоколи, які поступово публiкують італiйські вченi, починаючи з 60-х рр. заслуговують на велику увагу українознавцiв. При цiй нагоді хочу підкреслити сумне явище: якщо в Італії досі збереглися в архівах досить значнi шари документів з часiв генуезьких володінь у Криму, то документацiя наступного - татарського періоду в iсторiї Криму просто зловмисно знищувалася росiйськими військами та російською владою, починаючи з середини ХVIII ст., коли було, в основному, спалено бахчисарайський ханський архів, аж до 40-50-х рр. нашого століття, коли загинули рештки документів, відомості про які маємо з кінця ХІХ ст. - 30-х рр. вже нашого столiття.

Видумувати фальшиві псевдоісторичні побудови без джерел набагато простіше, аніж об’єктивно використувати правдиву джерельну базу . Для контрасту можна ще сказати, що в такій нібито відсталiй азійській країнi, як Туреччина, збереглися колосальнi архівнi матеріали про турецьку пiвденну частину Криму, серед яких можна буде зробити ще не одне відкриття про українцiв пiзньосередньовічного пiвденного узбережжя.

Татарські напади на міста Криму догенуезької та генуезької епох (отже, з другої половини ХІІІ ст. до 1475 р.) завдавали великих втрат також українським міським колонiям. Однак навіть турецьке панування, що, як я вже згадував, почалося погромами міського населення, в принципi протягом майже двох сторіч не порушило прав українських кварталів міст. У Кафі, наприклад, невеликі дільниці (магаля) зі своєю церквою(бо таким був пiд час турецького панування принцип поділу мiст на нацiональнi квартали) зберігалися у ХVІ - першiй половинi ХVІІ ст. У 1545 р. тут було - в українській дільницi - 27 дворів, у 1638 р.- 12. Коли у 20-х рр. ХVІІст. у Кафі почала працювати місiя домінiканцiв, виявилося, що для контактів з місцевими українцями потрібний монах, який знав би їхню мову. Такого ченця домінiканцi спровадили. Десь у 40-х рр. ХVІІ ст., як здається, вільних українцiв Кафи (треба думати, що це були купцi й ремісники) спіткала катастрофа - мабуть, їх силою ісламізували i тюркізували. В кожному випадку, згадок про український квартал Кафи від середини ХVІІ ст. і далi поки що не знайдено.

Крім цих кількісно невеликих українських колонiй у торговельних центрах, що складалися з людей цілком вільних, до Криму, починаючи з другої половини ХІV ст., а особливо з кінця ХV ст., коли Кримське ханство стало васалом турецького султана, напливає чимраз більше й більше українських бранців-невільників. Як відомо, Кримське ханство перетворило напади на українські землі, основною метою яких було захоплення ясиру, у своєрідний промисел. Рацції відбувалися майже щорічно, а деколи два-три рази на рік. За моїми неповними підрахунками протягом XV-першої половини XVII ст. татари (не лише кримські, але й буджацькі та іншi степові орди з Пiвнiчного Причорномор’я), а також турки знищили та вивезли з України близько 2-2,5 млн. чоловік. Треба думати, що не менше половини цих людей (решту продавали поза межі Криму) осiдало на пiвострові. Життя українських рабів було дуже важке, до них ставилися з великою жорстокістю, хоча бували періоди, коли їм жилося й трохи краще. Смертність серед рабів була дуже висока.Чоловіків брали на роботи в сільське господарство, вони ставали рабами-слугами в містах (також у мешканцiв не мусульман, а християн). Жiнки ішли до гаремiв; чоловіків часто кастрували. За висловом Михайла Литвина, литовського посла до кримського хана (це 60-і рр. ХVІ ст.), невільники жили гірше від собак. Рабство тривало різний час - бувало, що й досмертно, але є відомості, що в певний період тривало лише 6 років, пізнiше невільників відпускали на волю, але без права покидати країну.

Велика кількість невiльників-українцiв спричинила значнi зміни в Криму в антропологічному, демографічному, і, навіть культурно-релігійному відношеннях.

Перевага українських жінок у гаремах та їх існування у ролi наложниць довели до виникнення, великого прошарку мішаного населення, т. зв. тумiв. Дітей-метисiв також можна було продавати, але так чи інакше, такий процес довів до анропологічних змін, помітних ще донедавна. Татари з аристократичних родiв - мешканці міст поступово втрачали ознаки монгольської та туранської рас, чимраз більше наближаючись до расових типів, характерних для українців. (Таке спостереження зробив у кінці ХІХ-на початку ХХ ст. А. Кримський; такі спостереження робив і я сам у 50-х рр. нашого століття, перебуваючи в середовищі, де були репресованi кримські татари як із степової, так i з гірської та побережньої частин Криму).

