Помощь - Поиск - Пользователи - Календарь
Полная Версия: Скіфи на теренах України
Український форум iсторii та антропологiї > Давня історія України
kot32
Запис радіо передачі "джерела національної культури" . Ведучий - професор КМА, історик Юрій Мицик.

СКІФИ
киянин
мапи розповсюдження скіфського населення

user posted image

user posted image

user posted image

проте, слід брати до уваги те, що придніпровське населення скіфської федерації (скіфи-орачі) мало слов'янське похождення .
киянин
Сучасна територія України включає в себе всю територію Великої Скіфії – держави, що існувала в VII – III ст. до н. е. – і всю територію Малої Скіфії у Криму та Нижній Наддніпрянщині (III ст. до н. е.— IV ст. н. е.), а також більшу частину території розселення сарматських племен (починаючи з III ст. до н. е. і до другої половини І тис. н. е.). Загалом же індоіранські народи (предки кіммерійців, скіфів, сарматів) мешкали в Україні з часу свого відокремлення з індоєвропейської спільності, тобто з III тис. до н. е.

Що ж лишилося українцям від усього цього?


Геродот (V ст. до н. е.) так описує обряд скіфського побратимства — клятвено освяченого договору про дружбу: «До великої посудини вливають і змішують з кров’ю тих, з ким укладають союз, уколовши шилом або дряпнувши шкіру ножем. Після того занурюють у посудину меч, стріли, сокиру і дротик. Як це зроблять, промовляють довгу молитву, а потім п’ють з чаші і ті, хто клянеться, і найповажніші з присутніх».

Помпоній Мела (І ст. н. е.) так пише про скіфів: «Вони люблять війни і різанину... Навіть при укладанні договору проливається кров: ті, хто домовляються, завдають собі рани, змішують кров, що виступила у них, і п’ють її; це вважається в них найбільшою запорукою вірності».

Також про існування побратимів у скіфів пише у своєму художньому оповіданні античний автор Лукіан, де герої-скіфи сприймають побратимство цінніше за гроші і навіть за власну родину. Існування побратимства у скіфів підтверджується археологічними знахідками в царських курганах, зокрема, в курганах Солоха і Куль-Оба. В останньому знайдено зображення скіфів-побратимів, що п'ють із одного келиха.

Звичай побратимства залишився актуальним і за часів Київської Русі, про що писав, зокрема, український історик М. Костомаров. В «Історії» візантійського історика Лева Диякона X ст. відзначається, що київський князь Святослав зв’язався «узами побратимства» з візантійським патрикієм Калокіром, який був посланий візантійським імператором для зваблювання русів з метою їхнього походу на болгар. Цей звичай, збережений в епоху Київської Русі, повнокровно проіснував в Україні аж до часів козацтва, причому обрядовість козацького побратимства в цілому відтворювала звичай, описаний у Геродота.

Поховальний обряд є одним із найбільш сталих для людських спільнот, саме по ньому археологи часто розрізняють археологічні культури. Індоіранці (арійські племена середньостогівців, ямників, катакомбників, названі так археологами за назвою їхніх археологічних культур – прим. ред.) при похованні часто вживали охру. Найбільше цей звичай застосовувався племенами катакомбної культури (III—II тис. до н. е.). В індоарійській традиції червоний колір розглядався як колір смерті і відродження. Індоєвропейські народи Індії, Пакистану й Афганістану й досі використовують його в ритуальних цілях. Вживання червоного кольору при похованні збереглося в українців надзвичайно довго, аж до пізнього середньовіччя (проявившись, зокрема, у відомій «червоній китайці» під час поховань козаків).

Скіфи, аналогічно кіммерійцям, ховали померлих у скорченому вигляді під курганами. Поряд із цим існувало і трупоспалення. Ці обидва обряди через епоху антів — час прискореної слов’яно-скіфо-сарматської асиміляції — передаються слов’янам і набувають великого поширення в дохристиянські часи на Київщині та Чернігівщині, тобто на теренах найбільш інтенсивного контакту між слов’янами та скіфами.

Для більшості могил дружинників часів Київської Русі, попри те, що серед них була певна кількість варягів, був характерний камерний тип поховання, який суттєво відрізнявся від скандинавських поховань тим, що вони мали так звану «зрубну» конструкцію. Камерний тип могил характерний для скіфських часів та для зрубної (змішаної слов’яно-скіфської) культури, однак не властивий скандинавам.

