Помощь - Поиск - Пользователи - Календарь
Полная Версия: Господарська діяльність запорізького козацтва
Український форум iсторii та антропологiї > Козацька доба та українські землі під владою монархій
киянин
Історичний регіон Запоріжжя

user posted image

Господарство Запорозької Січі

Значну роль в економічному розвитку українських земель відіграло козацтво, яке вийшло на історичну арену в кіпці XV ст. Воно успішно освоюва­ло землі передстепової України, південного Поділля, Слобожанщини, Північного Причорномор'я та Приазов'я. В середині XVI ст. за порогами Дніпра було зосереджено багато українських козаків. Визначну роль у їх згуртуванні відігравала Запорозька Січ, що виникла па Нижньому Подніпро­в'ї в середині XVI ст. її можна визначити як самоврядну військово-політичну організацію народної самооборони з комбінованою громадсько-індивідуальною господарською системою, яка грунтувалася на засадах особистої свободи козаків, демократії, самоуправління, федералізму та економічного лібералізму.

Економічна система запорозького козацтва складалася із двох секторів: січового та індивідуального. В свою чергу січове господарство поділялося па загальносічове та курінне. На цьому рівні переважали ті форми господар­ської діяльності, які потребували спільних зусиль, артільної роботи. Ядром соціальної організації Січі був курінь, де й минало все козацьке життя. Як самостійна економічна одиниця кожний курінь мав майно і доходи, якими Кіш як центральний запорозький уряд не розпоряджався. Саме між куреня­ми Кіш жеребкуванням переділяв щорічно найбільш прибуткові угіддя — рибні лови, пасовища та сіножаті. Кіш утримував загальновійськові табуни коней, череди худоби, отари овець і торгував ними з сусідами: Польщею, Гетьманщиною і Росією. Індивідуально-трудовою діяльністю па приватному рівні запорожці займалися в паланках — адміністративно-територіальних округах на землях Вольностей запорозьких козаків, які простягалися па південь від річок Тясмина і Орелі (у межах теперішніх Запорізької, Дніпропетровської, Донецької, Миколаївської та Кіровоградської областей). Сімейні козаки іменувалися гніздюками. Вони були позбавлені статусу січовика і, виділившись з громадського курінного господарства, заводили власний хутір (зимівник). Поруч із суспільними (військовими) у паланках існували приватні зимівни­ки, рибні промисли, млини, дуби (вантажні човни) тощо. Якщо курінь був одночасно адміністративно-бойовим і побутово-господарським підрозділом, то хутір-зимівник лише господарським поселенням. Необхідність куреня була зумовлена колективними потребами товариства, хутора — інтересами окре­мих козаків як самостійних підприємців. Отже, економічному життю запорозь­кого козацтва однаково властиві й спільні дії, й індивідуальні зусилля.

Характер запорозького господарювання визначався природно-кліматичними умовами краю. У дніпрових плавнях ніколи не бувало посухи і тому в посушливі роки туди приганяли сотні тисяч голів худоби. Трави, лісу, очерету, риби — всього було вдосталь. Тому плавні давали запорож­цям незліченні вигоди: там вони рубали ліс, заготовляли сіно й косили очерет па паливо, полювали на звіра та птицю, розводили пасіки, ловили рибу і раків. Особливо багатим був рослинний і тваринний світ межиріччя Дніпра та Бугу. Запорожці як неперевершені мисливці добували па хутро вовків, лисиць, зайців, куниць, крім того, сіяли пшеницю, жито, овес, ячмінь, просо, гречку, а також коноплі, вирощували городину — цибулю, кавуни і дині, капусту, хріп. У садах росли яблуні, груші, сливи, вишні, терен, калина.

В економіці Запорожжя землеробство довго відігравало другорядну роль. Через свою трудомісткість воно було малорентабельним. Скотарство порівняно з ним приносило в 5 разів більший доход. Чимало козаків займали­ся ремеслом і промислом. Осідаючи поблизу укріплених пунктів, вони ста­вали ковалями, бондарями, ткачами. Французький інженер Г. Бонлан, який мешкав в Україні протягом 1630—1642 рр., відзначав, що серед козаків "... взагалі трапляються знавці усіх ремесел, необхідних людині: теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум'яки, римарі, шевці, бондарі, кравці та інші. Вони дуже добре виготовляють селітру, якої вельми багато на цих землях, і роблять з неї чудовий гарматний порох...".

У Запорозькій Січі дедалі активніше здійснювались товарно-грошові відносини. Запорозькі козаки посідали важливе місце в торгівлі південною сіллю. На річках Буг, Самара, Орель були спеціальні митниці для збирання соляного мита з кожного возу.

Поворотним у розвитку господарства Запорозької Січі став 1734 р. — рік виходу запорожців з підданства Кримського ханства, повернення в Україну і заснування Нової Січі. Почався перехід від епізодичних промислів до регуляр­ного господарювання, від натурального господарства до товарного.

Природні й соціальні умови визначили організаційну форм запорозького господарювання в степу — зимівник (хутір). Зимівник запорозької старшини і багатих козаків — це були великі тваринницькі ферми із значними посівами зернових. У них не було кріпацтва, що напувало тоді майже у всій Російській імперії, а виробництво грунтувалося па власній та найманій праці Кількість зимівників, з. існуючими даними, становила кілька тисяч. Крім небагатьох товарно-торгових господарств-січового і паланкового підпорядку­вання, більш частину з них становили невеликі напівнатуральні господарства Тому індивідуальний сектор запорозької економіки сукупно можна оха­рактеризувати як самозабезпечувану економіку прожиткового мінімуму, коли будь-яка особиста діяльність доповнювалася господарюванням па землі. Такий патріархально-парцелярний тип сільської економіки був досить де­мократичним, але внутрішньо нестійким. Йому загрожували економічні за­кони вмираючою феодалізму і висхідного індустріального суспільства.