В етнодемографічному відношеннi проживання велетенської кількості українського - хоча й підневільного - населення в Криму призвело до того, що в другій половині XVII ст. українці стали основними мешканцями Криму. Це можна статистично довести відносно Кримського ханства - це можна припускати відносно турецької частини (кафського еялету) Криму. (При цiй нагоді я хочу застерегти від дуже поширеної в наш час помилки, коли Крим у минулому розглядають як одну політичну цілiсть - Кримське ханство. Насправді, Крим поділявся на дві майже рівнозначнi - з точки зору кількості населення - частини: Кримське ханство з столицею в Бахчисараї і портом Гезлеве (сучасна Євпаторія) та турецьку провінцiю - еялет з центром у Кафі. До складу провінції входило цiле пiвденне побережжя пiвострова з такими містами, як Ак-Яр, тепер Севастополь, Балаклава, Мангуп, Алупка, Ялта, Алушта,Судак, Керч, Єні-Кале. Згідно з переписом населення Кримського ханства 1666-1667 рр. (його дані записав у своїх мемуарах турецький мандрівник Евлiя Челебi), на 187 тисяч кримських татар і 20 тисяч вільних представників інших національностей (вірмени, греки, євреї, караїми) припадало 920 тисяч невільників, в основному, для даного часу, українців. Іншими словами, близько чотирьох п’ятих населення Кримського ханства були українці. Аналогічним було, мабуть, становище у турецькій частинi Криму. Ще іншими словами - в абсолютних числах у другій половинi ХVII ст.в Криму було більше українців, анiж сьогоднi.

З етнодемографічної точки зору про український Крим можна говорити вже в другій половинi ХVII ст. Про антропологічнi наслiдки я вже згадував. Були й культурно-ідеологічнi. Цей же Евлiя Челебі пише, що в Акмечеті (сучасному Сімферополі) були дервіші, мусульманські ченцi, які розповідали йому про Марію, матір “пророка козаків” Ісуса. Очевидно, такі розмови мали дуже мало спільного з ортодоксальним iсламом, для якого жінка просто не має душі.

Хоча побоювання революції рабів, здається, існували в тогочасному кримському суспільстві, До такого вибуху не дійшло не лише тому, що основна маса невільників (крім тих, які пiшли шляхом добровільної ісламізації та тюркізації - це робило потурнаків негайно вільними) була дуже сильно пригноблена, їх часто довго тримали в кайданах, але й тому, що також для тих, які не відцуралися, в першому поколiннi, свого народу і своєї віри, шлях повернення в Україну або до об’єднання з нею практично майже завжди був зачинений.

Як би не підходити до проблеми чотирьох п’ятих українського населення Криму в другій половинi ХVII ст. навіть враховуючи його обмеженi можливості репродукції в кримських умовах, то, виходячи з етносоціологічної точки зору, майже не пiдлягає сумнiву, що через деякий час українцi, колишнi невільники, разом з тумами-метисами повиннi б утворити якусь окрему етнiчну спільноту зі збереженими українськими фiзичними та духовними прикметами, з бажанням встановити такі чи іншi контакти зі своєю батьківщиною - Україною. Полiтичнi обставини були дуже мінливі й були періоди, як раніше за гетьмана Богдана Хмельницького, а пiзніше за гетьмана Петра Дорошенка, коли стосунки України з Кримом були менш-бiльш нормальними і коли до сформування такої спільноти з вимушених емігрантів та їхнiх потомків могло дійти.

Однак короткозора, якщо не просто по-жорстокому тупа і обмежена полiтика, в першу чергу, Запорозької Січi та деяких керівників (хоча б Івана Сірка, довголітнього кошового, постійного здобичника, що органiзовував грабiжницькі рейди на Крим, у Буджак - і за це, без достатніх підстав, як сьогодні виявляється, був проголошений некритичною українською історіографією козацьким лицарем, яким він нiколи не був), кинула кримських українців, оголошених зрадниками, в обійми ісламізації та тюркізації.

Літопис Самійла Величка від 1675 р. розповідає такий епізод. Іван Сірко під час одного зі своїх наїздів на Крим вивів з тієї невеликої частини, яку він грабував, сім тисяч невільників та колишніх невільників-українців для повернення в Україну. По дорозі на Запоріжжя Сірко влаштував підступну “перевірку” виведених людей - три тисячi з них (серед них також туми) зголосилися, що вони повернуться в Крим, бо там “мають уже свої осідлиська і господарства і для того там лучше себі желають жити, нежелі в Русі, нiчого своего неімущи”. У відповідь на таку відверту заяву Сірко звелів спершу їх відпустити, а потім усіх вирізати(С. Величко.”Летопись событий в Юго- западной России в ХVII-м веке”. Т.2-К, 1851.- С.376-377). Можна собі уявити, який відгомін мав такий “патріотичний вчинок” козацького лицаря в українському середовищі Криму. Опинившись між молотом і ковадлом, українцi Криму - ті, яким вдалося стати вільними і здобувати “свої осідлиська і господарства”, поповнили ряди ісламізованих і тюркізованих, поступово розчинившись у панiвних - турецькій та кримсько-татарській - націях.