Арабський мандрівник Ібн-Даст повідомляє про існування у слов’ян обряду, коли через рік після смерті покійного одну з його дружин (у деяких арабських мандрівників — за її доброю волею) кладуть в могилу з покійним. У середині X ст. арабський мандрівник Ібн-Фалдан повідомляє, що зі знатним покійним русом ховали одну з задушених дружин покійного, яка попередньо добровільно згодилася на це. Про це ж повідомляє і ще ціла низка арабських істориків та мандрівників. Ібн-Даст фіксує поховальний обряд русів: «Коли вмирає в них хтось із знатних, йому викопують могилу у вигляді великого дому, кладуть його туди і разом з ним кладуть у ту ж могилу як його одяг, так і браслети золоті, які він носив; далі опускають туди безліч харчів, посудини з напоями і карбовану монету. Нарешті кладуть у могилу живу й улюблену дружину покійника. Потім отвір могили закладається і дружина вмирає в могилі».

Тим часом ще Геродот за 1400 років до того відзначав існування такого звичаю у скіфів: «Обіч нього (мерця) кладуть до ями одну задушену наложницю, виночерпія, кухаря, конюха, слугу, гінця, коней і первенців інших домашніх тварин, а також золоті чаші: срібла ж і міді не мають у вжитку. Коли це зроблять, насипають наперегони високу могилу, щоб була найвища». Ці дані підтверджуються й численними археологічними знахідками.

У курганах скіфської знаті знаходять рештки жіночих тіл, похованих через певний час після основного поховання. Так, у знаменитому Рижанівському кургані, що відноситься до III ст. до н. е., віднайдено поховання молодої жінки, яка, як свідчать археологи, була похована через рік-два після князя.

Слід відзначити, що в багатьох індоєвропейських народів, зокрема у германців, існувала традиція принесення в жертву і поховання дружин померлого разом з чоловіком. В індоєвропейців Індії зусиллями англійських колонізаторів цей жорстокий звичай було припинено лише в XIX ст.

Тобто цей страшний обряд — ховання однієї з попередньо задушених дружин разом із знатним покійником, протримався на території України щонайменше півтора тисячоліття — з часів Геродота до X ст.

У поховальному обряді слов’ян, сарматів і скіфів присутня тризна. Під впливом сарматів з другої половини І тис. до н. е. у слов’ян змінюється тип поховань і відповідний ритуал. Померлих дедалі частіше ховають у ґрунтових ямах із північним і південним орієнтуванням, особливо це помітно в місцях найбільшої концентрації виразно сарматських пам’яток.

Скіфські та сарматські уявлення надзвичайно сильно вкорінені в міфологію України. Так, за свідченням Геродота, скіфи, приносячи в жертву кожного сотого полоненого, відтинали йому праву руку, як ознаку сили. Згідно з поширеною легендою, запорозькі козаки наприкінці XVII ст. (!) після поховання Івана Сірка відтяли йому праву руку і сім років возили її із Запорозьким військом, уявляючи, що це робило його непереможним.

Досить цікавим є скіфський вплив на політичну систему України в пізніші часи, зокрема в епоху Київської Русі. Влада скіфського царя була спадковою і належала одному родові царських скіфів. Аналогічну систему правління бачимо й за часів Київської Русі, де великокняжа влада вважалася власністю всього роду Рюриковичів, на відміну від Західної Європи, де володар вже сам по собі був легітимним джерелом влади. Геродот описав, що скіфський цар постійно об’їжджав свої володіння з метою збору данини і подовгу жив у своїх підданих. У слов’ян, згідно з Ібн-Дастом, цар теж регулярно об’їжджав свої володіння. Так, згідно з Ібн-Дастом, «Цар їхній об’їжджає їх щороку. Коли в когось з них є дочка, то цар бере собі на рік по одному з її убрань, а якщо син, то цар бере собі теж по одному з його убрань на рік. У кого нема ні сина, ні дочки, той дає на рік по одному з убрань дружини або служниці». Слід відзначити, що така система збору данини (полюддя) збереглася на Русі аж до княжіння Ярослава Мудрого.

Дані писемних джерел свідчать про близькість світогляду скіфів та ранніх слов’ян. Так, зокрема, Прокопій Кесарійський (VI ст.) у своїй праці «Війна з готами» пише, що слов’яни «не знають долі (фатуму) і зовсім не признають, щоб мала якусь силу над людьми, але як хтось має перед собою смерть видиму чи в хворобі, чи на війні, обіцяють вони за життя своє, якщо не згинуть, жертву богу, і, врятувавшись, жертвують, що обіцяли, і думають, що тією жертвою врятували собі життя». Цікаво, що в VI ст. до н. е. скіфський мудрець Анахарсис під час своєї небезпечної подорожі із Скіфії до Греції мав таку ж логіку поведінки — він під час небезпечного плавання пообіцяв жертву і всю її справно віддав після вдалого закінчення подорожі.