В історико-економічній літературі дискутується питання, чи була земля об'єктом приватної власності па Січі. Аналіз документів свідчить, що у дніпровських козаків, як і пізніше у їхніх нащадків за Дунаєм та на Кубані, в основу економічного устрою було покладено ідею володіння, а не право власності. Землею володіло військо, вона належала всім і кожному козаку, аби тільки він сам був причислений до Коша. По відношенню до землі, до січового й курінного майна ніхто з запорожців не був особою, відокремле­ною від громади. Проте й саме Військо Запорозьке як юридична особа не було приватним власником, бо тодішня військова власність відповідала су­часній державній власності, тобто Січ знала па зразок "загальнонародної" колективну власність, здобуту завоюванням або спільними зусиллями.

Загальнокозаче володіння землею не виключало індивідуального зем­лекористування членів війська, які належали до січового і паланкового одруженого козацтва. Особисте господарювання на землі війська дозволя­лося звичаєвим правом вільної займанщини земельної ділянки, що обмежу­валося лише таким самим правом будь-якого іншого козака. На землю міг претендувати кожний запорожець там, де поспівав першим і скільки ЇЇ брався обробити. З економічної точки зору козаччина починалася там, де були можливість і право такої займанщини. Врешті-решт рідкісність насе­лення на безлічі угідь довго не була проблемою земельної власності. Саме на праві займанщинного землеволодіння склалися запорозькі хуторські гос­подарства — зимівники. Право займанщини мало па Запорожжі таку саму юридичну силу, як і старовинні акти польських королів, рішення Коша та гетьманські універсали за Б. Хмельницького.

Бездомні, безсімейні козаки, "товариство" не могли мати ніякої влас­ності, крім плати за службу, грошей, зароблених промислом чи добутих шаблею, а у паланці — також худоби й зимівника, що оброблявся наймани­ми робітниками. Право власності па здобич на війні обмежувалося звичаєм. Перед походом кожний запорожець давав присягу, що не затаїть воєнної здобичі й віддасть її всю для поділу па користь війську та курінному това­риству. З особистої частки жертвували січовій церкві.

Запорожжя ще не знало приватної власності. Проте вкладаючи в госпо­дарство свої гроші і працю, окремі господарі природно прагнули змінити умовний титул власності на безумовний. У Вольностях Війська Запорозько­го відбувався безповоротний процес перетворення загальнокозачої влас­ності, що перебувала у спільному нероздільному користуванні всього війська, на приватну власність.

Можливості й переваги індивідуального володіння уже були відомі низовим козакам. Про повагу до власності як суттєву рису економічної свідомості запорожців свідчать суворі покарання за злочини проти влас­ності. Злодійство поміж козаками, посягання па січове майно, розбійництво й пограбування своїх каралися па горло, прирівнюючись до порушення військових законів.

У Вольностях з фактичного володіння визрівало право власності. Там для запорожців переставало діяти публічне військове право. З безособово-публічного воно ставало індивідуально-приватним, вояк робився купцем, курінний товариш — самостійним підприємцем. При виході козаків на зи­мівники до того неподільне спільне курінне майно підлягало поділу на паї, розмір яких відповідав дійсному внеску кожного до курінного скарбу. За таких умов-зникала ідеальна соціальна єдність товариства, з'являлася ре­альна майнова нерівність.

Господарські осілості запорожців започаткували майбутні села і навіть великі міста. Наприклад, Катеринослав (тепер Дніпропетровськ) виріс па місці запорозького поселення Половині, Запоріжжя сформувалося навколо знаменитого острова Хортиця. Подібне історичне походження мають Ніко­поль, Кривий Ріг, Олександрія та багато інших міст. Запорозьке хліборобство заклало основу степової української житниці, пізніше відомої на всю Європу.

Заняття промислами па Запорожжі вважалося привілеєм козаків. Се­ред промислів важливу роль в економіці краю відігравало рибальство. Рибні промисли були па Дніпрі, Бугу, Кальміусі та їхніх притоках, у дніпров­ських лиманах та па Азовському морі, де широко використовували найману працю. Найнята "тафа" (артіль) рибалок отримувала половину виловленої риби, яку ділила між собою. Така форма оплати праці, поширена за тих часів, була вигідна господареві, бо стимулювала рибалок до збільшення вилову. Крім того, на рибний промисел наймали робітників за почасову оплату праці, яка становила приблизно 6—7 крб. па рік.

Крім ремісників-одинаків, на Запорожжі були майстерні, в яких працю­вало по 10 і більше чоловік. Жвавим ремісничим центром було передмістя Січі, де діяли майстерні, які виготовляли та ремонтували зброю. До підприємств ремісничого типу належали також водяні млини, їх кількість на Запорожжі у 1774 р. становила 41.

Торгівля та фінанси Запорожжя визначалися особливостями його гос­подарства, способу життя і суспільного ладу.

Внутрішня торгівля обмежувалася продуктами харчування й пред­метами побутового вжитку. Попит па ці товари забезпечували місцеве вироб­ництво і кустарні ремесла. Для Запорожжя велике значення мала зовнішня торгівля. На Січ завозили предмети найпершої необхідності в козацькому житті: хліб, горілку, тютюн, порох, інші бойові припаси, а також тканини і готовий одяг, смушки, дорогу зброю ы кінську збрую. Вивозили сіль, рибу худобу, хутра На територію Запорожжя не допускався "царев кабак", тобто російська державно-монопольна торгівля горілкою. Тут зберігалося стародавнє, що сягало ще часів Київської Русі, право па вільний продаж спиртних напоїв Ними па Січі й у Вольностях ми торгували кожний, хто заплатив збір у військову скарбницю.

Кіш проводив політику відкритої економіки. У середині XVIII ст. обсяг зовнішньої торгівлі Запорожжя складав близько 1 мли крб. з пасивним торговим балансом або перевищенням імпорту над експортом. Головним торговим партером та імпортером з території запорозьких Вольностей була Росія. Широку торгівлю Запорожжя вело також з Кримом і Польщею. Тримаючи в руках транзитні шляхи і переправи па Дніпрі та на прикордонних польових річках, особливо через Буг, Тясмиш і Синюху, січові власті в своїх фіскаль­них інтересах контролювали експортно-імпортні операції іноземних купців.