Грубо, але відверто кажучи - шанс українізації, хоча б часткової, Криму було ліквідовано одним махом зусиллями самих українців.

У ХVІІІ ст.кількість раццій на Україну значно зменшилася - помітно зменшилася питома вага українських невільників чи колишніх невільників. Шляхи повернення в Україну відкривалися рідко; становище ж рабів, навіть звільнених, далi було дуже важким.Слова сучасника (Б.Хмєлевського) з другої половини XVIII ст.: “старі ходять від хати до хати старцюючи, часто вмираючи по вулицях від голоду. Невільникам часто кажуть женитися і в цей спосіб шлях до волі їх загороджено і дітей їх продають або бісурманять". (B. Chmielewski. “Nove Ateny albo Akademia wszelakiey scyencyi petna...” - Ч.4. Львів, 1765. - С.427).

У зв’язку зі зменшенням кількості рабів та з великим попитом на робочу силу в Криму, вже з середини XVIII ст. там з'являються вільнонаймані українські селяни, як на сезонних роботах, так і на постійних. Часто це були вихідці з Ханської України, тобто Єдисану (території між долішнім Дніпром, Бугом та Дністром), в якому від середини XVIII ст. чимраз густіше виникали українські села, спершу з утікачів з Правобережжя, де панувало жорстоке польське кріпацьке гноблення. Постійно до Криму заглядають, уже цілком мирно, січовики з Січей, розташованих на татарській і турецькій територіях - з Олешківської Січі, з Слободзеї. До Криму потрапляють також політичні емігранти з мазепинців та прихильників гетьмана Пилипа Орлика, який орієнтувався, без великих, зрештою досягнень, на турецьких султанів. Зростала кількість українських купців-чумаків, що сезонно навідувалися в Крим зі своїми валками.

З остаточним захопленням Криму Російською імперією (після ліквідації Кримського ханства у 1783 р.) до Криму напливає чимраз більше українського селянства. Це або кріпаки, яких російські землевласники спроваджують у Крим, де поміщики отримували чи купували великі земельні наділи або втікачі від кріпацтва, яким напівлегальним шляхом вдавалося прорватись на Крим і там пустити коріння на землях, залишених кримськими татарами. Крим пережив дві велетенські еміграції до Добруджі та до Туреччини. Першу - в кінці XVIII ст., другу - після Кримської війни (міграція 1860-1861 р.р.), коли різко посилилося переслідування татар, звинувачених російською адміністрацією у зраді на користь Туреччини. Ще на початку ХІХ ст.(у 1802 р.) козаки-українці та поміщицькі селяни - правда, в невеликій, але вже статистично вловимій кількості - були в Акмечеті(тепер Сімферополь), Карасубазарі(Білогірськ), Бахчисараї, Гезлеве(Євпаторії), Кафі(Феодосії), Керчі, Мангупі; їх поселяли також окремими слободами(Підгородна, Ізюмська, наприклад). Кількість селян - та й українських поміщиків(зокрема з Полтавщини) - різко збільшилася напередодні та після закінчення Кримської війни. У 1856 р. в Крим масово втікають кріпаки-селяни Верхньодніпровського, Катеринославського повітів, потім також інших повітів Катеринославської, Херсонської, Харківської, Полтавської, Чернігівської, Курської губерній. На дорогах ставили військові застави, що вели справжні бої (було чимало вбитих) із селянами, які рушали в Крим цілими селами, повними сім’ями, з усім пожитком. Ця міграція відбувалася внаслідок поширення чуток, що в Криму, в зруйнованих містах, прописуватимуть також утікачiв з України. І хоча основну масу селян-кріпаків завернули додому, частинi вдалося прорватися в Крим, де вони, зрештою, могли розраховувати на допомогу земляків, які закріпилися в Криму ранiше. Вже у 1855 р. більшість міського населення в Сімферополі були українці (це я цитую тогочасних російських авторів Корабльова і Сірякова, які у 1855 р. видали в Петербурзі путівник “Крым с Севастополем, Балаклавою и другими его городами”). Відомості про Сімферопольський некрополь ХVIII ст., опубліковані на початку ХХ ст. кримським українським істориком А. Маркевичем, підтверджують данi антропонімічним матеріалом. Описуючи севастопольський ринок другої половини ХІХ ст. російський письменник К.Станюкович писав, що мова на ньому “звучала мягким тоном малороссийского акцента” (Оповідання “Втеча”, події 60-х років ХІХ ст.). Подібних спостережень, що говорять про сильну українську стихію в Криму ХІХ ст. є багато. Поки що не вдається всі цi відомості пiдтвердити статистично, бо, як відомо, російська статистика практично не відрізняла малоросів від великоросiв, а в тих нечисленних випадках коли це робила, дані були явно фальсифіковані.