Легенда, зафіксована Геродотом, яка оповідає про трьох братів, менший з яких поклав початок царським скіфам, співзвучна з українською традицією, в якій присутня ціла серія казок про трьох братів, з яких найменший виявляється найвправнішим і отримує спадок або владу.

Переможець із цієї трійки братів — Колаксай, його ім’я перекладається зі скіфської як Сонце-Цар («коло» індоіранськими мовами означає «сонце», і «ксай» — «цар, володар»). Дехто з учених, зокрема Б. А. Рибаков, пов’язує Колаксая із міфічним Світозаром, Світовидом у слов’ян Наддніпрянщини.

Цікава нагода зрозуміти світогляд скіфів існує через аналіз філософії шанованого греками скіфа Анахарсиса, якого єдиного з не-еллінів греки часто зараховували до семи найвидатніших мудреців світу. Йому в античні часи навіть приписували винахід якоря і гончарного кола.

Анахарсис мандрував Грецією в VI ст. до н. е. До сьогодні дійшло близько 50 його коротких висловів, загалом же він написав 800 віршів. Про Анахарсиса з великою пошаною згадують Цицерон, Плутарх, Діодор і ще багато античних діячів і філософів. Відомо, що в III ст. до н. е. його сентенції навіть завчали грецькі школярі. У своїх висловах Анахарсис представляється як людина, що вважає багатство за марноту, вірить в бога і безсмертя душі, вважає природний порядок речей найкращим, найвище цінує свободу. У «Листі до Солона» скіф пише, захищаючи своє походження: «Елліни — мудрий народ, але ні в якому разі не мудріший за варварів, у яких боги не відняли здатності пізнавати прекрасне... Ознаки дурості, як і ознаки розуму, у варварів і еллінів одні й ті ж самі».

Античні історики наводять дані про часті незгоди серед скіфів. Давньогрецький історик Фукідід писав, що за військовими чеснотами зі скіфами «не може зрівнятися жоден народ не лише в Європі, але й в Азії; жоден народ сам по собі не в силах встояти проти скіфів, якщо всі вони живуть між собою в згоді». Твердження іноземців про систематичність сварок серед слов’ян, відсутність у них тяжіння до єдності, поширені в антські часи (III—VII ст. н. е.) та в часи Київської Русі. Так, Маврикій (VI ст. н. е.) пише: «Оскільки серед них немає одностайності, вони або зовсім не йдуть на угоди, або одні йдуть, а інші одразу їх порушують, оскільки всі тримаються різних думок і жоден не бажає поступитися іншому».

Деякі дослідники вважають, що сарматський вплив допоміг слов’янам реалізувати більш ефективну систему влади і зменшити руйнівні наслідки постійних розбратів і чвар. Ймовірно, що саме зі скіфських та сарматських взірців як з передових на той час була запозичена військова організація слов’ян, що спиралася на загальне ополчення всього вільного чоловічого населення за принципом родового поділу. Така організація ополчення була характерною для Київської Русі.

Скіфський флот, започаткований за часів царя Скілура (II ст. до н. е.), мав суттєве значення в північній частині Чорного моря, однак пересувався в основному попід берегом, оскільки складався з невеликих суден. За свідченнями літописців, Русь здійснювала морські походи також переважно попід берегом, на кораблях-однодеревках («моноксилах»), на яких можна було пройти Дніпром, вийти з гирла Дніпра в море і повернутися назад. Автор літописної статті 6352 (844 року) підкреслює, що руські дружинники віддавали перевагу «вірній здобичі перед невірним (Чорним) морем».

Слід відзначити, що римській історик Тацит у своїй праці «Германія», написаній у 98 році, що стосувалася подій середини І ст., писав, що слов’яни «перейняли багато сарматських звичаїв», бо «ради грабунку рискають між певкінами і фенами».

Сарматські загони були добре відомі в Європі ще з римських часів використанням гучного бойового кличу, до якого під час битви вдавалися одностайно всі вояки. Такі ж спостереження іноземців існують і щодо русів. За словами Лева Диякона, під час битви з візантійцями «тавроскіфи... (тобто військо князя Святослава) вишикувалися в грізний бойовий порядок, виступили на рівне поле перед містом і, рикаючи подібно до звірів, вигукуючи дивні незрозумілі крики, кинулися на ромеїв», в іншому місці про інший бій Лев Диякон (свідок тих подій X ст.) пише, що «роси, якими керувало вроджене звірство і шаленство, в запеклому пориві кинулися, ревучи, як скажені, на ромеїв».