Скарб па Січі був сховищем не тільки грошей, а й різних цінностей, які надходили в розпорядження кошового отамана і кола (ради) Скарб був також архівом та складом військових клейнодів і оздоб, виконував роль арсеналу, де зберігалася вогнепальна зброя та бойові припаси Крім того січовий скарб функціонував як державна скарбниця

Посада й коло службових обов'язків скарбника січового скарбу (шафа-ра) походить з магдебурзької о права Під такою назвою з 1536 р у Вільні (Вільнюс) виборні урядовці контролювали майно, доходи й витрати міста. і на Січі шафар і його апарат приймали доходи, видавали гроші й речі, вели облік касових сум і матеріальних цінностей, звітували кошовому та козацькій раді. Всього у владних структурах Січі налічувалося більше двад­цяти різних посад з загальною чисельністю адміністративного персоналу 130 осіб. Крім курінних отаманів і полковників, діяльність яких охоплювала всі сторони життя Запорожжя, статус безпосередньої скарбової старшини мали два шафари, два підшафари та кантаржей (хранитель мір і ваги) з невеликим штатом канцеляристів. Така (другорядна) роль скарбової старшини пояснюється устроєм Запорозької Січі, сила якої не вимірювалась обсягом її бюджету, а грунтувалася на фактично безплатній особисті службі та праці запорожців, що не потребувало значного перерозподілу ресурсів

Ресурси Січі формувалися з комбінації податків, натуральних і особи­стих повинностей, оренди, регалій. Регалії як спосіб одержання доходів характеризувалися монопольним правом Коша розподіляти між куренями рибні та звірині лови, ліси й сіножаті при виключенні конкуренції з боку сторонніх, тобто Кіш за прикладом європейських монархів зосереджував у своїх руках найдохідніші статті господарювання. По суті запорозькі ре­галії були приватноправовим інститутом.

Податки на Запорожжі стягували через ціни на товари (непрямі або прямі податки), а також із доходів від промислів. Козаки не сплачували податків на споживчі товари на відміну від некозаків. Кіш тимчасово або постійно звільняв від податків заслужених або збіднілих козаків.

Безперервні війни і походи вкрай розорити б Запорожжя, якби тут частково не покривали витрати. Довгий час фіскальна система Запорожжя об'єктивно могла опиратися лише на зовнішні джерела — військову здобич, царське "жалованье" Королі, потім царі і гетьмани, періодично посилали па Січ гроші, провіант, різне спорядження. Наприклад, у 1696 р Петро І, котрий згодом так зненавидів запорожців, нагородив кожного по карбован­цю (горілка тоді коштувала 2 копійки за кварту — майже один літр) і по відрізу сукна за спільну перемогу над турками під Азовом. Доходи скарбу доповнювали торгові податки з товарів у момент їх вивезення на ринок, мито за перевезення й транзиту торгівлю, тобто посереднє оподаткування, а також податки з промислів і оренди. Фінансовий стан Січі залежав від надходження високоліквідних активів золота і срібла, а також дорогого посуду і зброї, цінних і калин, килимів, коней і худоби.

З часом значення джерел доходів змінювалося Військова здобич, що мала надзвичайно важливе значення в XVIІ XVII сі , яку в часи кошовою отамана і Сірка брали в Криму і Туреччині незліченно, втрачає свою ко­лишню роль і причин тут швидше культурно-економічні, ніж воєнно-політичні. Тривалий приплив дорогоцінних металів і коштовностей так й не збагатив Січ, бо імпорт на Запорожжі завжди переважав експорт. Перехід від епізодичного насильницького здобичництва до мирного господарюван­ня був економічно вигідним.

Відомо, що при ліквідації Запорозької Січі в 1775 р від неї залишилася "військова сума" в 120 тис крб. У термінах сучасною бюджетною рахівництва ця сума є залишком січового кошторису на друге півріччя 1775 р та вільна касова готівка, яка повинна залишалася па початок 1776 р. Отже, у річному вирахуванні обсяг бюджету Запорозької Січі в останній рік її існування можна прийняти в 200 тис крб. У валюті початку 90-х років XX ст. січовий бюджет оцінюється в 10—12 млн. американських доларів.

Запорозька Січ не мала власної банківської та грошової систем. В обігу перебували гроші різних країн. Так, при арешті останньою кошового отамана Запорозької Січі П. Кальнишевського в нього, крім російських паперових асигнацій, була знайдена велика сума металевих монет: російські золоті червінці і срібна монета, турецькі леви, австрійські й голландські талери, єфимки та ні Через відсутність власної валюти. Січ іноді переживала грошовий "голод" — нестачу готівки, що, звичайно, супроводжувалося великим попитом на гроші як платіжний засіб і погонею за грошима як скарбом.

На Січі здійснювалися досить значні кредиті операції й продаж цінностей з відстрочкою платежів. При ліквідації Січі в інвентарних описах кон­фіскованого майна старшини разом з готівкою зазначені векселі й боргові розписки на тисячі карбованців.

На Запорожжі існував і державний кредит. Наприклад, у 1770 р Кіш позичив "із військової суми" різним купцям більше 1000 крб. Отже, Січ завжди залиша­лась економічною структурою, яка значною мірою самозабезпечувалась продук­цією власних промислів й господарювання на власній території (у Вольностях запорозьких козаків). Разом з тим Січ не була і замкненою державою. Маючи лишки одних благ і нестачу інших, вона вела активну зовнішню торгівлю.

При відсутності приватної власності па землю па Запорожжі не заборо­нялась і не обмежувалась рухома приватна власність (гроші, речі, худоба, човни). Обидві форми власності — колективно-військова та індивідуально-приватна не протистояли одна одній, а співіснували.

Господарський і взагалі державний устрій Запорозької Січі, що скла­дався в процесі самостійного розвитку українського суспільства, був, без сумніву, і продуктом міжнародного впливу. Запорозька господарська систе­ма несе в собі колорит епохи, передає характер життєдіяльного україн­ського народу — працелюба, промисловця, воїна-колонізатора степової ок­раїни. Засновуючись па національному грунті, вона відповідала народним звичаям, способу тогочасного життя.