Вже в кінцi ХІХ ст. з українського кримського середовища почали виходити громадсько-політичнi та культурні діячі. 0дним з найвидатнiших був Іван Липа, що народився в Керчi у 1865 р., письменник, видавець, політичний діяч, спiвавтор програми “Братства тарасiвців” (1893 р.), яке слушно чи неслушно вважають першою східньоукраїнською організацією націоналістичного напрямку. Видатного українського історика-кримознавця кінця ХІХ - початку ХХ ст. Арсенія Маркевича я тільки що згадував. Про організоване українське суспільно-політичне життя в Криму до часів революції 1905-1907 р.р., однак, не могло бути мови - принаймні досі не вдалося знайти переконливих доказів його існування. Утиски царату були надто сильні; в таких умовах український національний рух у Криму, навіть у чисто культурному планi, розвиватися не міг.

Становище помітно міняється пiд час та пiсля революції 1905-1907 р.р. Українське суспільно-політичне i iнше життя (правда, далі неофiційне, напiвлегальне) концентрується у Сімферополі та Севастополi. У 1905-1906 р.р. у Сімферополi виник гурток українських соціалiстів-революціонерів; у Севастополi ще до 1905 р. було утворено гурток “Кобзар” на чолi з директором державної жіночої гімназiї Вячеславом Лащенком. У севастопольському гуртку основну роль грали офіцери-українці морського флоту (флот комплектувався, в основному, з українцiв - їх кількість у період між революціями 1905 та 1917 р.р. доходила до 75%). Українцi Криму отримують власну українську пресу - в сімферопольській газеті “Тавричанин” був постійний окремий відділ “Українцям”.
PMEmail PosterWWW
Top
киянин
Отправлено: Май 6 2010, 09:02
Цитата


експерт Засновник форума
*****

Группа: Администраторы
Сообщений: 2378
Из: Київ
Пользователь №: 1
Регистрация: 12-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: 25



У Криму мешкало чимало українців, часто колишніх бранців, які обжилися там, завели родини, дехто навіть прийняв іслам, хоча більшість залишалася православними, мали господарство та набутки. Були серед них і “туми” – особи змішаної татарсько-української крові. Іван Сірко вів за своїм військом приблизно 13 000 звільнених бранців, серед яких більшу частину (близько семи тисяч) складали згадані “туми”. Віддалившись від Криму, Сірко наказав відокремити християн від бусурман й, звернувшись до християнських полонених, сказав: “Хто хоче – йдіть зі мною на Русь, а хто не хоче – повертайтеся до Криму”. На останнє охоче пристали туми та народжені у Криму християни (а їх набралося до 3000). Сірко наказав відпустити їх, однак сподівався, що вони оговтаються та повернуться назад, “на Русь”. Він зайшов на високу могилу, що там була, і дивився їм услід, аж доки їх не стало видно. А коли побачив, що ніхто з відпущених й не здумав вертатися, гукнув молодих козаків й наказав тисячі з них сісти на коней, наздогнати всіх їх і вирубати без жодного милосердя. Козаки не загаялись виконати розпорядження. Вони наздогнали випущених й вирубали всіх, не залишивши жодного живого. Через певний час Сірко сам скочив на коня й поїхав туди, де виконувався його наказ. Пиїхавши, отаман побачив, що його волю виконано, подякував козакам за труд й звернувся до трупів з такими словами: “Простіть нас, брати, а самі спіте тут до Страшного Господнього суду, ніж би мали розмножуватись в Криму поміж бусурманами на наші християнські молодецькі голови, а на свою відвічну без хрещення погибель.”

Джерело: Кошовий отаман Іван Сірко Володимир Маслійчук, Юрій Мицик, Київ 2007
PMEmail PosterWWW
Top
киянин
Отправлено: Май 6 2010, 09:06
Цитата


експерт Засновник форума
*****

Группа: Администраторы
Сообщений: 2378
Из: Київ
Пользователь №: 1
Регистрация: 12-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: 25



Тума - 1. Похмура, неговірка людина (Гр. IV, 294).
2. Людина, в якої один із батьків турок або татарин, а інший - українець (Гр. IV, 294).
3. Тума - гібрид, покруч, суржик, див. метис, ублюдок.
PMEmail PosterWWW
Top
Horutan
  Отправлено: Май 6 2010, 22:25
Цитата


Постійний учасник
***

Группа: Пользователи
Сообщений: 176
Из: м. Бахмач
Пользователь №: 13
Регистрация: 29-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: 2



Цікава стаття!!! Жалко українських бранців!!! Зустрівши в криму татара,котрий буде кричати за свободу Крима і татар або ще щось таке.Проте по генотипу він може бути- українець!!!Прикольна концепція! Але все таки ж це правда!
PMEmail Poster
Top
киянин
Отправлено: Май 7 2010, 11:25
Цитата


експерт Засновник форума
*****

Группа: Администраторы
Сообщений: 2378
Из: Київ
Пользователь №: 1
Регистрация: 12-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: 25