За даними візантійського імператора Маврикія (VI ст.), анти і слов’яни застосовували цікавий метод переховування від ворогів: «Більше всіх людей вони досвідчені в переправах через ріки і хоробро зносять перебування у воді, так що якщо кого-небудь застає небезпека, коли він знаходиться вдома, часто він занурюється у воду, тримаючи в роті наперед заготовлені очеретини, що дістають до поверхні води і зовсім порожні. І так вони лежать під водою, дихаючи через них, і витримують так по багато годин, ніяк не видаючи своєї присутності». Про цілковито тотожний метод маскування у запорозьких козаків тисячоліттям пізніше повідомляють як фольклорні, так і документальні джерела.

Сарматському племені роксолан належить стрічкове знакове письмо від IV ст. н. е., знайдене в Ольвії, Євпаторії і Керчі на кам’яних плитах. Знакове письмо роксолан, ймовірно, було попередником глаголиці і, можливо, тими «руськими письмами», які згадує просвітник слов’ян Костянтин (Кирило) під час свого перебування в Херсонесі у 860 році. Костянтин знайшов у Херсонесі Євангеліє та Псалтиря, написані «руською мовою». Це його визначення могло стосуватися ще сарматської або вже й словянської мови.

Сучасні етнографи відзначають особливо шановане становище жінок у традиційному побуті українців, значно більш вагоме, ніж у сусідніх народів. Це слід пояснювати, зокрема, й сарматськими впливами. Історики та сучасники відзначали важливу роль жінок у сарматів. Починаючи від Скілака абсолютна більшість античних джерел називають сарматів «підвладними жінкам». Геродот пише, що й скіфи називали сарматів так само. У середовищі сарматів існували значні загони жінок-воїнів, яких греки називали амазонками. У багатьох жіночих похованнях І тис. до н. е. на півдні Східної Європи під час археологічних розкопок виявлені різноманітні предмети озброєння, зокрема наконечники стріл.

Активне застосування стріл та легких списів сарматською кіннотою у І тис. до н. е. та ведення бою переважно дистанційно зробили більш слабосилих жінок майже настільки ж ефективними вояками, як і чоловіки, а в деяких випадках навіть більш ефективними — з урахуванням зростання маневреності коня через меншу вагу вершника.

Гіпократ у своєму творі «Про повітря, води та місцевості» пише, що «їхні (сарматів) жінки їздять верхи, стріляють з луків та кидають дротики, верхи стинаються із супротивниками, поки вони дівчата; заміж вони не йдуть, аж доколи не вб’ють трьох ворогів... Заміжні перестають їздити верхи, поки не з’явиться потреба усім поспіль рушити в похід».

Існують дані про те, що жінки воювали нарівні з чоловіками й у війську русів. Так, візантійський історик Іоан Скилиця (X ст.) пише, що під час війни київського князя Святослава проти візантійців у 970 році, «знімаючи обладунки з убитих варварів, ромеї знаходили між ними мертвих жінок у чоловічому одязі, які воювали разом із чоловіками проти ромеїв».

Як правило, греки давали скіфам досить позитивні характеристики, особливо у порівнянні з іншими «варварами». У низки грецьких філософів і, відповідно, в суспільних уявленнях навіть сформувалися стійкі скіфофільські погляди щодо «чесних, незіпсованих молокоїдів», скіфів та сарматів. В «Іліаді» згадуються кіммерійці в контексті опису населення Північного Причорномор’я — «славні кобилодоїльці, що годуються молоком, бідні й найсправедливіші з людей».

Грецький історик Ефор у IV ст. до н. е. пише, що скіфи «вигодувані на кобилячому молоці, перевищують усіх людей у справедливості». Ефор описує скіфів як народ, що утримав недоторканими добрі справедливі звичаї, втрачені греками. Відомо, що в його часи в Афінах зі скіфів набирали поліцейських-лучників, про що, зокрема, йдеться в творах античного поета Аристофана.

У І ст. до н. е. Страбон писав: «Ми вважаємо скіфів найбільш справедливими людьми, найменш схильними до злого умислу, які також є більше стримані і незалежні від інших, ніж ми».

Ібн-Даст твердив про русів X ст., що «до гостей ставляться з пошаною і поводяться добре з іноземцями, які шукають у них захисту, та й з усіма, хто часто в них буває, не дозволяючи нікому з своїх кривдити або утискати таких людей. Коли ж хтось з них скривдить або утисне іноземця, допомагають останньому і захищають його». Такі ж характеристики ставлення до іноземців в Україні читаємо і в пізніші часи в абсолютної більшості іноземних авторів.
Это архивная версия. Здесь расположена полная версия этой страницы.
Работает на IP.Board © 2014 IPS, Inc.