XVI —XVIII ст. були періодом генезису індустріального су­спільства, панування мануфактурного виробництва і формування ринку найманої праці, становлення фермерського господарства та світового ринку. Український народ вступив у цю добу, не маючи можливостей розвивати власне господарство і вільно розпоряджа­тися природними багатствами рідної землі. Українська козацька держава, утворена в ході Визвольної війни середини XVII ст., поступово втратила свою незалежність. Господарський розвиток українських земель визначався економічними системами Речі По­сполитої та Московської держави, до яких вони належали.

Тоді як у США та Західній Європі розвивалися вільні фермер­ські господарства, грошова рента, оренда землі, використовувала­ся наймана праця, в Україні протягом XVI— XVIII ст. утвердилася панщинно-кріпосницька система. Зміцніло землеволодіння магнатів і шляхти, які були власниками фільварків. Селяни стали кріпака­ми, опинившись в особистій, земельній, судово-адміністративній залежності від панів-землевласників. Правда, у той період в Україні існувало козацьке землеволодіння з вільною працею на власній землі, тривав процес покозачення селянства і звільнення його від фео­дальної юрисдикції. Частина селян, оселившись на слободах півден­ної України, Черкащини, Лівобережжя, визволялися від панщини і позаекономічного примусу. Козацько-селянські війни кінця XVI — першої половини XVII ст. були боротьбою за збереження особис­тої свободи, за вільну хліборобську працю.

У результаті Визвольної війни українського народу середини XVII ст., що відбувалася одночасно з Англійською буржуазною революцією, на більшій території України основними формами землеволодіння стали державна, козацька, селянська власність, було скасовано кріпосне право. Однак збереження напівфеодаль­них землеволодінь, монастирів православної церкви, дрібної шлях­ти стало прецедентом для відродження кріпосницьких відносин, їх реставрації сприяв той факт, що Українська козацька держава не зуміла зберегти єдину територіальну цілісність українськім земель і була знищена внаслідок колоніальної політики російського царизму. В Гетьманщині виникли приватні та рангові землеволодін­ня козацької старшини. Після поразки під Полтавою 1709 р. і зруйнування Запорозької Січі 1775р. з'явилися маєтності росій­ських, німецьких, сербських, грузинських та інших іноземних феодалів. Наприкінці XVIII ст. селяни і козаки були закріпачені. Панщинно-кріпосницька система відновилась і на західних та правобережних українських землях, що залишилися у складі Речі Посполитої.

У промисловості України мануфактурний період почався в XVI ст. одночасно з країнами Західної Європи. Великі централі­зовані мануфактури з'явилися в другій половині XVIII ст. В умо­вах панщинно-кріпосницької системи розвивалися селянські, ку­пецькі мануфактури, засновані на вільнонайманій праці, а також казенні та посесійні мануфактури, де застосовувалася праця кріпосних селян.

В Україні зміцнювалися економічні зв'язки окремих районів, йшов процес утворення національного ринку, що формувався як складовий елемент європейської й світової господарської системи. На ці процеси негативно впливали Московська держава і Річ По­сполита, які спрямовували свої зусилля на ліквідацію самостійної України, перетворення її на колонію.
киянин
Олійник О.Л.

Продуктивність зимівничого господарства запорожців часів
Нової Січі (1734 - 1775рр.)