Теоретично це можливо, але більшість пращурів кримських татар - половці та ногаї (так, до речі і називається їх степняковий субетнос), на побережжі субетнос ялибойлу має також частково турецьке походження (багато ялибойлу мають турецьких дідів або бабусь, тобто на чверть або ще на якусь частку турки), мабуть, за рахунок турецьких гарнізонів, які залишились у Криму після його завоювання, а також за рахунок міграцій татар між Кримом та Туреччиною. Значний відсоток і узбецького походження, за рахунок змішування під час депортації в Узбекистані - вони так і поверталися із узбеками, з якими перебували у шлюбних стосунках. Незначна, але присутня частка: півн. іранці (сармати, скіфи), готи, вірмени, генуезці, хазари.
PMEmail PosterWWW
Top
киянин
Отправлено: Апр 20 2016, 12:34
Цитата


експерт Засновник форума
*****

Группа: Администраторы
Сообщений: 2378
Из: Київ
Пользователь №: 1
Регистрация: 12-Апреля 10
Статус: Offline

Репутация: 25



Запорозькі емігранти на кримських землях, 1740-1760 роки

Володимир Мільчев

Перша декада XVIII ст. ознаменувалася загостренням взаємин російського уряду з двома найбільшими козацькими громадами південного степового прикордоння – запорозькою та донською. Уніфікаторська політика Петра І по відношенню до козацьких окраїн держави проявилася у наступних заходах: втягненні козаків до військових операцій поза межами традиційних для них територій Півдня; обмеження доплину до Військ нового контингенту з внутрішньоукраїнських та російських земель; підсиленні контролю за козацькими Військами шляхом створення на їх землях низки фортець, що стали форпостами та базами для подальшої їх інкорпорації.

Як слідство подібної політики уряду, впродовж 1707–1709 рр. відбулися антиросійські виступи як дінців, так і запорожців, що завершилися їх поразкою від урядових військ та переходом всього Війська Низового та частини дінців під турецьку протекцію. Згадувані події на довгі десятиліття визначили взаємну недовіру у відносинах між цими козацькими спільнотами та російським урядом. Так само спричинилися вони й подальшій соціальній диференціації козацтва, його розподілові на кілька антагоністичних партій та угрупувань. Особливо це стосувалося запорозького козацтва. У дінців, соціальне напруження усередині громади дещо гальмувалося за рахунок відриву опозиційно налаштованих елементів та приєднання їх до “потойбічних” дінців – некрасівців. Роль каталізатора при цьому часто, але не завжди, відігравав релігійний фактор – сповідування старообрядництва.

Недостатній рівень дослідження політичної та соціальної історії Запорожжя XVIIІ ст., не дає змоги однозначно відповісти на питання про наявність аналогічних процесів у запорозькій громаді. Проблема опозиційних та ренегатських груп у середовищі запорозької громади часів Нової Січі залишається практично не розробленою. Побіжні нотатки з цього приводу ми зустрічаємо лише у працях А.Скальковського та О.Рябініна-Скляревського, але ж вони, здебільшого, стосуються лише завершального періоду запорозької історії – кінця 1760-х та початку 1770-х рр.1

Вважається, що у запорожців подібної альтернативи не було, оскільки й під час переходу під кримську протекцію у 1709 р., й під час виходу з неї у 1734 р. все Військо Запорозьке виступало, певною мірою, як єдине ціле. Як певний моноліт у своїй проросійській орієнтації Військо сприймається весь час завершального періоду своєї історії. Це не відповідає дійсності.

Вся історія Запорожжя після повернення під російську протекцію, є перманентною спробою військової старшини пристосувати традиційний спосіб життя козацької громади до нових умов, досягти компромісу у стосунках з місцевою та вищею російською адміністрацією, зберігши при цьому рештки автономного устрою. Намагання запорозької верхівки запровадити у Війську порядки, які-б дозволили йому у буквальному розумінні “вижити” в імперії, відштовхували від неї ті маси козацтва, які стають уособлювачами його традиційних духовних цінностей та хранителями споконвічного козацького способу життя. Все це повною мірою відноситься до запорозького люмпену – “сіроми”, ідеалом та взірцем наслідування для якої радше виступає козак-здобичник XVI–XVII ст., аніж зимівчанин-гречкосій часів Нової Січі. Саме в середовищі сіроми зріють опозиційні настрої, саме тут викристалізовуються вони у вигляді різноманітних виявів непокори рішенням російського уряду та січової адміністрації, насамперед бунтів сіроми (1749, 1756, 1768 рр.), у діяльності гайдамацько-здобичницьких ватаг та започаткуванні у відлюдних місцевостях Вольностей куренів, в яких можна жити так, як тобі до вподоби.

Значного поширення серед сіроми, у часи Нової Січі, набуває і так звана “кримська легенда” – поетизація періоду кримської протекції, ідеалізація тамтешніх порядків2. Відтак, розкол на проросійськи та протурецьки налаштовану частини, який відбувся у середовищі запорожців після 1775 р., своїм корінням сягає більш ранніх часів. Відбувся він не випадково. За таких обставин логічно поставити питання: чи мали місце спроби окремих груп запорожців вийти з під російського протекторату та юрисдикції Війська ще до зруйнування Січі?