З'ясування показників ефективності і продуктивності господарської діяльності запорожців дуже важливе, бо пояснює рівень життєспроможності як зимівничої форми господарювання, так і всієї економічної моделі Вольностей в цілому. Тому, зокрема в землеробстві важливо з'ясувати урожайність головних культур і визначити баланс витрат і прибутків в інших основних галузях господарства запорожців.
За твердженням М.Е.Слабченка, Запоріжжя пережило два етапи хліборобського господарства. Перший етап, так званого "татарського" чи "бродячого" рільництва, коли не було точного терміну користування в часі і в пайці. Другий етап став можливий і потрібний, за визначенням автора - при широких ринках збуту і при відповідній кількості населення. "При 0.02 - 0.05 чоловіка на один км. кв. можливе лиш полювання і рибальство. Коли сюди додається ще й обробіток землі, то густість населення зростає до 0.2 - 0.7. Для XVII ст., коли населення Вольностей складало близько 200 тис. чол., цей коефіціент дорівнював 0.2 - отже цілком можливе було раннє хліборобство. В XVIII ст. кількість населення Вольностей становила близько одного міліона чоловік. Матимемо і відповідний коефіціент - 8.9-10. За нього можливе екстенсивно-переложне землеробство з ухилом в бік трипілля і людність живе осіло. Значить рільництво в Вольностях було не тільки знане, а й потрібне та необхідне. Без рільництва Вольності не могли перебутися" - робить цілком слушний висновок М.Е.Слабченко.[1;186] Едине з чим не можна погодитись, так це з твердженням, що хліборобство було безпечно подалі від татар в північних паланках. Ця теза була б цілком слушною для більш раннього історичного періоду. А за часів Нової Січі у взаємостосунках запорожців і татар домінувало конструктивне співробітництво, а не мілітарне протистояння. Цьому сприяла загальноекономічна і політична ситуація в регіоні. В південних володіннях Війська землеробство дійсно було розвинене слабіше, але стверджувати, що його тут не було зовсім у нас немає ніяких підстав. Бо наявні факти свідчать про те, що навіть за південними кордонами, далеко за межами запорозьких володінь рільництво існувало. В цей час і серед татарського населення зростав попит на збіжжя
Через це й самі ногайські татари, за словами А.Скальковського, давно культивували "бедное хлебопашество".[2;362] В листі Київського обер-коменданта Костюріна до хана від 3.10.1752 року йдеться про заборону пахать спеп козакам, які живуть хуторами в татарських володіннях.[3;252] На південь від запорозьких володінь в цей час також починає формуватись ринок збіжжя. Це стимулювало як татарське, так і козацьке населення на цій території займатись рільництвом.
Аналіз джерельної бази про розвиток зимівничого господарства дає можливість стверджувати, що в означений період ми спостерігаємо саме процес переходу і швидкого розвитку другого етапу хліборобського господарства. Землеробством частина запорожців займалася завжди, хоча б тому, що вони були вихідцями з традиційних землеробських регіонів України і для більшості ця галузь господарства була добре знайома. Але важливо з'ясувати наскільки було розвинене землеробство і наскільки воно забезпечувало внутрішній попит Вольностей і Війська у збіжжі. А також, чи завжди сприяла розвитку рільництва навколишня ситуація. Тому раніше, при нерозвиненості ринків і загрозі комунікаціям, землеробство не могло бути скільки небудь помітним і відображеним у відповідних нотатках подорожніх. А не складаючи предмету імпорту - і в документах сусідніх народів. Січовики дійсно завжди отримували від своїх монархів так зване "хлібне жалування", якого ніколи не вистачало. 1755 року кошовий Г.Федорів писав гетьманові Кирилові Розумовському, що "Військо з давніх літ і нині хліба на пашут, да в тутешніх степах йому весьма малой род буває." За словами того ж таки кошового отамана "… на рік Військо потребує 10 тис. четвертей (960 тон.) борошна і без цього може статися велика нужда".[4;501] Прямолінійна трактовка цього листа ввела в оману окремих дослідників стосовно рівня розвитку землеробства в Вольностях. Лукавство цієї фрази, як і самого листа цілком очевидна при бажанні отримати хоч якусь матеріальну підтримку для Війська. Бо звідки відомо про "весьма малой род хлеба", якщо його "не пашуть"? Сам лист мав на меті якось обгрунтувати подане прохання про потреби Війська в збільшенні імпорту і просив на цей імпорт знизити митні ставки, як і на вивіз власне запорозької продукції. Бо за словами отамана, ці митні ставки збирались російськими митними урядовцями "…с великим отягчением на перевозах против прежнего".[3;310] Цілком можливо, що саме така кількість хліба й була потрібна для січовиків, але відомо, що якась частина цього збіжжя йшла на продаж в Крим в чому той гостро потребував, як про це у 1770 році писав Едисанський паша.[5;251;47]
З 60-х років ситуація кардинально змінюється. При чисельності Війська в 12-15 тис., поставки від сюзерена можна розглядати лиш як мізерну допомогу. Цифру цього царського жалування можна порівняти з 144 тонами спаленого в 1772 році під час російсько-турецької війни зерна в зимівнику колишнього запорожця Онуфрія Лати.[4;500] Добре видно, що одне єдине зимівниче господарство покривало 12 частину царського хлібного жалування всьому Війську. І таких господарств було чимало. Рахунок може йти на тисячі. В зимівнику полковника Гараджі з Барвінкової Стінки описувачі зафіксували більш 22 тон зерна. Та ще й в його млині на Донці - 15 тон. Всього 37 тон збіжжя. Крім того, за садибою росло дві загороди жита та загорода пшениці. Така кількість збіжжя та наявність в зимівнику землеробського реманенту у вигляді трьох плугів з лемехами і череслами, коси і серпи - чітко вказують на землеробську оріентацію даного господарства. Таку ж землеробську спеціалізацію мав і зимівник Пишмича, де було описано 4 плуга, 10 серпів, 12 кіс, 2 заступи та інший землеробський реманент.[4;501] Яків Ломаний 24.05 1772 року продав різного збіжжя еврею Марку Соломону 18 тон, за що одразу виручив більше 10 тис карбованців.[6;328;26-29] Під час відомого татарського нападу на приорілля взимку 1769 року в спаленому зимівнику козака Шкуринського куреня Івана Шморгуна загинуло 40 тон зерна. А у козака Джереліївського куреня Степана Каплуна - близько 32 тон.[7;278;33]
Урожайність провідних зернових культур визначає продуктивність землеробської галузі господарства зимівників. На відрізаних у запорожців землях в Елисаветградській провінції в 1766 році урожайність була сам-шість.[8;112] Німецький мандрівник Хаммард, подорожуючи по Україні вже після ліквідації Січі, при дуже негативному ставленні до запорожців пише про сам-12 врожаю в їхніх господарствах.[9;207] Після ліквідації Вольностей звичайним врожаєм на півдні Новоросії вважалось сам 2-3, найкращі врожаї зафіксовано в сам 6-7. Аполон Скальковський дійшов висновку, що в доброму раціональному господарстві можна мати 12-14 сам.[10;95] Якщо вважати ці цифри крайніми, то урожайність в зимівничих господарствах запорожців цілком можна назвати досить високою навіть за сьогоднішніми мірками.
Тому і жило Військо, головним чином, за рахунок козаків-аграріїв, тоб то стараннями власників зимівників, основним обов'язком яких, за словами А.Апостолова, було постачання продовольства до Січі.[11;106] А ніяк не з мізерного царського жалування, яке до того ж постачалось вкрай нерегулярно з великими волокитами, не в повному обсязі, через зловживання і розкрадання російськими командами.
Значні обсяги зберігання і продажу збіжжя не залишають жодних сумнівів стосовно товарності землеробства. Зберігали такі значні об'єми зерна в загородах. А необмолочене, щойно зібране зерно - в копах і снопах. Свого часу ще Н. Полонська-Василенко звернула увагу на те, що в жодному описі конфіскованого майна старшини не значилось зернових ям про які повідомляв пізніше Василь Зуєв.[12;271] Російські описувачі їх просто не знайшли. Хоча безсумнівно вони існували в кожному землеробському господарстві. У кошового П.Калнишевського зимівнику на Інгульці, за повідомленням полковника Григорія Поповича, "...хліб з ям вибрато і помолото. Для виїмки всього хліба наказано ще 100 рогож прислати. От полкового старшини Данила Балицького 50 рогож прислано і хлібом наповнено".[13;354;5] Як бачимо, яма була не одна і обсяги зерна в них були досить значними. Претензія отамана Криловського куріня Івана Білого від 1771 року свідчить, що татари "...при зимовнику его в речки Ингула вибрали из земли с ям пашни разного рода четвертей 50 в 200 руб., муки пудов 30 в 90 руб".[14;267;47]
Слід зазначити, що такий спосіб збереження зерна дуже продуктивний і широко застосовується в усіх сучасних розвинених країнах, де водночас в сухих герметичних сховищах зберігається 25-30 тис. тон зерна, яке не потребує ніякої енергії на провітрювання, сушку, переробку, транспортування, і яке не втрачає високої якості дуже довгий час. Про широкий розвиток землеробства свідчить і різке зростання кількості млинів. В 1767 році по Дніпру на території Кодацької паланки тільки лодійних млинів нараховувалось 52.[15;67;53-54] Щоправда в 1774 році їх тут нараховано вже менше - 41. Причина зменшення кількості лодійних млинів вказана тут же: "...малой чрезвичайно в Днепре води и недороду хлеба".[16;67;98-99] Тобто на цей період припадає чергова посуха. На жаль ми не маємо показників по кількості млинів в інших паланках, хоча безсумнівно вони там були. Як невідома і кількість вітряків. Зате достеменно відомо, що з їх власників збирали сталий податок збіжжям "...до церкви божией мерою от каждого каменя по бочке коропской пшеничного, а на канцелярию 4 коробки житного."
Радикальна зміна ситуації в регіоні внаслідок якої зміцніли комунікації і зв'язали Вольності з сусідніми ринками, зразу ж дала могутній поштовх подальшому розвитку товарних відносин. Запоріжжя до цього було давно підготовлене всім своїм соціально-економічним устроєм. В цьому зимівник відіграє провідну роль. Слід було лиш узгодити відповідну правову базу.
Отже, в період Нової Січі, землеробство стає важливою галуззю господарства на території Вольностей. Воно повністю забезпечує внутрішні потреби Запорожжя і посідає друге місце в товарному виробництві запорожців. Крім того, продукти землеробства з кожним роком посідають все більш високе місце в експортних поставках до сусідніх країн.
Саме ця галузь господарства більше всього сприяла швидкому збагаченню значної частини запорожців. Бо товарність цієї галузі і досить значний попит на збіжжя при стабільно високих ринкових цінах не могли не вплинути на розвиток галузі і на стан виробників продукції. Особливо це стосується не скільки безпосередніх виробників, скільки посередників-оптовиків, до яких перш за все належала запорозька старшина. Про їх посередницьку роль говорить опис збіжжя в їх зимівниках зроблений російськими описувачами після ліквідації Січі і вислання їх господарів. Так, в зимівниках Каплуна, Шморгуна, Ковпака, Глоби, Калнишевського було знайдено від 3 до 5 тисяч пудів обмолоченого хліба не рахуючи того що стояв немолоченим в скиртах.[17;129] Користуючись своїм впливом в Вольностях і значними діловими зв'язками за їх межами, маючи значні капітали, вони мали широкі економічні можливості, якими в повній мірі і користувались. Про це свідчить факт розгалуженого листування з впливовими і відомими діячами Гетьманщини і Росії серед якого ціла низка листів має яскраво окреслений діловий і господарський характер.[18;84] В більшості випадків мова йде про торгівельні угоди і про умови торгівлі в тих чи інших регіонах.
Товарний характер виробництва був би неможливим без широкого розвою комунікацій і транспортних засобів. За контроль над комунікаціями йшла справжня війна, мета якої, по суті, полягала в залученні до своїх теренів і своїх перевозів більше купців, аби мати з цього якомога більший зиск. Як приклад такої конкуренції можна навести факт будівництва ханом мосту при Кизикермені. У відповідь на це, запорожці навели неподалік пароми і переманили частину подорожуючих до себе.[3;15-16] З цього приводу між татарами та запорожцями виникли певні непорозуміння, які і породили досить жваве листування.
Основним транспортним засобом на той час була звичайна мажа з волами. Простота і надійність конструкції мажі, давала змогу виготовити її в звичайних домашніх умовах будь кому з зимівчан, котрі мали певні теслярські здібності. Щоправда дехто з зимівчан виготовляв такі і інші транспортні засоби на попереднє замовлення і на продаж, шкодячи лісовим масивам, проти чого Кіш мусив ввести певні обмеження.[19;29(1);9-10] Кількість цих транспортних засобів у окремих зимівчан дає можливість говорити не тільки про значні обсяги перевезень, а й про наявність певної транспортної спеціалізації. Так, запорожці Натикач та Рябий мали по 11 маж, Голуб - 24, а Гаркуша - 44 мажі.[17;129] Навряд чи така кількість транспортних засобів була необхідна для обслуговування лише власного господарства. Тут ми маємо справу з транспортною спеціалізацією, що само по собі і не дивно, бо чумацтво з давніх давен було одною з головних прерогатив козацтва. Власне, одна з перших згадок про козаків (грамота міщан Києва 1499 р.) це згадка про купців з рибою, тоб то - чумаків.[20;88]
Є й певні факти здачі в оренду окремих возів під перевезення краму інших господарів.[3;135] В оренду здавались не тільки окремі транспортні засоби, а й тяглова сила. Можна було найняти воза і цілу валку навіть з обслуговуючим персоналом. Керували цими валками не самі господарі, а досвічені чумацькі отамани. Правили возами і обслуговували їх переважно найманці з молодиків. Що до попиту на такий вид послуг, то він залежав від багатьох чинників. Від них залежала і оплата цього роду послуг. Маємо факти отримання від Коша білетів на чітко визначений термін і район. Так, цигану з батьком дано було білет на заробітки возом в Самарській і Протовчанській паланці на рік.[21;356;100] На разі невідомо скільки коштував такий "патент", але безсумнівно що якийсь податок з цього роду діяльності все ж збирався на користь Війська від імені якого такий дозвіл давався. За звичай власники таких "патентів" на протязі року в означених паланках могли вільно найматись до перевезень різноманітних вантажів. Звичайно, що більшість зимівчан мала по кілька таких маж. По кількості волів в окремих описах можна визначити, що їх кількість в середньому на зимівник дорівнювала 2-3 возам, що було обумовлено реальною господарською потребою. Лиш окремі господарі надавали певну перевагу торгівлі сіллю, для чого також слід було мати значну кількість транспортних засобів. В більшості ж випадків вози використовувались для перевезення продуктів власного господарства: хліба, риби, масла, сала і таке інше. Не випадково серед чумаків багато було дуже заможніх людей, які сконцентрували в своїх руках значні капітали і виступали як кредитори. Безперечно, що першоосновою їх капіталів було власне господарство і активна торгівельна діяльність. Хоча безумовно старшина широко використовувала і свій посадовий стан, як це видно у випадку зі зборами податків в неврожайний 1774 рік: "... а буде где старшин войскових мельницы с оных размеру ничего не взимать, в куренного же Деревянивского Лазаря Глобы с его мельниц половинную только часть взять".[22;67;102]
З кожним роком збільшується і кількість багатих запорожців і з числа простих козаків. Це і є той самий середній клас, основа економічної і політичної стабільності будь якого суспільства. В різних описах поряд з прізвищами старшин ми все частіше зустрічаємо прізвища рядових січовиків, які в своїх господарствах-зимівниках використовували не тільки вільну працю прийдешніх робітників, але й свого біднішого січового товариства. Якщо в 50-ті роки запорожцям власного хліба ще не вистачає і вони купують його в Україні, то вже в 60-х р.р. вони повністю забезпечують свої потреби і вивозять його до Криму, в Польщу, Валахію і навіть постачають його до російської армії.[23;324;110] Поліпшення торгівельних зв'язків з цими сусідніми країнами давало неабиякі прибутки, як всьому Війську, так і окремим виробникам. Ці зв'язки тривали з Кримом навіть в роки війни 1768-1774 р.р., коли туди вивозився хліб.[4;353] Зимівчани мало зважали на такі обставини як війна і заборони. Ними керувала не чужа їм політика центрального уряду, а прямий торгівельний зиск і природній прагматизм.
Завдяки розвою землеробства і інших галузей господарства, Запорожжя позбавилось економічної залежності від центральної влади. Це не могло не турбувати російський уряд, який втрачав контроль над Запорожжям і добре розумів, що економічна незалежність рано чи пізно поставить питання про політичну незалежність.
Центральний уряд спочатку намагався чинити всілякі перешкоди розвитку нових економічних стосунків на Запоріжжі. Під слушним приводом з 1764 року на Запорожжі заборонялось проводити розрахунки срібною монетою.[24;170;21] На кордонах і перевозах влаштовувались митниці де здирали потрійну плату і просто грабували чумаків, намагаючись хоч в такий спосіб зробити торгівлю збитковою і непривабливою в очах козаків-підприємців. Про здирства російських драгун повідомляв до Коша шафар Кодацького перевозу Федір Голуб.[25;135;4]
Але всі ці заходи вже не могли перешкодити подальшому розвитку господарства на Запоріжжі і все більшому збагаченню значної частини запорожців, або як би ми сьогодні сказали - формуванню так званого середнього класу. В своїх зимівниках запорожці використовували більш прогресивні форми господарювання. Припинити ці небезпечні для імперського уряду процеси можна було лише в традиційний для Росії спосіб - грубою брутальною силою, що й було зроблено в червні 1775 року. Отже зимівники, як основна форма господарювання в період Нової Січі, значною мірою впливали на створення загальної економічної моделі Запорозьких Вольностей і розвиток господарства тодішньої України.