Виявлення додаткового кола джерел з історії запорозького козацтва, що переховуються у архівосховищах Росії, та подальше введення їх до наукового обігу, дозволяють реконструювати загальний перебіг подій та відповісти на питання відносно причин та обставин діяльності поза межами Запорозьких Вольностей опозиційно налаштованих, по відношенню до січової адміністрації, груп козацтва.

Згідно них можна цілком впевнено констатувати факт існування, впродовж 1730-х – 1760-х рр., трьох запорозьких осередків поза межами російського впливу та юрисдикцією Коша. Всі вони розташовувалися у межах Кримського ханства, а саме: власне у Криму (Бахчисарай та його найближчі околиці); у нижній течії Дніпра (околиці Кам’яного Затону та на Лимані) та на Очаківському степу (правобережжя нижньої течії Південного Бугу).

Відносно запорозького анклаву на Кримському півострові можна стверджувати, що він був нічим іншим, як залишком козацької колонізації попереднього періоду. Впродовж 1709–1734 рр. сприятливі кліматичні та ландшафтні умови гірського та південнобережного Криму звабили чимало запорожців, більше схильних до господарських занять, а не до військових виправ. На другу декаду XVIII ст. припадає купівля ними земель та хуторів у околицях Гезлева, Кафи та Бахчисараю. Особливо охоче козаки осідали у грецьких (румейських та татських) селищах, обзаводилися млинами, садками, виноградниками3. Після 1734 р. чимало подібних хуторян залишилося на нажитих місцях, не бажаючи чергового разу починати все з нуля.

Однак, не ці “гніздюки” визначали “фізіономію” запорозької колонії у Криму. Не повернулася на батьківщину й частина запорожців-січовиків. Згідно донесень російських конфідентів, частина їх мешкала у самому Криму, частина ж оселилася на Кубані, спільно з некрасівцями. Показовим є той факт, що кубанська гілка цих запорожців зберігала свою ідентичність аж до кінця 1750-х рр.4 Втім, кількість цих “кубанців”, очевидно, не була значною та не впливала суттєво на настрої у самій Запорозькій Січі.

Цього не можна сказати про козацьку громаду, що стало мекала у ханській столиці – Бахчисараї, та його околицях. Її ядро становили нежонаті запорожці, які не побажали перейти під російську протекцію. Історія цієї групи козаків під час російсько-турецької війни 1735–1739 рр., на жаль поки що залишається недослідженою через брак джерел. Однак, ми можемо стверджувати, що їх кількість значно зросла після закінчення війни за рахунок доплину людності з Запорожжя та Гетьманщини. До кримських запорожців охоче приставали чумаки-наймити, січові молодики, козаки-лисичники – всі ті, кому життя у Криму могло дати трохи більше можливостей для самореалізації. Необхідність здобуття коштів для прохарчування штовхала частину з них шукати праці у наймах, що, зрештою, позначилося на тих специфічних назвах, під якими вони фігурують у російських та турецько-татарських документах того часу – “аргати” (наймити) та “ренджипери” (поденні робітники).

Втім, ця термінологія не відбиває реального характеру запорозької еміграції у Криму. Згідно свідчень поручика О.Нікіфорова, який за особливим дорученням київського генерал-губернатора І.Лєонтьєва у вересні-листопаді 1744 р., перебував у Криму, більшість запорожців-аргатів перебувала у Криму не стільки заради зароботку, скільки рятуючись від покарання за скоєні на Січі злочини. У більшості своїй то була публіка непевна, схильна до пияцтва та розбишацтва5.

Слід відзначити, що кримська влада, чудово відчуваючи з одного боку, небезпеку перебуваня у своїх володіннях такого неспокійного елементу, а з іншого, його користність з огляду на перспективи притягнення інших груп запорозьких та українських ренегатів, робила спроби взяти його під свій контроль. Зокрема, над ними, за особистим сприянням ханського перекладача Гасана (який сам був запорожцем, що прийняв іслам), було поставлено атаманом запорожця Андрія Щербину. Значним впливом користувалися також козацькі старшини з оточення І.Мазепи та К.Гордієнка, які оселилися у Криму. До найближчих планів ханського уряду входило щонайшвидше переселення козаків з Криму до Буджаку, та заснування там ними власного Кошу6.