Використана література:

1. Слабченко М.Е. Паланкова організація Запорозьких Вольностей.// Праці комісії для виучування історії західноруського і українського права. -К., 1929.вип.VI.С. 186.
2. Скальковський А. О ногайских колониях Таврической губернии.// Памятная книга Таврической губернии. вип.1. -Симферополь. 1867. С. 362.
3. Материалы для истории южнорусского края в XVIII ст. (1715-1774) извлеченные из старых дел Киевского губернского архива А.А.Андриевским. -Одесса. 1886. С. 252-254.
4. Голобуцький В.А. Запорозьке козацтво. -К., 1991. С. 501.
5. ЦДІАУ ф.229. оп.1. спр. 251. арк. 47.
6. ЦДІАУ ф.229. оп.1. спр. 328. арк.26-29.
7. ЦДІАУ ф.229. оп.1. спр.278. арк. 33.
8. Кабузан В.М. Заселение Новороссии в XVIII - перв.пол. XIXвв. -М., 1976. С. 112.
9. Щербина В. Случайная библиография.Hammards // Киевская Старина. 1890. т.ХХХІІ. С. 207.
10. Скальковский А. Опыт статистического описания Новороссийского края в 3-х частях. -Одесса. 1853. ч.ІІ. С.95.
11. Апостолов А. Запорожье, страна и народ. -Харьков. 1903. С. 106.
12. Путешественные записки Василия Зуева от Санкт-Петербурга до Херсона в 1781-1782 году. -Спб.1787. С.271.
13. ЦДІАУ ф.229. оп.1. спр. 354. арк.5.
14. ЦДІАУ ф.229. оп.1. спр. 267. арк.47.
15. ЦДІАУ ф.229. оп.1. спр. 67. арк.53-54.
16. ЦДІАУ ф.229. оп.1. спр. 67. арк.98-99.
17. Полонська-Василенко Н. Запорiжжя XVIII ст. та його спадщина. -Мюнхен. 1965. т.1.С. 129.
18. ЦДІАУ ф. 229. оп.1. спр. 84.
19. ЦДІАУ ф. 229. оп.1. спр. 29(1). арк.9-10.
20. Липа Ю. Призначення України. -Львів. 1992.
21. ЦДІАУ ф. 229. оп.1. спр. 356. арк.100.
22. ЦДІАУ ф. 229. оп.1. спр. 67. арк.102.
23. ЦДІАУ ф. 229. оп.1. спр. 324. арк. 110.
24. ЦДІАУ ф. 229. оп.1. спр. 170. арк.21.
25. ЦДІАУ ф. 229. оп.1. спр. 135. арк.4.
киянин
Бюджетні відносини в Запорозькій Січі
Пасічник О.В.