Російський уряд, у свою чергу, зробив усе можливе, аби не дати цим планам реалізуватися. Так, скориставшися домовленністю про спільну екстрадицію злочинців, згідно умов Бєлградського миру, згадуваний поручик Нікіфоров зажадав видачі ватажка кримських запорожців Щербини, який був російським підданцем та розшукувався Кошем за скоєні ним на Запорожжі злочини. Врешті-решт, А.Щербина став розміною монетою у цій дипломатичній грі та був виданий кримською владою. 17 жовтня 1744 р. його у супроводі конвою із запорожців було етаповано до Січі7. Обезголовивши “аргатів” Нікіфоров доклав зусиль до висилки і рядових членів цього запорозького угрупування. Звісно ж, йшлося лише про тих, хто був російським підданцем. Зокрема, ним у три етапи було вислано з Бахчисараю кілька десятків запорожців. Переважна частина з них втекла з-під конвою та повернулася до Криму. Зрештою, загальна кількість висланих, яких було передано адміністрації Кошу склала лише 29 козаків з 14 січових куреней8.

Проблема існування центрів запорозької “діаспори” у Криму не була вирішена й протягом наступних років, незважаючи на те, що стала предметом спеціальних переговорів російських посланців у Константинополі А.Нєплюєва та О.Обрєскова із Портою у 1746—1747 та 1752 рр. Для успішного виконання цієї важливої для імперії місії російська дипломатія наполягала на відновленні інституту консульства (резидентури) у Бахчисараї, однак Порта була категорично проти. Відтак, продовжували існувати й осередки запорозької еміграції9.

Запорожці – мешканці Кримського ханства від цього часу активно залучаються до участі у військових акціях. Так, у вересні 1754 р. до Секретної експедиції Правлячого Сенату надійшло донесення від генерал-майора І.Глєбова відносно посилки на черкесів, влітку того ж року, кримським ханом 6-тисячної орди, до складу якої входили некрасівці та 280 “волных запорожцов”10. Однак, неможливо з’ясувати були то запорожці з Криму, чи з Кубані. Можливо, мало місце зведення обох загонів.

Наступний рік відзначився активізацією кримських запорожців у справі притягнення на свій бік козаків з Січі. Наприкінці вересня 1755 р. київським віце-губернатором І.Костюріним було отримано рапорт від секунд-майора Міронова, якого було послано до Криму з листами. Той повідомляв про спробу двох представників “мазепинської” еміграції – Мировича та Нахімовського, що мешкали у Бахчисараї, налагодити контакт із старими січовиками, яких вони знали ще по Старій Січі та Олешках. Ті намагалися через двох запорожців, що супроводжували Міронова – Орловського та Черевського, передати на Січ листи, в яких закликали запорожців вийти з російського підданства11.

Вірогідно, існували й інші канали обміну інформацією між Січчю та Кримом, оскільки подібна агітація все ж таки досягла своєї мети. 19 вересня 1755 р. київський віце-губернатор І.Костюрін доносив у Сенат про отримані прапорщиком Хорватового гусарського полку С.Живановичем розвіддані відносно 119 запорожців, які перейшли турецький кордон, пройшли Очаківську область (Едисан) та стали куренями на бессарабському боці р.Дністер, після чого послали депутатів до кримського хана з проханням про взяття їх під протекцію12.

Подібний рух козаків-перебіжчиків у бессарабському напрямку можна пояснити лише цілеспрямованим просуванням для з’єднання з кримськими запорожцями. Така версія узгоджується з донесеннями завербованого російського агента – писаря бендерського паші Радкевича. За його повідомленнями, певна кількість кримських запорожців у серпні 1755 р. знаходилася у Каушанах, при ставці буджацького сераскір-султана13. Згідно додаткових свідчень цього ж конфідента, запорожці стали куренями за Бендерами та вислали депутатів до кримського хана. Трохи згодом до бендерського паші з приводу цих козаків писав польський прикордонний комісар, який звинувачував їх у гайдамацтві та просив видати на розправу14. Однак, турецьке начальство залишило поза увагою цю вимогу та приєднало перебіжчиків до решти запорожців.

Впродовж 1755–1756 рр. вже досить потужний запорозький загін перебував на квартирах у Бессарабії. Так, 03 жовтня 1756 р. до Правлячого Сенату надійшло повідомлення про перебування у бессарабських містах Оргєєві та Кишиневі 400 запорожців, разом з тими, які вийшли з під російської протекції15. Цю ж цифру – 400 козаків, підтвердив ще один російський симпатик – молдавський священник Даміан. Він же повідомив про непевне становище запорожців у перші часи по прибутті до турецьких володінь: спочатку перебіжчиків хотіли заслати на каторги, чи взагалі перебити, але поміркувавши прийняли у службу “в таком намерении что де может быть и вся Запорожская Сечь в подданство их чрез тех злодеев отдастца как де и прежде от них запорожцов было”16.

Подальші відомості про кримських запорожців вкрай уривчасті та неповні. Останню звістку датовано 1758 р., й стосується вона бажання кубанських запорожців переселитися на Кримський півострів17. Після цього – велика біла пляма. Принаймні, документація Секретної експедиції Правлячого Сенату, Секретного повиття Військової колегії та Колегії іноземних справ вперто зберігає мовчанку з цього приводу, впродовж всіх 1760-х та першої половини 1770-х рр. Складається враження про втрату цією групою запорозької еміграції рушійної сили, яка надихала її до життя, живила ідеями та штовхала до активних дій. Очевидно, роль такої сили відігравала стара генерація козаків – соратники К.Гордієнка, І.Мазепи та П.Орлика. За мірою того, як вони сходили у могилу, ця гілка козацтва все більше перетворювалася на “аргатів” – байдуже, продавали вони свою працю чи військову майстерність. Не виключено, що окремі їх залишки після 1775 р. злилися з головною масою турецьких (задунайських) запорожців. Принаймні, на це натякає наявність серед старшини очаківських запорожців, призначеної турецьким урядом, полковника Люльки “которой не из бывших запорожцов”18.

Впродовж 1734–1775 рр. Порта використовувала наявність на території Криму окремих груп запорозької опозиції як предмет для торгу у справі викоренення інших запорозьких поселень, непідконтрольних ханові, на кримському степу19. У світлі джерел нововинайдених джерел можна впевнено твердити, що на території ханства існувало ще два регіони, контрольовані вихідцями з Запорожжя. На відміну від запорозьких громад Криму, Кубані та Бессарабії, вони не підлягали ані російській, ані турецькій та кримській владі.

Одним з місць розміщення цих запорожців джерела постійно називають лівий берег Дніпра у нижній течії – околиці Кам’янного Затону та Прогної. Турецькі джерела повідомляють й специфічний термін, який використовували турки та ногайці для означення цієї категорії запоржців – “гюруни”20. Значну роль у виникненні подібних стаціонарних поселень відіграло місцезнаходження на перехресті торговельних шляхів (Кам’яний Затон) та наявність покладів солі (Прогної). Весь час свого існування ці два осередки запорозької колонізації притягували до себе ту частину козацтва, яка більше тяжіла до занять торгівлею та соляним промислом. Вони увібрали до себе й розпорошені залишки населення запорозьких зимівників, що утворилися за часів кримської протекції, й новоприйдешній елемент, часом дуже неоднорідний за своїм етнічним походженням.

Запорозький Кош впродовж 1740–1750-х рр. неодноразово заперечував свою причетність до осадження цих колоній на кримських землях, однак був досить непогано обізнаний з особливостями життя їх мешканців. У донесенні кошового атамана В.Григорьєва на імя імператриці Єлисавети Петрівни від 12 травня 1747 р. визнавався їх мирний (торгово-ремісничий та ухідницький) характер та мішаний (запорозько-турецько-татарський) склад їх населення21.

Отже, спонукальними мотивами заснування запорожцями поселень у Кам’яному Затоні та Прогноях слід вважати економічні, а не політичні чинники. Впродовж всього часу свого існування їх населення обмежувалися сутто економічною діяльністю. З початком російсько-турецької війни 1768–1774 рр. Кіш спромігся взяти під свою юрисдикцію ці поселення. При цьому кам’янозатонські поселення влилися до комплексу великолузьких зимівників, з якими вони були органічно споріднені через територіальну близькість та економічний характер діяльності, а солездобичницькі центри у гирлі Дніпра склали основу Прогноїнської паланки.

Попри своє розташування на кримських землях не ці осередки запорозької колонізації завдавали найбільшого клопоту. Існував ще й третій запорозький центр за межами Вольностей, чия діяльність стала справжнім головним болем для урядів всіх держав регіону та січової адміністрації. З огляду на відсутність сталого та постійного місцерозташування, доречно було б назвати його “кочуючим”. Втім територію “кочування” можна окреслити досить чітко – пониззя Південного Бугу (північно-східний Едисан) у зоні сходження кордонів трьох країн – Російської й Турецької імперій та Річчі Посполитої.

Феномен зони “трьох кордонів” на півдні України залишається взагалі недослідженим, хоча його вплив на спосіб життя населення є очевидним та потребує прискіпливого наукового вивчення. Як приклад наслідування можемо згадати про роботу колектива науковців під проводом академіка Д.Роксандича (Хорватія), який займається студіюванням історії “Triplex Confinium” – області на Балканах на межі кордонів Австрійської імперії, Туреччини та Венеціанської республіки22. Типологічні паралелі у даному випадку тим більше зумісні, оскільки окрім зони сходження кордонів трьох держав, має місце накладення їх на зони зіткнення трьох великих субцівілізацій – православної, ісламської та католицької.

Повний текст та перелік джерел і літератури див.: В.І.МІЛЬЧЕВ. У ПОШУКАХ “АНТИСІЧІ”: ЗАПОРОЗЬКІ ОСЕРЕДКИ ЗА МЕЖАМИ ВОЛЬНОСТЕЙ (1740 – 1760-і рр.) // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України. – Т. 10. – К., 2005. – С.231— 250.

http://maidan.org.ua/static/krymmai/1303513930.html
PMEmail PosterWWW
Top
0 Пользователей читают эту тему (0 Гостей и 0 Скрытых Пользователей)
0 Пользователей:

Topic Options ОтветитьНовая темаСоздать опрос

 


Текстовая версия