Адміністративний устрій. Є окремі історичні дані, що першу військову організацію з козаків сформував староста Черкаський Остафій Дашкевич. Ось як описує відомий російський історик Д. М. Бантиш-Каменський військову організацію козаків на початку XVI ст.: "Поєднуючи зі знанням військової справи надзвичайну мужність, невтомну діяльність, Дашкевич на взірець Ромулу створив із натовпу безстрашних ратників легке досвідчене військо, яке завжди було готове до бою... Він розділив воїнів на сотні і полки, забезпечив їх рушницями і мечами, настановив над ними вождів. Підпорядкованість, введена О. Дашкевичем, була подібною до римської — подолання всіляких труднощів, презирство дожиття, небезпеки, безумовна дисциплінованість, рівний поділ здобичі, вільний вибір начальників".

Литовські й українські феодали хотіли закріпитись на південних землях України, тому залюбки користувались військовими послугами козаків. Ще в 1533 р. на Піотрковському сеймі Дашкевич подав проект негайного спорудження фортець на Дніпровських островах. У цих фортецях він пропонував утримувати залоги, до складу яких мали входити річкова флотилія і кінні команди. Останні мали забезпечувати залоги, які б налічували до 2 тис. людей, харчами. Але цей проект через відсутність коштів у державі не був реалізований2.

Організатором Запорозької Січі вважається канівський староста Дмитро (Байда) Вишневецький, який у 1553—1554 pp. зібрав розрізнені козацькі ватаги і збудував на віддаленому, стратегічно розташованому за дніпровими порогами острові Мала Хортиця форт, що мав бути заслоном від татар. Так Вишневецький заснував Запорозьку Січ, яка вважається колискою українського козацтва.

Запорозька Січ в історичному плані проіснувала до 1775 p., в тому числі Стара Січ — до 1709 p., Січ в Альошках — з 1709 по 1734 р., Нова Січ з 1734 до 1775 р. Крім того, козаки організовували військові поселення в інших місцевостях. Відомі їх військові формування — Задунайська Січ, Бузьке козацьке військо, Чорноморські та Кубанські козаки.

Розглянемо загальний адміністративний устрій Старої Січі, який із незначними змінами зберігався на всіх етапах існування Січі.

На Січ міг прийти добровільно кожен християнин чоловічої статі, незалежно від соціального та майнового стану. При бажанні він міг покинути Січ. Жінок і дітей категорично не приймали. На Січі панували демократичні устрої — авторитет будь-якого правителя держави визнавався, але будь-яка зверхність його над Січчю не допускалася, усі запорожці, які перебували на військовій службі, мали рівні права, але при вирішенні внутрішніх справ перемагала та їх частина, яка голосніше кричала. На цих стихійних зборах обирали і з такою ж легкістю скидали ватажків — гетьмана й отамана, а також їхню адміністрацію.

Усі козаки поділялись на курені (військова, а також господарська одиниця), які самостійно обирали своє правління. Надалі запорожці поділялись на тих, які безпосередньо займались військовою справою, і тих, які були одруженими і займались господарством (гніздюки). Стара Січ налічувала 5—6 тис. запорожців, із них 10 %, зміняючись, служили січовою залогою, а інші брали участь у походах та займались господарством.

У мирний час влада адміністрації була обмеженою. У військовий час адміністрація користувалась абсолютною владою, включаючи право застосування смертної кари. До речі, вживання спиртних напоїв під час походу вважалось неабияким злочином. Ось як це описує відомий французький дослідник Боплан, який побував на Січі: "Козаки відзначаються тверезістю під час походів і на війні, а коли знайдеться між ними в поході якийсь пияка, отаман одразу ж наказує викинути його в море. їм забороняється брати в морський похід або ж на бойові операції горілку і вони дотримуються цього дуже строго".

Надалі окремі засади братерства та рівності, якими керувались запорожці, між старшиною і рядовими козаками почали порушуватись, між ними виникло майнове розшарування. Відомі факти, коли на Січі вибухали повстання проти козацької верхівки. Найбільше повстання виникло на Різдво 1768 p., під час перевиборів старшини, коли Калнишевський на чолі зі старшиною втік, було пограбовано старшинські будинки і для утихомирення запорожців були викликані російські війська з артилерією.

Розглянемо детальніше адміністративний устрій Нової Запорозької Січі, яка була заснована над р. Підпільною і перебувала під протекцією Росії (див. схему на рис. 5.2.1).

Представницьким органом була козацька рада (Коло), яку скликали щорічно, зазвичай — на Різдво, а позачергову — будьколи. На цій козацькій раді обирали всю старшину — кошового отамана, суддю, писаря та інших чиновників. Кошовий отаман був найвищим керівником — воєначальником, суддею, відав зовнішніми зносинами. Отаман формував Кіш (уряд), який також затверджувався на військовій раді в Січі. Після кошового отамана важливе місце посідав писар, який вів листування, відав архівом, підписував документи. Головним фінансистом на Січі був шафар, який завідував скарбом. Скарб був сховищем не тільки грошей, а й різних цінностей — військових клейнодів та оздоб, зброї тощо. До фінансової діяльності були причетні: кантаржей — наглядач за вагою і мірою; довбиш — окрім обов'язків оповісника, забезпечував збір хліба і підвід з па ланок; а також невеликий штат канцеляристів. Шафар і його апарат приймали доходи, видавали гроші, вели облік грошових коштів та матеріальних цінностей, звітували кошовому.

Така сама структура, але дещо в зменшеному вигляді була і в куренях. По куренях у такий же спосіб обирали курінну старшину. Курінний мав таку саму владу в курені, як і кошовий на Січі. Усього налічувалось 38 куренів.

Безпосередньо за укріпленою територією, де перебував Кіш, простягалась територія, підвладна Запорозькому війську, — паланки. Па ланки являли собою заселені території, щось на зразок сучасного району, де велось господарство. Спочатку їх було п'ять, потім їх кількість значно зросла. Паланкового полковника призначав кошовий отаман, в управлінні паланками брали участь осавул, писар та їхні помічники — під осавул ій та підписарій.

До січової старшини обирали тільки неодружених. Усього у структурі управління налічувалось 120 осіб командно-адміністративного персоналу.
Это архивная версия. Здесь расположена полная версия этой страницы.
Работает на IP.Board © 2014 IPS, Inc.